«Нова щирість» для «нових дорослих»
На початку 2024-го у видавництві «Видавництво» побачив світ дебютний роман Дарʼї Чайки «Майже хороші хлопці». На сайті видавця книжка позиціонується як «наша перша українська квір-історія» та має вікову позначку 12+. Проте, на мою думку, цільова авдиторія цього тексту все ж не 12, а 16+. Роман поцілив у нинішні панівні тенденції європейської та американської літератури. Не варто обмежувати його рамками «підліткового квір-роману», яким він, безсумнівно, теж є. Чому? Пояснюю нижче.
Спершу – фабула. «Майже хороші хлопці» – це історія про компанію 16-річних хлопців та дівчат, що мешкають у містечку Сміла Черкаської області й ходять до випускного класу. Персонажі сваряться, миряться, любляться на тлі домашок, конфліктів із батьками й учителями та походів до психотерапевтів.
«— І як його називати? — удавано ввічливо уточнив Вишня. — Педик? Членосос? Гомік? — Він ґей! — Він підар! Називай речі своїми іменами, сонечко»
Приваблює й тішить те, що ці підлітки – сучасні, просунуті, модно вбрані, носять стильні зачіски, прибирають надворі за своїми собаками, слухають актуальну музику, дивляться аніме, читають комікси, займаються спортом (у романі – багато футболу, що надає йому рис спортивного), проте й пʼють коньяк та енергетики, курять вейп на вечірках… Вони могли б бути родом із передмістя Лондона чи Нью-Йорка – і це мені симпатизує. Українські підлітки – не аутсайдери, не прибульці з іншої планети, вони такі самі, як їхні європейські та американські однолітки. Навіть імена та прізвиська героїв – інтернаціональні: Нік, Кім, Айдер, Ден, Саша (дівчина). Якщо цей роман видати закордоном, він буде цілком зрозумілим іноземному читачеві.
Персонажі книжки зізнаються в коханні, дурять самі себе, привселюдно плачуть, і оця сміливість говорити про свої почуття й думки прямо, не ховатися від самих себе та оточення – важлива: це ознака зрілості. Якщо вони навчать своїх читачів проговорювати, а не замовчувати проблеми, то це вже велика чеснота для тексту.
Попри «інтернаціональність» історії, вона – неприховано українська: з нашими ландшафтами (як же гарно, що описане саме реальне, а не безіменне містечко) світоглядом, історичними реаліями (зокрема, обоє батьків одного з головних героїв уже два роки служать в АТО).
Роман читати цікаво, зокрема, й через те, що сюжет побудований за законами детективу, тільки тут читач шукає відповідь не на питання: «Хто ж убивця?», а «Хто ж тут ґей?». Таке завуальоване порівняння ґея з убивцею – як насмішка над соціумом, де представники ЛГБТІК+ спільноти досі зазнають стигматизації.
А тепер – про жанрові особливості тексту й чому ще, крім зазначеного вище, він – актуальний і міцно вплетений у сучасну європейську та американську літературу.
По-перше, так, це квір-роман, бо він розповідає про представників ЛГБТІК+ спільноти. Термін «квір» (із англ. queer – «дивакуватий») є загальним для ідентифікації тих людей, що почуваються, властиво, не такими, як більшість (не лише за сексуальною орієнтацією). Звісно, коли кажемо, що «Майже хороші хлопці» – це квір-роман, перш за все, маємо на увазі, що це книжка про представників ЛГБТІК+ спільноти. Проте мені імпонує двозначність терміну, коли квір-роман – це, до то ж, і роман про дивакуватість або інакшість. Бо «Майже хороші хлопці» (для мене) головним чином – про інакшість, примирення з собою, друзями (давніми й новими) та оточенням. Властиво, тексти про представників ЛГБТІК+ спільноти (як і про будь-кого не такого, як усі) неминуче – про інакшість.
Це розлоге полотно (товстунець на 450 с.) із прискіпливими описами внутрішнього стану героїв, їхньої зовнішності та звичок, із довгими діалогами. Тут почуття головного героя розкладені на атоми, вони безжально препаровані авторкою й викладені нам на огляд. Ця розлогість та неспішна оповідь дають читачеві час поринути в інший Всесвіт, у якому вже він (читач) – можливо, чужинець.
Тут відверті, різкі діалоги – саме такі, що пасують справжнім юнакам, без купюр і загравань із читачем. Чесність, емоційність та чуттєвість (які часто видаються надмірними) спонукають мене назвати цей текст романом «нової щирості» – жанру, що стрімко набирає популярності у світі.
Я б наполягала на тому, що цей роман написаний не лише для авдиторії «янг едалт», а й для 18-35-річних – тобто, він – для «нового дорослого» (із англ. new adult), а не лише для «молодого дорослого» (young adult). Таке маркування книжок уже стало звичним для європейського та американського ринків, та й і в Україні від 2023-го року в бібліотеках зʼявилася нова категорія читачів – 18-35 років – що входить до групи «юнацтво» (тобто той-таки «новий дорослий»).
То хто вони, ці «нові дорослі», й чому «Майже хороші хлопці» – роман саме для них?
Нью-едалт література – це твори для читачів, що вже досягнули повноліття (тобто, з ними можна говорити мовою 18+), проте досі люблять історії «про перші досвіди»: кохання/поцілунок/секс, вступ до вишу/студентське життя. Цей читач – іще доволі молодий, його власні шкільні/університетські роки досі відгукуються йому настільки, що він хоче про них читати. Проте авторові можна додати й еротичних, чуттєвих сцен, дорослих міркувань, лайливої лексики – того, що дитині «ще рано», а дорослому «вже можна».
Усі ці риси знаходимо в «Майже хороших хлопцях». Наведу типовий уривок роману: «… губи зіткнулися в різкому, тваринному поцілунку… його зуби болісно-солодко впивалися в … губи … він до знемоги нещадно стискав своїми пальцями … шию … відповідав тим самим, чіпляючи зубами мочку його вуха з двома сережками, вимагаючи важких стогонів, тихих збуджених вигуків і ще більшої віддачі у цій боротьбі. … його долоня ніжно погладила … груди й почала опускатися вниз. Спочатку до серця, що шалено намагалося застрибнути просто в неї, сподіваючись, що віднайде в ній спокій. Потім — до ребер, які нерівно здіймалися від нестачі повітря, а потім…».
Перегорнувши останню сторінку «Майже хороших хлопців», я для себе вирішила, що це любовний роман із елементами психологічного детективу (для 16+), оскільки події розгортаються довкола любовних переживань головних та другорядних персонажів. Тут оголені нерви, надмірна щирість, почуття, емоції. Тут усе серйозно. Бо хіба можна по-іншому, коли йдеться про любов?
