Знайти себе: 5 дитячих книжок-підказок

Автор: Анастасія Музиченко


Час влітку, ніби розігрітий сонцем шоколад, тече повільно, зліплюючи докупи думки про відпочинок і буденність. БараБука пропонує скористатися цим уповільненням, щоб зупинитися й замислитися про екзистенційні питання, які змалечку турбують кожну людину. Хто Я? Яке моє призначення? Чому я інакший/а? Я поганий/а, якщо не схожий/а на решту? Ким хочу бути: поліцейським/ою, блогером/кою чи двірником/чкою? Чи можна взагалі хотіти прибирати двори? Чи краще мріяти про роботу в поліції, як мріють друзі?

Дитина не завжди першою розпочне розмову про самовизначення, прийняття, толерантність чи сродну працю, тому батькам треба бути уважними і вчасно проговорювати ці важливі питання. Щоб полегшити шлях до розуміння і щирої бесіди з малюком, БараБука відібрала п’ять книжок-картинок для читачів віком від 2 років. Усі вони мають взірцеві ілюстрації та лаконічні тексти, які обов’язково запам’ятаються читачам і допоможуть віднайти свій шлях до самовизначення.

Девід Маккі. Елмер / Переклад з англ. Катерини Дудки. – Харків: АССА, 2018. – 30 с.

Одна з найвідоміших у світі книжок-картинок про самовизначення для найменших читачів відтепер вийшла й українською. Ідеться про «Елмера» Девіда Маккі, якого вже півстоліття читають і дорослі і малюки. У віці від 1 до 3 років дитина вперше усвідомлює себе особистістю, прагне робити все сама, порівнює себе з іншими та з усіх сил хоче бути на них схожою. Тож таким читачикам обов’язково слід познайомитися з картатим слоненям Елмером. Він живе у стаді сірих слонів, а сам – кольоровий. Проте всі люблять Елмера, граються з ним і сміються з його жартів. Таким чином від самого початку автор закладає тему толерантності та доброзичливого ставлення до інакших: хто такі інакші? Як ставитися до тих, хто відрізняється? А що як інакший/а – ти?

Й от настає момент, коли слоненя втомлюється бути інакшим і вирішує стати сірим, як усе стадо. Замаскувавшись, Елмер повертається до решти і виявляє, що слони його не впізнають. Вони стали мовчазними і незрушними. Врешті слоненя не витримало і загорлало з усіх сил: БУ-У-У! Тільки після цього, попри те, що слоненя стало сірим, стадо з радістю і сміхом приймає свого друга назад. Девід Маккі вдруге змальовує приклад доброзичливого ставлення й прийняття чужого «Я», вияву інакшості в будь-якому кольорі.

Ілюстрації відіграють важливу роль в історії про Елмера. Завдяки динамічним малюнкам прочитати книжку зможуть навіть наймолодші читачики.

Девід Літчфілд. Ведмідь-піаніст / Переклад з англ. Катерини Міхаліциної. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 32 с.

Історія створення і всесвітньої популярності книжки «Ведмідь-піаніст» є свідченням того, що автор був абсолютно щирим,коли писав її. Девід Літчфілд переконаний, що кожна людина (і навіть ведмідь) має талант, тож варто шукати його, розвивати й цінувати тих, хто підтримував у непростих пошуках і чекав на успіх. Отак, завдяки підтримці друзів і френдів у соцмережах Девід Літчфілд став відомим ілюстратором, а ведмідь – піаністом.

Одного дня ведмідь побачив у лісі невідому штукенцію, яка неприємно бриніла від натискання на її чорно-білі палички. Але це його не спинило. Він грав щодня, аж поки не навчився видобувати зі штукенції музику. Послухати його збиралися інші ведмеді, а якось прийшли дівчинка з татом. Вони пояснили, що штукенція називається «піаніно» і порадили їхати в місто, адже воно може подарувати безліч можливостей для розвитку таланту. Після довгих перемовин ведмідь усе-таки зважився залишити піаніно в лісі і вирушив на Бродвей. Проте туга за друзями змушує його повернутися й зіграти для них свій найкращий концерт.

Про своє покликання замислюються не лише діти дошкільного віку, які є цільовою аудиторією книжки, а й дорослі. Отож історія про ведмедя-піаніста стане знахідкою для родинного читання і підтримкою на шляху до власного успіху.

Девід Літчфілд – не лише автор тексту, а й ілюстрацій. Легкі й теплі панорами лісу й міста з дрібнесенькими деталями змушують щоразу зупинятися, вдивлятися і ще більше заглиблюватися в роздуми про покликання. А ще – про те, як важливо робити свою улюблену справу і підтримувати в цьому інших.

Надьожна. Зуб. – Київ: Barabooka, Книгаренька, 2018. – 24 с.

Про улюблену справу і пошуки сродної праці й наступна цьогорічна книжка-картинка «Зуб». Цей пікчер-бук побачив світ завдяки співпраці БараБуки та «Книгареньки» напередодні «Книжкового Арсеналу» і переміг у конкурсі читацьких симпатій.

