«Кротяче» дитинство Маркіяна Прохаська


Розмовляючи з сином Тараса Прохаська – Маркіяном, насамперед хотілося дізнатися про так звані приховані сліди кротів у дитинстві сина відомого (вже тепер і дитячого) письменника. Адже Тарас неодноразово зізнавався під час інтерв’ю чи презентацій, що в дитячих повістях «Хто зробить сніг» і «Куди зникло море» не обійшлося без реальних прототипів подій, героїв та їхніх звичок.

– Питання, чи Ти читав казки Мар’яни й Тараса Прохаськів, мабуть, риторичне. Якими були Твої перші враження від прочитаного?

– Тепер уже все злилося в одне дуже гарне, затишне, рідне, дещо ностальгійне почуття. Враження від прочитаного багатошарові, бо я не лише читав їхні книжки, а й слухав різні фрагменти напередодні завершення роботи над текстами. Перша книжка нагадала дитинство, але радше з їхньої точки зору, а не моєї. Коли дізнався, що вийде казка, був захоплений. Але чомусь ця новина не здивувала – я радше зрадів, бо дуже сподобалася ідея. Окремо вразили перші (а потім і наступні) малюнки. Адже це прийшло несподівано. Ще інакші емоції – радісні – дало перечитування казки вже на папері.

– Чи впізнавав знайомі описи, моменти чи події? Можливо, щось «кротячого» було й у Твоєму дитинстві?

«Мандруйте зі своїми дітьми, вони будуть вам вдячні»

– Гадаю, у всій цій потрійній історії вміщене, мабуть, не одне (моє) дитинство. Зокрема, мені здається, що Небесна гойдалка – це якраз татові дитячі роки. Хоча гойдалка – узагалі майже невід’ємний атрибут дитинства. Тож кожен може вгадувати щось своє. Не дивно, що кротячим світом зацікавилися аж у Південній Кореї. Що ж до мене, то є багато знайомого, але, знову-таки, чи те, що я впізнаю в тексті своє дитинство, не буде помилковим? Точно пригадую, що, на жаль, не вміщався в кишені й не літав на птахах. Але коли ми з братом були малі, одного з нас тато носив на плечах, а іншого на руках. Хоча пішки ми теж ходили. Річка в дитинстві завжди була частиною усвідомленого простору. Ліс, сніданок чи вечеря з усякими смаколиками, частина яких є в казці, натомість є щось, створене спеціально для кротів. А ще – інтер’єри, естетика й головне – настрій та атмосфера. Однак кротячий світ – це не кожен день людського життя.

1

– А Ти взагалі знав попередньо, що затівається серія дитячих повістей про кротів? Можливо, знаєш щось і про майбутню третю книжку?

– Так, я довідався про книжку заздалегідь. Але тоді ще не знав, що буде серія. Перша частина самодостатня. Водночас зрадів, коли почалася книжка друга, а потім третя – мабуть, остання. Про неї дещо знаю, автори зачитували деякі уривки. Скажу лише, що «Як зрозуміти козу» – дуже насичена історія. Це стосується й сюжету, усіляких пригод, милих моментів, так і літературної точки зору: естетично розказана історія, в яку хотілося б потрапити.

– У повісті «Хто зробить сніг» тато кротів працює в лісовій газеті, й одного разу він бере з собою на роботу найменших дітлахів. Чи доводилося Тобі бувати на робочому місці батька?

– І не на одному. Я був у газеті, на радіо, у барі, уночі в дитячому садку, де тато працював сторожем. Усе було цікаве. Гадаю, в дитинстві немає й натяку на стереотипи про «кращість» професій. Коли тато працював у барі, то завжди давав нам до соку паперові парасольки різних кольорів, яких ми зібрали кільканадцять чи кількадесят. А якби він не взяв мене якось у садочок, я б там ніколи й не побував – у тому прекрасному будиночку, та ще й, як мені тоді здавалося, уночі (то була зима). На радіо я бачив батька через вікно радіорубки, коли той працював, а його колеги тим часом давали нам пограти на перших у нашому житті комп’ютерах. Тих випадків із роботи не запам’яталося надто багато, але достатньо, щоб бути вдячним. Я тепер собі думаю, що хотів би наслідувати приклад тата, бо дитині байдуже, «хороша» чи «погана» робота в батьків – їй усе цікаво. Дитині важливішою є увага.

2

2007 рік. Фото Наталки Голомідової

– Чи знайоме Тобі останнє речення із цієї ж книжки: «Засинаючи, він [маленьке кротеня] ще чув, як у кухні стукає друк машинки»?

– Колись я чув стукіт машинки досить часто – він мені дуже подобається. Деколи ми з братом теж на ній «друкували». Але то, здається, коли в тата вже була чи нова машинка, чи можливо, уже комп’ютер. Засинати під звук друкарської машинки, до речі, дуже добре й приємно. Особливо, якщо вона за дверима й шумить чутно, але не заголосно.

– У книжці часто згадуються березовий сік, імбирний чай, зелений чай із сушеними або свіжими пелюстками жасмину, кава, какао, молоко – чи ці напої Тобі знайомі? А горіхове печиво, айвове варення чи смердючі сири?

– Березовий сік знайомий. Ми його пили не надто часто, бо ж не вип’єш усіх беріз. Цей сік асоціюється з горами й дитинством. А ще з татом і дідусем: от не пам’ятаю, хто перший дав мені скуштувати його.

Зеленого чаю було багато, але про жасмин нічого не можу сказати. Така вже моя особливість: не запам’ятовувати, чи в чаї був жасмин, чи його там не було. А якщо я пив чай давніше, то ж іще треба було б знати, що то жасмин.

Каву я полюбив завдяки татові, але доволі пізно, вже в студентські часи, коли приїжджав зі Львова. Про тата ж обов’язково треба сказати, що він прекрасно знається на каві. Колись на око визначив найсмачнішу. І я був вражений.

Какао та молоко – я й досі готовий пити їх літрами. Тут варто згадати й про квасне молоко: колись його люди якось більше пили, а тепер наче забули. Раніше, коли просив молока, часто питали: квасного чи солодкого? Так ось, квасне молоко – це суперсмак дитинства.

Горіхового печива їв точно небагато.

А ось айвове варення відкрив для себе порівняно недавно. І хоч у нас росте айва й, може, раніше в родині хтось і робив варення – треба це запитати – але знову його почав варити саме тато кілька років тому. Воно чомусь дуже особливе, зокрема, власне процес приготування. Айва незвична для вжитку, трохи схожа на якісь лимонні яблука. Чистити й різати її треба кубиками, наче ті ж яблука, але дуже тугі. А потім із цього виходить варення, схоже на абрикосове чи персикове. Але воно може бути темніше або світліше – наче мед. Одне слово, чари.

Що ж до смердючих сирів – це окрема розмова. Я не одразу їх полюбив, але потім деякі мені дуже сподобалися. А ще в нас був пес Люна – вона сир любила більше, ніж м’ясо, мабуть. Смердючий – особливо. Часом ми її називали Сироїжка: як гриб і як та, хто їсть сир.

– Чи батько лікував Тебе отим гірким настоєм ісландського моху?

– Хтось точно лікував. Мозок стер ці епізоди хвороби.

– А мармелад Тобі купував, як кротячий тато своїм маленьким чадам?

– Так. Але купував також усіляке інше. Наприклад, ніколи не забороняв їсти чипси – аж поки ті не набридли, після чого я їх нечасто їв. Або копчену рибу. А одного разу приніс мені в дитячий садочок – куди я зміг ходити лише кілька днів – апельсин. Це було в останній день, коли він мене забрав звідти. Я був надворі з іншими дітьми – і тут бачу тата. Я до нього біжу, а він приніс мені апельсин – символ звільнення з рабства, де я постійно плакав, де мені не подобалося. І тут тато, мабуть, якраз сказав, що я не ходитиму сюди більше, ми пішли геть.

3

Фото Олександра Маханця

– У повісті «Куди зникло море» сімейство кротів ретельно готується/пакується в подорож. У рюкзаку обов’язково є енциклопедія, канапки тощо. А ви подорожували разом? Чи були якісь особливості тих мандрівок?

