У пошуках загубленого імені
На перший погляд казка про зайченятко У звичайнісінька, нічим не відрізняється з-поміж багатьох інших творів для дошкільнят про життя лісових мешканців. Персонажі в ній знайомі кожному малюку: зайчики-білочки й злий сірий вовк. Однак, розгорнувши книжку й поринувши в лісові перипетії, виявляєш одну за одною дуже важливі теми.
В основі сюжету прикрість, яка трапилась із зайченятком У: літери з його імені загубилися. Тож малюк із друзями вирушає на пошуки. Тема вибору чи пошуку імені нечасто зустрічається в казках, проте досить важлива, адже ім’я має неабиякий вплив на долю його власника. Принаймні в цьому нас переконує письменниця. За лісовою традицією імена звірятам давав лісовик. Усі малята почувалися від того щасливими, здоровими та веселими, адже наймення підкреслювало їхню особливість і талант. Відколи імена почав давати небачений звір, малеча стала хворіти, дорослі сумувати, адже немилозвучні імена були просто набором літер і не мали смислу.
Окрім того, в післямові авторка закликає маленьких читачів поцікавитися історією та значенням власного імені, імен батьків і прадідів, дізнатися більше про рідкісні й традиційні українські імена. Інколи трапляється, що діти не люблять свого імені, як і зайченятко У. Можливо, дізнавшись більше про історію походження імені, з’ясувавши, чому саме його обрали батьки, поцікавившись значенням, це допоможе дітям краще зрозуміти й прийняти цю часточку себе.
«Мамо, чому в мене не таке ім’я, як у всіх: білочку звуть Пухнастий Хвостик, їжачка – Гостра Голочка, кротика – Вправні Лапки, синичку – Синя Шапочка, а мене – просто У?»
Пригоди зайченятка та інших героїв вчать бути добрими, милосердними, уважними до інших, вміти пробачати і з любов’ю ставитися до природи. Для підтвердження цього авторка змогла обрати слушну мить і місце в казці, аби це не виглядало як повчання. Тетяна Луньова, окрім традиційної казкової теми добра й зла, друзів і ворогів, змальовує ситуації, які допоможуть дорослим поговорити з дитиною про екологічні проблеми лісів, забруднення й браконьєрів, про захист і дбайливе поводження з домашніми улюбленцями, про допомогу не лише друзям, а й тим хто щодня її потребує від нас (стареньким і слабким).
Також письменниця подбала, щоб читачі змогли познайомитися чи не з усім різноманіттям лісових мешканців: «Усі лісові дитинчатка примчали, щоб покататися: лисенятко, борсучок, оленя, мишенята, дрозденя, вільшаночка, дятлик, горлички». Або – «Як же здивувався і зрадів хом’ячок наступного ранку, коли біля його наметика зібралися лісові мешканці: вепри, зайці, білки, їжаки, кроти, синиці, лиси, борсуки, олені, ведмеді, миші, тхори, куниці, вужі, ящірки, метелики-махаони, сойки, граки, землерийки, тетеруки, вивільги, кропив’янки, дрозди, вільшанки, дятли, лиси, горлиці, горобці, світлячки, комарі, павучки, мурашки. Усі відгукнулися на заклик вепра допомогти хом’ячкові».
Казка Тетяни Луньової місцями нагадує маленьку енциклопедію. Так, окрім назв лісових мешканців, читачі дізнаються маловживані назви кольорів і відтінків. Ведмідь змайстрував для звірів карусель: «паровозик і дванадцять вагончиків: бузковий, волошковий, гранатовий, кораловий, помаранчевий, лимонний, бурштиновий, малиновий, бірюзовий, вишневий, оливковий, каштановий». Назви музичних інструментів: «Узялися музики за свої інструменти: заєць, лис і борсук – за скрипки, білка та миша – за віолончелі, їжак й олень – за контрабаси, кріт – за альт, тхір – за фагот, куниця – за кларнет, вивільга і вільшанка – за флейти, тетерук – за трубу, грак і дрізд – за тромбони, вуж – за литаври, сойка і горлиця – за саксофони, вепр і дятел – за барабани». Назви танців: «А затим оркестр зіграв полонез, а потім кадриль, а після цього польку, а за нею танго, а потому квікстеп, і джайв, і румбу».
Аби назви музичних інструментів не лишилися для малечі новими незнайомими словами, художниця подбала, щоб читачі змогли роздивитися перераховані інструменти на сторінках видання. Проте, щоб пояснити дітям хореографічну термінологію, батькам доведеться попітніти самим в прямому значенні слова :).
Під час одного з інтерв’ю письменниця зазначила, що це видання для молодшого шкільного віку, однак технічний редактор не врахував особливостей вимог щодо оформлення видань для цього віку і використав занадто малий кегль. На жаль, така незначна похибка не сприятиме самостійному читанню, адже дитина швидко втомлюватиметься від дрібних літер. Тож передусім таку книжку краще читати дорослим разом із дітьми.
Сама ж казка потребує уважнішого редакторського опрацювання, особливо початок, де авторка використовує забагато пестливих форм. Не завадило б доопрацювати й зміст казки, додати йому інтриги. Тексту часом бракує художності.
Звірі описані типово, навіть попри те, що інколи це вводить в оману читачів. Адже їжачок насправді не носить яблучка-груші на голочках (дітям доведеться пояснити, чим насправді харчується ця тваринка). Малюнки художниці Яни Кернер-Вернер суголосні текстовим описам.
Загалом видання яскраве, кожна сторінка – це текст, обрамлений ілюстрацією. Поліграфія якісна й не викликає зауважень. Тож попри певні хиби, видання справляє позитивне враження й може бути рекомендоване для читання дорослими дітям.
