Коли вдома тато
Українське суспільство в питанні розподілу ролей у сім’ї є традиційним. Настільки, що крок до збалансування прав і обов’язків викликає щонайменше подив і стає причиною до підвищеної уваги. «Тато в декреті? А чому? А мама де?» Крім того, що таке рішення (яке насправді є справою сімейною, і ніхто не має звітуватися, чому їхня родина вирішила саме так) спричиняє хвилю емоцій різноманітного спектру, воно може стати поштовхом до кількох доволі очевидних, але рідко згадуваних відкриттів:
– що немає об’єктивних причин, чому саме жінка зобов’язана залишатися з дітьми після припинення грудного вигодовування;
– що жінки, виявляється, також люблять свою роботу і не завжди надають перевагу ролі господині;
– що спільний догляд за дітьми сприяє порозумінню та допомагає зменшити кількість світоглядних розбіжностей всередині подружжя тощо.
«Немає жодного батьківського інстинкту.
Принаймні, у мене точно. Усе це розвивається. Не забуду перше враження, коли побачив свого старшого сина. Сподіваюся, коли він виросте, йому стане почуття гумору, щоб це читати»
Що ж станеться, якщо певний чоловік, у традиційному баченні – «глава сім’ї», вирішить розділити з дружиною обов’язки по догляду за дітьми і сам піде «у декрет»? Насамперед, така родина може зауважити певні фінансові втрати, бо ж зазвичай прибуток жінки не аналогічний чоловіковому. І… на цьому принципові зміни завершуються. Далі цей батько просто дізнається про те, що й так знає кожна мати: що міський простір важко назвати пристосованим до візочків, що планувати якусь діяльність, коли ти доглядаєш за дітьми, вкрай непросто, і що в принципі все це не складно, але виснажує. Нічого нового, еге ж? Але особисто я давно чекала на появу такої книжки. Тому що наше суспільство все ще є традиційним, і коли ту саму інформацію каже жінка, її пропускають повз увагу. У чоловіка ж є шанс бути почутим.
У своїй книжці Артем Чапай не намагається стати на позицію месії чи вказати іншим, як правильно жити. Автор не закликає всіх чоловіків кидати робочі місця і перекваліфіковуватися у турботливих татусів-домогосподарів. Основна думка цієї книжки полягає в тому, що є такий досвід і що його так само можна враховувати при плануванні сім’ї. Адже такий крок дає шанс жінці не випасти на кілька років із професійної діяльності чи суспільного життя, а це, своєю чергою, допоможе їй уникнути депресії та зневіри. Ще одна важлива думка, що звучить у книжці Чапая: всі різні. Різні татусі і матусі, різні діти. Немає єдиного правильного шляху, тому свій рецепт щасливого батьківства кожна родина має створити сама, але для цього треба діяти спільно: «Ми з Оксаною давно помітили, що в разі взаємної допомоги обидва партнери сяк-так устигають робити все, що хочуть. […] Якщо ж ми з Оксаною в моменти стресів ламаємося, забуваємо про принципи взаємодопомоги та взаємної підтримки й починаємо з’ясовувати, хто кому винен п’ятнадцять хвилин, – ані я, ані вона нічого не встигаємо».
«Тато в декреті» – це жива, свіжа книжка. У невигадані історії однієї сім’ї вплітаються глобальні події української дійсності – мем про «покращення», революція, війна, полон Артема і його відрядження на Схід. Книжку легко читати завдяки її стилю, дотепності та відсутності дратівливих факторів, які часом трапляються в батьківській літературі (а ще більше – на мамських форумах). Окрім того, текст супроводжують іронічні ілюстрації Ірини Потапенко, на яких батьки зможуть впізнати дещо зі свого досвіду. Все це робить видання гідним уваги якнайширшого кола дорослих читачів – і навіть тих, хто ще й не задумується про власних нащадків.