Дуже важливі, змістомісткі слова на кшталт «урбаністичне фентезі», «роман про дорослішання», а то й «похмурий «Гаррі Поттер» нічого про книгу українських фантастів Марини та Сергія Дяченків «Vita Nostra» (перша із циклу «Метаморфози») не скажуть. Тож таки доведеться заглядати під обкладинку.
Бути обраним важко: це не тільки рятувати світ лівою задньою так, щоб не вибилось ані волосинки з ідеальної зачіски, не тільки боротися з монстроподібними суперниками. Все може бути й зовсім по-іншому: тихо, без галасу, зате з примусу, так, що вибору справді немає.
Уявіть, от просто уявіть із глибини свого затишного, насиченого буденними і небуденними дрібницями життя, що завтра на вашому горизонті, як-от у головної героїні роману, майбутньої студентки Сашки Самохіної, з’явиться звичайний на вигляд чолов’яга в темних окулярах, і попросить… щось таке, що здійснити буде вкрай важко, але необхідно, тому що він, по-перше, ніколи не просить зовсім неможливого, по-друге, ну ви ж розумієте – у вас родичі є, а смертність тепер висока, ви ж не хочете зіткнутися віч-на-віч із нещадним звіром статистики? Це для вашої ж користі! І так один раз, другий, третій, і кожен прихід того чоловіка означатиме, що ваше вистраждане й розплановане життя розсипається у вас на очах.
Під час одного з таких візитів чоловік дасть папірця, який свідчитиме, що вас зараховано до якогось начального закладу, про який ви досі не чули, і вам, обраному, доведеться туди їхати. І не просто їхати, а й прекрасно там вчитися, докладати максимум зусиль, щомиті ґвалтуючи свою природу. Не хочете? Не будете? Не можете? А ви про статистику часом не забули? Загалом варіантів небагато: або ви робите те, чого від вас хочуть, або ви відправляєте на той світ своїх коханих родичів, та й самі за ними, не дай Бог…
«Коли ми пройдемо до кінця цей курс, то, напевно, станемо такими, як вони. І зможемо говорити з ними на рівних. Тоді ми помстимося… Якщо ми пройдемо цей курс, нам не захочеться мститися. Тому що ми станемо такими, як вони».
Отож героїня твору, нібито середньостатистична міська дівчина, яка щойно закінчила школу, потрапляє до Університету спеціальних технологій провінційного містечка Торпа, підкорившись волі незнайомця та страху за близьких, не маючи жодного уявлення, чого її там навчатимуть.
Вуз схожий на звичайний – гуртожиток, звичайні пари зі звичних, знайомих ще зі школи предметів – історія, економіка, англійська, фізкультура. Тільки от спеціальність – заучування текстів, які є просто набором символів, абсолютно позбавленим будь-якого змісту. Другокурсники тут здаються каліками, третьокурсники перебувають в очікуванні невідомого – перевідного екзамену, після якого студенти взагалі зникають невідомо куди.
Сашці не залишається нічого, як сидіти над книжками день і ніч, намагаючись втиснути в голову те, що, здавалося б, зробити неможливо. І тільки коли поміж цієї абракадабри вона виловлює промінь СМИСЛУ, то починає розуміти, що «тоталітарний» режим університету – це не вибрики божевільних учених, а вимушена міра, щоб навчити їх, студентів… То чого ж навчити? Що можна здобути, ламаючи себе?
Пізнання крізь постійні злами та страх, поза можливістю зробити моральний вибір, випробування готовності вчитися / змінюватися / перетворюватися (а від цього залежить життя близьких людей): у цьому закладі вчать змінювати реальність, довколишню та зовнішню. А чи, може, немає різниці? Є лише процес навчання, і тут важливі обидва слова. Є процес перетворення людини на …щось. А як бонус – такі собі додаткові радості: як і всі наставники, професори університету міста Торпи помиляються, і вічна гра з обраним виходить із-під контролю гравців.
Але певної миті стає важливим тільки те, що ти отримуєш здатність Творити.
А на що ти готовий заради відповіді на запитання: хто Ти і яке Твоє призначення?