Небагато знайдеться сторінок української історії, від яких моє серце так сильно стискає біль і туга. Про Голодомор 1933-го згадувати й говорити важко, щоразу на очах – сльози. Відчуваю, ті події закарбовані не просто в моїй свідомості, яка колись зникне, вони – у клітинах тіла, що передадуть пам’ять нащадкам. Знаю, отримані так само, спадково – від батьків моєї мами. Бабуся мала вісім сестричок і братиків, шестеро з них померли від голоду. Родина дідуся вижила завдяки мішку зерна, замурованому в підлогу корівника. Це історія нашої родини, і сьогодні я переповідаю її своїм трьом дітям. Настав час відкрити «скриню пам’яті».
«Тієї зими багато дітей лишилися квітами, а ще більше немовлят – пуп’янками. Багато зелених плодів попадало додолу… Птахи понесли їх до вирію, піснями заколисуючи. Та навіть найлютіша зима мусить із весною стрітися»
Катерина Єгорушкіна створила «Скриню» для дошкільнят і молодших школярів. Книжку написано дуже делікатно, щоб не травмувати дітей страшними фактами. В історії багато образів, які м’яко вводять слухача в події того часу. Скриня – як сховок для збереження скарбів нашої пам’яті. Дерево роду – образ кожної родини, що пережила Голодомор. Насіння – нове життя, що проросло навесні, не зважаючи на страшну зиму. Кожні мама й тато, добре знаючи чутливість своєї дитини, самі вирішать, чим доповнити прочитане, скільки додати від себе. Розповідь авторки пробирає до кісток, закрадається в закамарки душі, щоб пролити світло на те, що болить із покоління в покоління. Задля того, аби нашим дітям не довелося нести тягарі непроговореного і непрожитого болю, вдалося його відпустити, зберігши історичну пам’ять. І попри трагічність теми, «Скриня» – оповідь життєствердна, після прочитання зовсім не лишається гнітючого осаду.
Ілюстрації Ірини Рудь-Вольги прості, не перевантажені, щирі. Просякнуті типово українськими візерунками та формами, природними кольорами. Цупкий картон допоможе зберегти книжку в гарному стані протягом багатьох років. Розмір невеликий та зручний для дитячих ручок.
Видавництво «Портал» на окремій листівці та на своєму сайті додає психологічний супровід книжки, пояснює історичний контекст та пропонує запитання до тексту, які можна обговорити з дитиною.
БараБука розпитала письменницю і казкотерапевтку Катерину Єгорушкіну, авторку «Скрині», про роботу над темою Голодомору й те, як розмовляти з дітьми на складні теми.
Коли ми говоримо з дітьми про Голодомор, важливо:
– Подумати про цю складну тему, проговорити її з собою, знайти в ній не лише біль, а й силу. Для цього потрібен час, внутрішня робота, допомога книжок чи експертів.
– Наповнитися ресурсом, аби дібрати правильні слова і контейнерувати емоції дитини.
– Неодмінно зважати на готовність самої дитини, її ресурс, чи не проживає вона зараз інші складні ситуації.
– Особливу увагу варто звернути на форму подачі відповідно до віку та розуміння дитини. Книжки прекрасні тим, що уява людини створює лише те, що її психіка здатна «перетравити». А от фільми, мультфільми на тему Голодомору пропонують готові образи і не завжди екологічні: часом вони жахають дитину й може знадобитися допомога психолога.
Але як саме можна це зробити?
Дітям 4-7 років історію про Голодомор може розповісти казковий персонаж. Наприклад, Котик, якого ви можете знайти на сторінках «Скрині». Жодних натуралістичних подробиць чи жаских розповідей. У дітей не має виникати відчуття страху чи безсилля. Лише ознайомлення, що їх предки колись пережили голод і це було тяжко. Та попри все вони вистояли, допомагаючи одне одному, і передали нам дар життя.
Дітей 7-12 років можна обережно знайомити з історіями очевидців. Особливо, якщо це історії предків, які вижили, історії дітей тих часів. У жодному разі не звинувачувати сучасних дітей у тому, що вони «не цінують шмат хліба» чи «не знали горя», адже в кожного покоління – свої випробування.
Авторська методика Катерини Єгорушкіної (за «Скринею»):
На своїх зустрічах із дітьми ми читаємо «Скриню», говоримо про історичний контекст, відповідаємо на запропоновані питання (вони є на листівці до книжки).
Далі через метафору скрині я проговорюю тему скарбів: видимих (прикраси, вишиванки, рушники, монетки…) і невидимих (любов, памʼять, життя, національна ідентичність…). Діти малюють свої скрині й ті скарби, які допомагають їм відчувати силу. Інколи це улюблена лялька, єдиноріг, мамині парфуми чи желейні ведмедики. Та неодмінно в кожну скриню кладемо якісь невидимі цінності – ті, що живлять серце й наснажують жити.
Підказки, як це втілити технічно:
1. Роздрукувати світлини чи малюнки українських скринь із різних регіонів.
2. Розповісти про унікальну символіку української скрині.
3. Роздрукувати папірчики з позначенням (словом чи малюнком) невидимих скарбів – наших цінностей (любов, взаємодопомога, дружба тощо). Старші діти можуть самі їх написати.
4. Діти обиратимуть їх і клеїтимуть на свої намальовані скрині.
5. Можна взяти за основу картонні коробочки й обклеїти їх мальованими орнаментами. Тоді скрині будуть обʼємними.
Важливо, щоб через поробку чи малюнок ми зміцнювали позитивні образи, а не трагічні!
Окрім того, можна виготовити власноруч із листів вощини Свічку Пам’яті і запалити її зі словами «Дякую моїм предкам, що передали вогник життя».
Навіщо це робити?
Травми передаються від покоління до покоління навіть тоді, коли ми про них не памʼятаємо. Синдром набутої безпорадності, безініціативність, недовіра, розлади харчової поведінки, страх говорити про власні досягнення… – це лише невелика частина наслідків Голодомору. Вчені дослідили вплив історичної травми на прийдешні покоління і він значний: кортизол впливає на наші гени. Щоб не допустити подібного у майбутньому і зцілитися від травми, потрібно про неї говорити, запалювати Свічку Пам’яті, дякувати нашим предкам. Таким чином ми стверджуємо правду, і це загоює наші рани.