Історія, яку розказала Надія Кушнір, на перший погляд проста, буденна і трапляється чи не з кожним зубом. Щойно він виростає і починає пошуки свого місця, як з’ясовується, що це дуже непросто. До того ж пошуки заважають іншим. Головний герой пробує навіть очолити повстання, щоб досягти мети і зайняти призначене йому місце. Хоч це йому й не вдається, зуб усе одно стає щасливим. Чи ні? Як визначити, чи досяг ти свого місця та призначення, чи це і є ТВОЄ щастя? Та й чи справді кожен має своє місце і чи варто так натхненно його шукати? Чи є місце, заради якого ти готовий на повстання, ТВОЇМ? Чи варто заради пошуків свого призначення зважати на інших? Ці та інші екзистенційні питання виринають перед читачем-дорослим, змушують замислитися і поговорити про важливі речі з дитиною.

«Зуб» більше пасуватиме для родинного багаторівневого прочитання, під час якого кожен читач зможе поставити своє запитання і знайти на нього відповідь. Окрім філософських запитань, книжка приємно вражає незвичним художнім оформленням. Завдяки поєднанню фактур авторка створила додаткові візуальні рівні, «оживила» історію і наблизила її до реальності.

Таїс Золотковська. Ай-Кім! Морозиво для Лесі / Ілюстрації Юлії Пилипчатіної. – Дніпро: Моноліт-Bizz, 2018. – 36 с.

Зазвичай свідомі пошуки і прийняття себе беруть початок ще в дитинстві. Малюк вивчає своє оточення і шукає своє місце в ньому. Героїня історії Таїс Золотковської не така, як усі в її сім’ї. Сестрички Ніна і Соня, дідусь і бабуся, мама і песик Ласка люблять морозиво, а Леся – ні. Дівчинці гірко бути не такою, як вони, не розділяти їхнього захвату і смакування різними видами цього десерту. Вона не розуміє, чому всі так радіють морозиву, а вона – ні. На перший погляд може видатися, що проблема штучна, бо дитина, яка не любить морозива, – скоріше виняток. Проте з іншого боку, таким чином питання про інакшість і пошуки себе постають масштабнішими і гострішими.

Морозиво тут – лише метафора, адже людину визначають не лише її смакові вподобання. Леся намагається з’ясувати, за що всі люблять морозиво, і чому вона не така, як усі. Дівчинка допитується в рідних і дізнається про різновиди смаколика, а також про те, що кожному подобається інший, не такий, як решті. Розмаїття смаків – це нормально, безліч форм і структур – теж, а отже, не любити морозиво – також не є погано. Зрештою Леся знаходить відповідь на своє питання і приймає себе інакшу, не схожу на інших у родині. Наприкінці історії Таїс Золотковська пропонує просте й логічне пояснення Лесиної нелюбові до морозива, і дарма. Бо не всі особливості (чарівності або вади) можна пояснити та й не всі треба пояснювати. Інколи вони просто є і їх потрібно прийняти, адже це – частинка особистості, яка не робить людину гіршою або кращою.

А ось кому не слід було їсти морозиво, то це Ласці. Від такого харчування песик погладшав, але ніхто з родини того не помічав. Лишається сподіватися, що дорослі, які читатимуть цю історію дітям, звернуть на це увагу.

«Ай-кім», Лесю та всю її родину намалювала талановита художниця Юлія Пилипчатіна. Ніжні акварелі художниці передають легкий і літній настрій книжки попри непросте питання, яке порушує авторка.

Галина Вдовиченко, Христина Лукащук. Сова, яка хотіла стати жайворонком. – Чернівці: Чорні вівці, 2017.

Книжка Галини Вдовиченко – не про пошуки себе і свого призначення, а про сумніви і прийняття себе. Адже бути собою часом дуже непросто. Може здатися, ніби десь краще, ніж удома, і робить хтось правильніше за тебе, і життя в когось цікавіше. Проте цікавіше не завжди означає краще для тебе. Сові з книжки Галини Вдовиченко теж думалося, що вдень у лісі ліпше і через своє нічне життя вона все найважливіше пропускає. Тож одного разу вона вирішила спробувати іншого життя і стати вранішньою пташкою. Та нове життя виявилося не таким, як мріялося, – сипуху дратував щебет пташок і дзижчання комах, яскраве сонячне світло сліпило очі й заважало полювати на обід. І тільки вночі Сова знову відчула себе щасливою.

Наступним на експеримент зважився Жайворонок. Проте і він спробувавши нічного життя, з радістю повернувся до звичних йому біоритмів. У кінці-кінців друзі зійшлися, що краще лишатися собою: Сові – совине, Жайворонку – жайворонкове.

Кожен розворот книжки огортає затишними ілюстраціями Христини Лукащук. Неповторні й вишукані образи головних героїв, кольори та відтінки, що тьмяніють із настанням ночі і теплішають щойно сходить сонце, гармонійно поєднуються з текстом. Художниця тонко відчуває природу і змальовує її так, ніби сама перевтілилась на птаху, споглядаючи її з висоти польоту.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар

Увiйти за допомогою: