Як говорити з дітьми про Голодомор, колективізацію й інші злочини радянського режиму та як писати для дітей на ці теми
Автор: Зоя Жук
Найперше питання, яке постає перед батьками, педагогами і бібліотекарями, не «Як говорити з дітьми про геноцид?», а «Чи варто говорити з дітьми про геноцид?». І якщо так, то з якого віку?
На мою думку, з дітьми говорити потрібно на всі теми, які важливі для дорослих. Тобто, якщо для нас пам’ять про злочини радянської влади не є значущою, то конструктивної розмови з дітьми не вийде – вони зчитають вашу нудьгу і байдужість. (Тут діє той самий принцип, що і з релігійним навчанням: агностик може чудово викладати релігієзнавство студентам, але не може викладати катехизис дітям у парафіяльній недільній школі тощо.)
Натомість, якщо ця тема важлива для нас – замовчування буде шкодити. Діти зчитують мовчання на важливу для своїх авторитетних дорослих тему, як невербальне послання: «Це настільки страшно і боляче, що я не годен про це говорити». Ословлення страшних, болісних, тривожних досвіду та пам’яті завжди робить цей досвід або пам’ять стерпними для психіки.
Щодо віку, який визначає, коли на ці теми варто говорити, то маркером є той факт, що дитина ставить питання. Наприклад, таке: «Навіщо саме в цей день ми запалюємо свічку і ставимо на вікно?»
Як у всіх дражливих і важливих питаннях – секс, смерть, релігія – у розмовах із дітьми тема національної трагедії та катастрофи обростає деталями залежно від віку дитини: що молодша дитина, то меншою має бути деталізація. Тобто, дитині 5-6 років, яка спитала, що таке геноцид, голодомор, колективізація, тортури тощо ми відповідаємо коротко і лаконічно. Дітям молодшого і середнього шкільного віку ми даємо можливість прочитати або послухати художні твори, переповідаємо життєві історії, а потім розставляємо акценти й озвучуємо висновки. Особливо цінним є особистісний елемент, а саме – родинні перекази: погляд на глобальний історичний процес через історію однієї родини або локації. Натомість зі старшими підлітками говоримо, як із рівними, дискутуємо, пропонуємо їм самостійно провести паралелі з сьогоденням, зробити висновки, розробити позитивні стратегії на майбутнє, а дорослий у цій розмові виступає лише, як модератор або один із учасників.
Як підібрати художні твори для розмови з дітьми про трагедію Голодомору?
Американські та європейські колеги десятиліттями виробляли й апробовували мову, жанри, наративи для розмов із дітьми про трагедію Голокосту. Ми можемо спертися на цей досвід та запозичити їхні стратегії.
Такі тексти повинні мати три якості: оптимістичне завершення, позитивні приклади (історії людяності, доброти, щедрості, згуртованості тощо), дія і спрямування у майбутнє.
А. Оптимістичне завершення
Який оптимістичний елемент може бути притаманний історіям про геноцид? Чи коректно взагалі говорити про оптимізм в історіях про національну трагедію?
Найперше, це історії про тих, хто вижив.
Радянський режим спровокував на території України три хвилі масового голоду: 1921-23рр., 1931-34рр., 1946-47рр. Ми не знаємо точної кількості жертв – ідеться про мільйони загиблих. Але мільйони людей пережили ці тортури – і вижили. Це історія про наших дідусів і бабусь, прадідусів і прабабусь. Вони виросли, створили сім’ї, виховали дітей – і ось на світ з’явилися ми. Ми і є це оптимістичне завершення страшної трагедії. Життя, воля до життя, надія на краще перемогли найстрашніші випробування.
По-друге, це історії про тих, хто зберіг пам’ять.
Геноцид – це не лише фізичне знищення людей за національною ознакою, але й «витирання з історії»: знищення книжок, храмів, музеїв, вбивство носіїв культури (вчителів, письменників, народних майстрів), заборона на використання мови, обмеження доступу до освіти, а ті, хто вижив, піддаються тотальній асиміляції. Тому якщо нам вдалося зберегти мову, національну історію, культуру, а також пам’ять про трагедію – це наша перемога над намірами тих, хто хотів нас знищити.
На цьому принципі побудовано моє оповідання «Ангел на ймення грушка» (Львів: Свічадо, 2023), де бабуся, яка була дитиною під час колективізації, розповідає про ці страшні події своїй онуці, дівчинка виростає і їде в історичну експедицію записувати історії про колективізацію, щоб винести локальну пам’ять на ширший загал.
Також цей принцип візуалізує фільм «Поводир» О.Саніна: комуністи розстріляли кобзарів, носіїв національної ідентичності, пам’яті й культури. Привернімо увагу глядачів до того, що у фільмі грають сучасні українські кобзарі, які співають саме тих пісень, за які було розстріляно кобзарів 80 років тому – так, це страшна трагедія, але задуми кривавого режиму провалилися.
По-третє, це історії про тих, хто домігся справедливості.
У дітей є вроджене загострене почуття справедливості і внутрішній запит на справедливість: лиходій у казці має бути покараний, а герой – винагороджений. До певного віку людська психіка не здатна відчувати нюансів і напівтонів. Марно пропонувати дітям 5-11 років історії про примирення ката і жертви – вони лише травмують. Історії, де злий персонаж завдавав героям реального страждання (наприклад, відьма викрадає Івасика-Телесика і намагається його з’їсти; змій викрадає князівну і тримає її в неволі, лиха мачуха мучить дівчинку-сироту тощо), мають завершуватися тим, що антагоніст вбитий або ізольований від людської громади – і він не може більше нікого мучити. Це створює в дитини відчуття безпеки: «Справедливість є і за неї варто боротися, коли я виросту».
Тому дуже важливо, говорячи про злочини минулого з дітьми, обов’язково артикулювати, як комуністичний режим намагався приховати свої злочини – і як ми боремося за те, щоб світ дізнався про нашу трагедію, і засудив тих, хто винний у цьому. Маємо казати дітям: що вже зроблено в цьому напрямку, які задачі попереду, а також згадувати людей, які допомагали донести правду про ці страшні події до світу (тут варто згадати Ґарета Джонса, Джеймса Мейса та ін.).
Як приклад вдалого твору такого типу для молодших підлітків, я б радила звернути увагу на повість Насті Мельниченко «Від Хрулів до Зюзюків» (Вінниця: Теза, 2020).
Б. Позитивні приклади
Коли ми добираємо художні твори чи життєві історії для розмови з дітьми про трагічні історичні події (геноцид, війна, репресії, екологічна катастрофа тощо), маємо відбирати ті тексти чи фрагменти текстів, які містять позитивні життєві сценарії, а саме – історії про людяність, доброту, взаємодопомогу, згуртованість тощо.
Ми використовуємо тут «3 правила сторітелінгу з дітьми», які сформулював британський педагог Б.Гартман: кожен може розповідати історії; історія кожного важлива; хоч би яку історію ви переказували дітям, зрештою вона має нести надію.
Позитивне завершення прочитаної чи почутої життєвої історії вкрай важливе для дитячої психіки у віці до 12 років. Дитина до певного віку не ладна на рівні емоцій розмежувати почуття від тексту та реальної події – горе, страх, гнів від загибелі персонажа такі ж справжні, як і від загибелі знайомої людини. Здатність взаємодіяти з трагічними історіями формується поступово, але в ситуації загроженості вікова норма посувається, тому нині, під час війни, ми маємо обережніше добирати тексти навіть для розмови з підлітками, щоб уникнути ретравматизації.
Тому говорячи про Голодомор, ми не маємо пропонувати дітям історії про канібалізм, божевілля, виживання будь-якою ціною, поразку повстання тощо – це надто страшні сценарії для дитячої психіки. Не потрібно робити страшну трагедію ще страшнішою, перетворюючи сухі факти на сюжетні оповіді.
Натомість матеріалом для розгорнутого оповідування (сторітелінгу) мають ставати історії, які несуть у собі приклади для натхнення і наслідування.
Коли ми говоримо про трагедію, що сталася в минулому, то акцентуємо на позитивних стратегіях, які допомагають спільноті вижити – це солідарність і взаємна підтримка членів групи. У такому випадку трагічні події в історії нашої родини і/чи нашого народу стають для нас ресурсом: вони формують вольовий внутрішній стрижень, емоційний і моральний інтелект, бо дають позитивні приклади та стратегії для наслідування: моя прабабуся поводилася так і так в оті страшні часи, значить, і я буду так поводитися.
Як вдалий приклад такого твору можна згадати повість «Каміння під косою» Ольги Мак (1973).
В. Дія і спрямування в майбутнє
Коли ми розповідаємо дітям про трагічні епізоди минувшини, то обов’язково маємо в кінці розмови, на етапі підсумків, озвучити, навіщо нам пам’ятати про ці події та навіщо нам говорити про ці події. Наше завдання – навчитися і навчити дітей вибудовувати зв’язок між історичною пам’яттю і нашою теперішньою ефективністю, показувати, що досвід минулих поколінь постійно актуалізується.
Ключове питання, яке допомагає впоратися з емоціями страху, горя та тривоги: що ми можемо зробити зараз? Досвід геноциду, що лишився в родовій і національній пам’яті, може робити нас пасивними. Кривавий терор, як і тоталітарний режим загалом, об’єктивізує людей: ми жертви, з нами зробили такі й такі погані речі. Натомість усвідомлена дія робить нас суб’єктними.
Дітям має бути запропоновано алгоритм вибудови власної суб’єктності. Це може бути волонтерство і допомога людям, що нині опинилися без їжі та житла – через акт солідарності й доброти не дати повторитися трагедії голоду. Це можуть бути акції, які привертають увагу до нашої трагедії на міжнародному рівні – розголос і відновлення справедливості (зняти ролик, начитати аудіо, провести флешмоб, перекласти статтю іноземною мовою, взяти участь у мітингу пам’яті тощо).
Також ми маємо показати, як суспільство засвоїло досвід трагедії і вибудувало стратегії запобігання повторенню такої події у теперішньому. Коли ми говоримо про те, що загони красноармійців і буксірів забирали в людей усе майно, залишаючи їх у безвиході й прирікаючи на голодну смерть, діти середнього шкільного віку можуть легко провести паралель із сьогоденням. Адже російські окупанти нині діють за точно такими поведінковими лекалами. Але тепер у нас є ЗСУ і міжнародна підтримка, ми протистоїмо і боремося.
Якщо якийсь художній твір має добру літературну якість і є рекомендованим до читання шкільною програмою, але не має якогось із цих елементів, його вводить дорослий інтерпретатор – батьки, педагоги, сторітеллери, бібліотекарі тощо.
Ще раз наголосимо: читачів до 12-14 років не варто залишати на самоті з такими творами: читання має завжди відбуватися в діалозі, це особливо важливо нині, коли в Україні триває війна й більшість дітей травмовані досвідом щоденної загроженості, втрати або втечі.
Релігійний елемент
Свічка – універсальний символ молитви та пам’яті.
Коли ми говоримо з дітьми в родинному колі, у церковних парафіях або на сторітаймах у бібліотеках, вводити релігійний елемент доречно лише за тієї умови, якщо ви є носієм релігійного світогляду і він приносить вам розраду та дає наснагу.
Тобто, якщо ви особисто вірите в посмертне життя, воздаяння і потіху, озвучте це. Скажіть, що віра додає вам сили й рішучості діяти. Наголошеними мають бути саме віра, переконання й надія, а не зовнішні релігійні атрибути. Тобто має йтися не лише про образ свічки, як символу молитви – цього замало. Але знову й знову переводити акцент на дію, вибудовувати суб’єктність, де релігійні переконання – ще один ресурс особистості.
У розмові з дітьми на релігійну тему не універсуалізуйте ваш досвід, поважайте дітей-співрозмовників, проте акцентуйте на його цілющому потенціалі для вас особисто.
Прикладом релігійного проживання трагедії Голодомору є твір «Легенда про колоски» Віри Вовк із циклу «Легенди» (1955). Богородиця – Скорбная Мати – говорить із дівчинкою, що збирає зернятка на полі: «Знаєш, мого батька розстріляли, – звірилася дитина. – А мого Сина розп’яли, – відповіла жінка». І ось вони вже мають точку дотику – обидві втратили рідних, яких закатували окупанти. Проте Марія в цьому творі може запропонувати дитині лише посмертну втіху – так само, як вона не могла вберегти свого Сина від страждань і смерті, так не може розірвати реальність і дати дитині їжу: «Мати Божа заплакала кривавими сльозами, але потім усміхнулася, поцілувала Ніну і почала силяти для неї зі своїх сліз намисто на стебло пшениці. – Прийди завтра, Ніночко, сюди на поле. Ми підемо тоді разом далеко, підемо по веселці в мою хату. Я дам тобі хліба, дам тобі золотого меду, а в моїй хаті ти зустрінеш когось дуже любого».
Які висновки з цієї історії ми маємо зробити? Так, у нас є надія на посмертну розраду, це важливо, але діяти тут і тепер (ще раз наголосимо на мотиві взаємодопомоги і підтримки) – прерогатива живих людей. На цьому світі Бог проявляється не через чудеса, зроблені ангелами, але руками людей, що вірять у Нього. Це оповідання по суті – ілюстрація до євангельського тексту «що зробили найменшому з братів Моїх, те зробили Мені». Ті, хто прирікає людей на голод, подібні до катів, що розпинають Сина Божого. Натомість ті, хто рятує, годує, зцілює – по-справжньому служать Богові.
Релігійна участь у днях пам’яті починається з молитви, але не обмежується винятково молитвою. Надія на Бога не має ставати виправданням для бездіяльності, але живити наснагу для діяльної турботи про ближніх.
Також, говорячи ж про пам’ять і справедливість, варто акцентувати біблійний принцип: «Нема нічого таємного, що не стало б явним». Як ідеологи злочинних режимів, так і виконавці завжди сподіваються на безкарність, і тут ми можемо зауважити, що Святе Письмо наголошує: «Бог осміяний бути не може, що чоловік посіє, те й пожне». Тобто маємо вірити, що злочини будуть виявлені та покарані – й діяти з цього переконання.
Для читання на уроці пам’яті в недільній школі я рекомендую розглянути твори про колективізацію та голодомор, написані в жанрі «різдвяне оповідання» та «великоднє оповідання»: «Розігріті душі» О.Мак, «Дзвонять дзвони» та «Бузьки прилетіли» М.Мучинського, а також моє оповідання «Ангел на ймення грушка».
Казки, фентезі, фантастика
Хоча розмову про національні трагедії варто будувати довкола реальних життєвих історій, на етапі підсумків і розставлення акцентів нам може стати в пригоді мова казки.
Алегоричність казкової образності допомагає зробити висновки емоційно виразними й універсальними.
До вибору казок діють такі ж вимоги, як і до підбору реальних історій: оптимістичне завершення, позитивні приклади, дія, спрямована в майбутнє.
Для дітей молодшого шкільного віку я раджу звернути увагу на українську народну казку «Хліб і золото», а також казку Людмили Юрченко «Сталевий Солдат і малий Михайлик» та на мою казку «Хліб, як камінь» (Зоряна Живка «Хліб, як камінь», є у вільному доступі).
Для розмови з молодшими підлітками – обговорити повість Дзвінки Матіяш «День сніговика», вона дає багато матеріалу для проведення паралелей між казковою реальністю і подіями української історії різних часів, а також показує приклад протистояння тоталітаризмові й перемоги над ним.
Для дискусії зі старшими підлітками раджу взяти відомий роман-антиутопію «Голодні ігри» С’юзен Коллінз, ця трилогія виразно показує руйнівну дію тоталітаризму, зокрема, увиразнює й яскраво ілюструє маніпуляцію населенням через терор голодом.
Підсумки
Розмова з дітьми про історичну пам’ять і трагічні епізоди української історії потребує від дорослих учасників розмови деякої попередньої підготовки, проте правильно проведена подібна бесіда допомагає підвищити суб’єктність, емпатію та додає наснаги діяти в тяжких життєвих обставинах.
Твори, рекомендовані для читання:
Мірослав Влекий «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» (Човен, 2020)
Віра Вовк «Легенди» // Проза (К.: Родовід, 2001)
Зоряна Живка «Ангел на ймення грушка» (Львів: Свічадо, 2023)
«Зернятко надії» (упор. Людмила Юрченко, Свічадо, 2011)
Катерина Єгорушкіна «Скриня» (Портал, 2020)
Володимир Кобзар «Як у Раю» (Веселка, 2014)
Анастасія Лисивець «Скажи про щасливе життя…» (Веселка, 1994, перевидання: К.І.С. 2016)
Ольга Мак «Каміння під косою» (рік першої публікації 1973, перевидання: Лелека, 2017)
Ольга Мак «Розігріті душі» // «Святий вечір» (упор. Зоя Жук, Свічадо, 2007)
Джеймс Мейс «Повість про двох журналістів. Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія» // Україна Incognita. ТОП-25 // Бібліотека газети «День» (Українська прес-група, 2014)
Настя Мельниченко «Від Хрулів до Зюзюків» (Вінниця: Теза, 2020)
Микола Мучинський «Бузьки прилетіли» // «Зимова книжка» (сер. «Християнська читанка», Братське, 2009)
Микола Мучинський «Дзвонять дзвони» // «Весняна книжка», видання 2-ге, доп. (сер. «Християнська читанка», Братське, 2011)
«Осіння книжка» (сер. «Християнська читанка», Братське, 2008): Розділ 7. «Запали свічку»
Марія Правда «Там, де тече Ятрань» (ВСЛ, 2023)
Семен Старів «Страта Голодом» (Просвіта, 2002)
«Український голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив» (ВД «Києво-Могилянська Академія», 2005-2011)
Твори іншими мовами:
Igort. Quaderni Ucraini: Memorie dai tempi dell’URSS (Arnoldo Mondadori Editore, 2010)
Cizmich, Marilyne. Sonia, the Church Cat (Tate Publishing & Enterprises, 2007)
Marsha Forchuk Skrypuch. Enough (Fitzhenry & Whiteside, 2003)
Чільна ілюстрація – фрагмент обкладинки до дитячої книжки «Enough» Марші Форчук-Стрипух.