– Хо-хо! Все дитинство (і підлітковий вік, хоча не люблю цього словосполучення) ми мандрували: далеко чи близько, за кордоном чи Україною – тато завжди з нами багато гуляв і також багато їздив. Якось він повіз нас у Київ – просто щоб ми його побачили. То не був якийсь особливий святковий день – звичайнісінький день, що став особливим. Одного разу батько повіз нас на кілька днів у Чернівці, Хотин і Кам’янець-Подільський. Тепер, коли я дорослий, завжди нема як туди поїхати. А якщо я туди більше ніколи не потраплю? Але це не страшно, бо колись я там уже був завдяки татові.

Ми мандрували й з великою кількістю цікавих людей, і втрьох, тобто з братом і татом, а також і вдвох. Під час однієї подорожі я збагнув, що є найщасливішою людиною у світі – враховуючи, що немає однієї найщасливішої людини, бо це не піраміда, а стан. А якось ми знайшли дуже дивне й гарне прозоре озеро, яке виникло на корінні дерев, яке частково оголилося. Ця мандрівка не мала мети – лише подорож і канапки, які ми з’їли просто посеред лісу, після чого повернулися додому. Ще були всілякі музеї, замки й велосипедні поїздки – це все справді розширяє світ.

– А читав батько Тобі в дитинстві казки?

– Я можу помилятися, але казки мені мало розповідали. Мама більше читала з нами «Улюблені вірші» від «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ». Часом ми ще слухали касету з тими віршами й стежили за текстом у книжці. Тато мені співав колискові. Дуже гарні, але, на жаль, я їх зовсім не пам’ятаю. Проте пригадую одну татову казку – про Лисичку й Журавля.

7

У Школі журналістики УКУ

– Чи відчувалась авторитарність батька (а чи повна свобода) у виборі читання?

– У виборі читання було моє свавільне нечитання: я мало читаю, мені так видається. Мені не вірять, але так є. Хоча люблю читати, але читаю довго, ретельно й повільно. Тому часто не до цього, на жаль. Часто сумую через це, але мене якось потішили, що є люди, які пізнають світ із книжок, а є такі, що менше потребують читання. Може, мандри це бодай трохи компенсували? А коли вже доходило до читання, то мені купували, давали й радили книжки рідні: і батьки, і старші. Сам тато ніколи не змушував, а зацікавлював. Мар’яна Прохасько зачарувала нас із братом казками про мумі-тролів Туве Янсон. Нам пощастило, що близькі люди могли порадити щось, бо самі багато читають.

– Чи маєш негативний досвід дитячого читання? Тобто чого не рекомендуєш читати дітям?

– Ні. Хоча… Треба змінювати шкільну програму. Вона вщент розбиває будь-яке бажання до прекрасних творів, які часто «пропонуються» зарано, коли учень іще не доріс до такого тексту. Тому згодом залишаються лише погані асоціації із певними книжками. Хоча інколи це лише питання смаку, і певний текст може ніколи й не сподобатися.

– А сам би хотів написати дитячу книжку?

– Я про це думав іще до того, як дізнався про ідею кротів. Але тут, як завжди, є одне але: це мов коли придумуєш щось, а потім виявляється, що воно вже існує. Але от у випадку якоїсь моєї гіпотетичної книжки це може здаватися «очевидним наслідуванням». Колись читав інтерв’ю мого стрийка Юрка – татового брата – який зізнавався, що в нього були схожі відчуття, коли почав писати після старшого брата. Але все-таки треба втілювати задумане, якщо відчуваєш таку потребу.

Довідка. Маркіян Прохасько

Народився в Івано-Франківську 1991 року. В Українському католицькому університеті вивчав історію та журналістику. Не вважає себе «канонічним» істориком чи журналістом, але ці знання дуже цінує як цікаві шляхи і способи пізнання світу.

Розпитувала Христина Содомора. Фото надано Маркіяном Прохаськом та зі сторінки Маркіяна у фейсбуці

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: