Мислити кольорово
Я люблю киць, і я літала. Двічі. Перший раз – то звичні дитячі нічні польоти в снах, а вдруге – в дорослому віці, на концерті просто неба. Я відчула, що лечу, і через кілька секунд увімкнула режим Орла з історій Тетяни Щербаченко. Він сказав, що «киці не літають», тож і я пригалявинилась («ну, не приземлилася ж 🙂 ).
Дитяча мрія – це святе й недоторканне. Фантазія – то частина реальності малюка, яка багато що розповість про його внутрішній світ. Ця книжка подобається моєму синові, бо він страшенно любить котів. А я вподобала її за кольоровість – у сенсі виходу за межі стереотипних уявлень, до яких ми привчилися вдома або вже в ширшому соціальному середовищі. Мислити кольорово, рухатися кольорово, та й навіть одягатися кольорово (навіть якщо це буде викликом суспільству або ознакою інакшості) – важливий етап усталення власних поглядів на тлі суспільно звичних.
«Біла, Синя та інші» – то п’ять історій маленьких Киць. Перша Киця особлива тим, що літає. Її мама теж мріяла про це від народження, та не змогла – і намагалася передати досвід про неможливість польоту своїй малечі. На щастя, донька успадкувала мамину мрію, а не досвід, і здійснила її. Та ще й спричинила початок змін у непорушній величі Орла.
«Це – я. Це – сніг. Чи навпаки?» Хто допоможе Киці не губити себе взимку?
А Біла Киця настільки повно та захоплено вивчає нове явище природи, що кожній дорослій киці слід повчитися досліджувати світ і шукати себе. Ще є одна Киця, яка вдруге приголомшила Орла кольором шубки (зелений – від довгого лежання на соковитих зелених галявинах), що змусило Царя птахів таки переглянути життєві погляди й працювати над собою.
Мене захопила історія про Смугастика. Тут яскраво проілюстровано пошук ідентичності, належності дитини до тих чи інших груп. Як на мене, вже й найменшому малюкові треба пояснювати деякі складні речі. Бо, наприклад, Смугастик був розгублений од власного незнання…
Трохи сумна історія Чорної Киці про неприйняття її суспільством, частково спричинене забобонами, а частково – її характером. Киця від цього страждала, проте знайшла спосіб спілкуватися з іншими – спочатку через таємні подарунки. Згодом вона-таки набралася сміливості зруйнувати стереотипи щодо себе.
Потішили в тексті авторські слова – «прихмарився», «придеревився» (про «приземлення» Орла), «мнявкенький». Вони грайливі, жартівливі, теплі. Мабуть, кожна родина має свій таємний словничок, і він зближує та єднає, як цю дружну спільноту Киць.
Загалом враження від книжки надзвичайно приємні. Вона сімейна, домашня, близька й пухнаста. Як-от наша киця Рися :).
Біла, Синя та Рися
Подобається й робота ілюстраторки Жені Миронюк. Оті клубочки й ниточки, що котяться, тягнуться від сторінки до сторінки й урешті-решт сплітаються в теплий, пухкий і неодмінно кольоровий шалик, – як привіт усім нам від невідомого друга, який надсилає своєрідні запрошення до знайомства. А у відповідь ми позбудемося своїх страхів та забобонів. Обов’язково.
