7+

Ідеальний світ двох голомозих

Ганна Улюра

Валентина ЗАХАБУРА. Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів? – Київ: Санченко: Електрокнига, 2014. – 158 с.
Уподобань: 15

«Ой, Лише» з назви хуліганської книжки Валентини Захабури – не той довгий матусин видих, що супроводжує витівки улюбленого дитинчати: «Ой лишенько ти моє». Це ім’я цілком дорослого й інколи серйозного Григорія Каламарчика, майбутнього найгеніальнішого поета сучасності. Просто «Лишко» замість «Гришка», йому, серйозному інколи, більше личить. І ви не повірите! «Ой» – це теж ім’я: голомозої дівчинки-вундеркінда Ойки, яка через втрачені молочні зуби не вимовляє звука «л».

Ойка й Лишко – не пустуни. Вони просто весь час потрапляють у кумедні (буквально – комедійні) ситуації. У цьому сенсі Захабура продовжує літературну традицію, в якій знайшли собі місце й «Тореадори з Васюківки», і «Чудеса в Гарбузянах», і всілякі закордонні Пеппі Довгапанчоха й Суботик.

Дітлахи – сусіди, хоч Ойка в будинку Лишка й новенька, бо родина щойно в’їхала, але їхні батьки знайомі з дитинства. А ще Ойка, молодша за Лишка на два роки, навчається з ним в одному класі: дівчинка страшенно розумна… Від розуму в цих двох – і пригоди, і проблеми. Хоча проблеми – то для красного слівця, хіба що непарні шкарпетки й жаб, намальованих на крутому татовому байку, можна так назвати. Світ, в якому живуть малі, безконфліктний і безпечний.

– То яка в мене родина? Унікальна? Талановита? Дивовижна? – я намагався допомогти.
– Ну, щось подібне… Та чого оце я мнуся – божевільна! Ви всі просто психи!
– Упс, хтось проколовся? Тато?

Світ, у якому щоранку батьки й діти стрибають на ліжку. Солідарно з тобою поголить голову смішна дівчинка-сусідка. Гопник, який мав намір украсти твою мобілку, чемно проводжає додому. Стара сусідка зверху фарбує волосся на бузкове і стає схожою на японську ляльку. А однокласник, якому ти не дала списати, із вдячності катає тебе на плечах. І якщо через заметіль шкільні друзі не прийшли на день народження й батьки додому не встигають, можна відсвяткувати з водіями, які позастрягали в автомобільних корках… Не буває такого? – А хочеться!

У книжці немає однієї, магістральної історії. Хоч як Лишко наголошує, що треба все розказувати правильно: спочатку одне, потім друге, – але захоплюється і «плутає» порядок подій. Зрештою, «Ой, Лише» – такий собі колаж: уже не збірник оповідань, але ще не повість. Кожен розділ – нова оповідка; доволі динамічно. Але на такій швидкості деякі історії нам забувають розказати до кінця: як-от Ойка взялася лагодити трьом місцевим хуліганам мотоцикл – чи впоралася мала із завданням? А про окремі сюжети лише згадують і, заінтригувавши нас, полишають: от уявіть, як Лишко глядить сусідських близнюків-немовлят. Натомість цю злегка-мішанину компенсують, скажімо, делікатні пояснення, чому одружуються літні люди й чому буває складно дружити з вундеркіндами. Розумна книжка.

Смішна, шалапутна книжка, розважальна. Її авторці, як і героям, бракує серйозності. Здебільшого на щастя… Хоча мені от здалося, що згадувати Коробчука з Горобчуком і Малковича із Фальковичем, коли Лишко вирішує бути геніальним поетом, і перетворювати дотепну байку на трішки-памфлет не варто. Почуття міри, яке намарне виховують у малих їхні такі самі некеровані батьки, не завадило тут хоча б одному дорослому, позаяк… Хочете хорошу новину? Авторка пообіцяла у післяслові: пригоди кмітливої парочки та їхніх божевільних родин триватимуть!

Print Form
Подiлитись:

Відгуки/1

Додати коментар