Історія однієї crazy
Книжка Тетяни Корнієнко «Недоторка» – одна з тих, яких нині так бракує на сучасних теренах літературної України: про і для підлітків. Рукопис цього твору ще 2013 року здобув першу Корнейчуковську премію у номінації «Проза для дітей старшого віку». Проте світ побачив лише нині. Видавництво «Час майстрів» видало книжку одразу двома мовами: в оригіналі, російською, та українською – у чудовому перекладі Івана Андрусяка.
Перше враження – осторога. Бо ж уже на обкладинці око ріже калька з російської («своя власна думка», «своє власне життя») та доволі претензійне означення жанру: «психологічна казка».
Від казки в цій історії я не бачу анічогісінько. Головна героїня Аля – підліток із фобією бруду. У класі її прозивають «Мийдодір», бо ж до всього – і прізвище Диряєва. Вона не користується ліфтом, адже це «найбільш негігієнічне місце в будинку», не має комп’ютера, бо «він шкідливий, очі псує, опромінює», і завжди носить із собою пляшечку з перекисом, щоб за найменшого контакту з мікробами протерти шкіру. У свої 14 років вона чудово розуміє, що страх чимось заразитися – надмірний і надуманий. Навіть «діагноз» собі поставила – божевільна, або ж crazy. Та попри все, при кожній нагоді несеться до рукомийника.
Друзів у неї немає. А клас, очікувано, насміхається з недоторки. Та чи не найгірше дівчину гнітить думка, що її ніхто ніколи не поцілує – «Ні-ко-ли. Бо ж мікроби». Аж раптом Аля закохується. І, здається, навіть взаємно. Та ось біда: хлопець має пекінеса – Боню.
«Квіти мають падати на голову, якщо вже хтось тебе ними обсипає, а не на парасольку»
Добре скомпонований сюжет, правдиві образи, сучасна, жива, соковита мова підлітка (якій можна пробачити навіть засилля «я» і те, що дерево «линяє») та несподівана (хоча й ідеалістична) розв’язка – усе це змушує легко та зі смаком ковтати сторінку за сторінкою.
Цій історії можна закинути незрозумілу відсутність тата й надмірну чемність і самоусвідомленість головних героїв. Аля ставить собі купу запитань, але, ніби дипломований психолог, дає на них надто вже чесні відповіді. І попри сварки з мамою, власну невпевненість, закоханість і проблеми з однолітками, дівчина добре вчиться, кімнату без нагадувань прибирає, малює, читає. Що ж, захопитися і «швидко-швидко» проковтнути всі чотири томи «Війни і миру» у 14 років – це, звісно, можливо, хоча…
До слова, окрім Толстого, у тексті згадується Пушкін із Дантесом, Гоголь із «Ревізором», а ще Бах, Бетховен та інші метри класики. Сумнівно, що типові підлітки так часто думають про високе мистецтво. Тож такий «хитрий» маневр видає бажання авторки отим «високим» читачів зацікавити. Та врешті… чом би й ні, бо ж принаймні в контексті всі ці згадки звучать вельми невимушено.
Оповідь ведеться від першої особи. І хоча за формою текст складно назвати щоденником, візуально сторінки книжки й справді нагадують дівчачий нотатник. Там повно різноманітних зірочок та закарлючок. А ілюстрації художниця Віолетта Борігард влучно виконала в дусі підпільних шкільних замальовок – ніби нашвидкуруч, простим олівцем, потай під партою. Вийшло цікаво. Тим паче якщо врахувати, що головна героїня любить малювати. Особливо ж правдивими видаються злегка карикатурні зображення вчителів.
Враження, ніби тримаєш у руках потаємний щоденник, посилює й те, що окремі думки подано шрифтом а-ля «від руки». Щоправда, оце виділення викликає дещо суперечливе враження. Бо ж така оздоба, цілком виправдана з естетичного боку, виокремлює не будь-які, а саме «найважливіші» думки. Мов у підручнику. Так, ніби авторка боїться, що читач без отих прозорих підказок не помітить чогось «важливого». Так, ніби не довіряє читачеві самостійно знайти те, що цікаве, важливе саме йому.
Урешті, книжка актуальна й читається на одному подиху – і це найголовніше. Бо ж оповідь підлітка й не мусить бути ідеальною. А фальшивих нот, попри всі можливі доскіпування, у ній не чути.
