«Дитяча книжка часів війни має вберегти дитину»
Автор: БараБука
З початком повномасштабної війни перед українськими дитячими письменниками постав складний виклик: допомогти батькам і дітям віднайти саме ті слова, що пояснили б нову реальність, дали сил упоратися зі страхами та пережити втрати. Своїми досвідами цих пошуків та спостережень стосовно змін в українській дитячій літературі поділилися письменники Іван Андрусяк та Катерина Єгорушкіна.
Розмова з ними відбулася на дуже оптимістичній та натхненній для Києва та країни події – відкритті книгарні харківського видавництва «Vivat» на початку жовтня в серці столиці, на Подолі.
Читайте також: Терапія читанням: як говорити з дітьми про війну
Як змінилася сучасна дитяча література після 24 лютого?
Іван Андрусяк: Перед усіма нами постала гостра потреба художньої розмови з дитиною про війну, яка не просто триває тут-і-зараз, а безпосередньо й напрочуд гостро зачіпає кожну дитину.
Українські дитячі письменники працюють із цим іще від 2014-го, але до 24 лютого робили це доволі обережно, виважено, «намацуючи» підходи – вочевидь, так і слід було, бо ще мало хто з нас мав досвід особистого переживання війни. Але тепер цей досвід увірвався буквально в кожну українську душу – й ось почали з’являтися перші книжки, на ньому базовані. Чудово, що письменники розуміють найголовніше, як на мене: наша дитяча книжка часів великої війни має бути спрямована на те, щоб уберегти дитину – і фізично теж, бо тут ненав’язливо, в художній формі викладаються й основи виживання; але передовсім – уберегти душу дитини, яку щодня ця війна дуже тяжко травмує. Я б навіть сказав, що в цьому нині й полягає наша, дитячих письменників, ключова місія: оберігати душу української дитини.
У своїй книжці «Жерар-партизан» я так само виходив з ідеї вбереження дитячої душі, й оскільки адресував твір іще дуже маленьким діткам, то обрав його героєм саме Жерара тому, що він уже полюбився моїм читачам із книжки «Морськосвинський детектив»; і він – персонаж добрий, позитивний, а водночас кумедний; і він, як і слід справжньому детективові, завжди прагне встановити істину й обстояти справедливість.
Війна нікого не залишає осторонь, вона торкається всіх – і звірят, звісно, теж. Коли лютий, підступний і безжальний ворог насувається на рідну країну, то кожен робить, що може і вміє, щоб його перемогти. Жерар збирає звірячопартизанський загін, його вірна подружка Соня Горіхова очолює мишачу тероборону, коти Степан і Тимко стають розвідниками, пес Жульєн забезпечує, дорослою мовою кажучи, логістику й комунікацію, а цап-художник Борис Борисович хоч і не може воювати безпосередньо, але придумує, як «засліпити» ворожі танки, й віддає для цього свій найбільший скарб – запас фарб…
Себто дітки бачать, що звірята у книжці роблять те саме, що їхні батьки, родичі, сусіди роблять у житті. Спільна біда об’єднує всіх, навіть тих, хто в мирний час, скажімо, не надто дружать – котів і мишей, кіз і собак. Це те, що дає дитині впевненість, відчуття захищеності, усвідомлення того, що вона теж є частиною цього великого загальнонаціонального організму, який бореться з ворогом, хто як може і вміє.
І, звісно, у книжці є кумедні сцени, спрямовані на те, щоб дитина усміхнулася, засміялася, а в якийсь момент навіть пореготала – розпружилася. Це й для дорослих дуже важливо в час такої напруги, а для дитини тим паче.
Катерина Єгорушкіна: Перший крок до лікування травми – проговорити її з тими, кому довіряєш, знайти правильні слова, ословити болісний досвід. Після 24 лютого частина митців замовкли, заклякли, не могли знайти в собі ані сил, ані слів. І це нормально, адже кожен і кожна з нас має свої адаптаційні механізми й життєві обставини. Після того, як я евакуювалася до Коломиї (де вже була моя сім’я), моя 8-річна доня Даринка почала питати про війну, а я – шукати слова для неї, для себе і, зрештою, для всіх нас. Тоді, наприкінці лютого, я й задумала книжку «Мої вимушені канікули», яку написала на початку березня. На той час я мала обов’язок дбати про двох діток (меншому сину було майже три), зависала в новинах, телефонувала рідним, які лишилися на лінії вогню і не мали жодного укриття. Писати було непросто, але я відчувала, що маю в собі багато світла.
Важливо, щоб ми навчилися підтримувати одне одного, а діти могли спертися на дорослих. Своїми книжками я завжди намагаюся подбати про обидві читацькі аудиторії: дитячу й дорослу, але ця турбота ніколи не є поглядом на світ крізь рожеві окуляри. Це прямий і чесний погляд на трагічні події, проте сповнений життєдайного світла.
Книжка «Мої вимушені канікули» написана у формі щоденника дівчинки Віри, якій 10–12 років. Разом із батьками й меншим братиком вони переїжджають жити у підвал своєї багатоповерхівки. Топлять сніг, коли зникає вода. Гріються співом, коли зникає тепло. Вірять у безпеку рідних, коли зникає зв’язок. Разом із друзями, які стали біженцями в різних країнах, Віра намагається відбудовувати зруйновані українські міста у грі «Майнкрафт». Вони збираються онлайн і таким чином підтримують невидимий, але такий важливий зв’язок одне з одним.
Гадаю, ця книга зрезонує багатьом читачам. З одного боку, нагадає про перші тижні повномасштабного вторгнення, а з іншого – наповнить ту жахливу невідомість світлом і сенсом, допоможе підлікуватись і за потреби – навіть виплакатися. Окрім художнього тексту, у книжці є розділ із порадами психологині Світлани Ройз: вони стануть додатковою підтримкою для читачів.
Наскільки складно працювати з темою війни в дитячій літературі?
Іван Андрусяк: Ясна річ, складно – але нема на те ради, зараз мусимо.
Я, скажімо, ще давно задумав повість про дитину в час війни на матеріалі з моєї рідної Гуцульщини у 1944–1945 роках. Дивовижні сюжети є, зокрема й глибоко пережиті, з родинних історій, – а проте я відчував, що не зможу її прописати як слід без того, щоб відчути війну буквально, «пальцями душі». Ну а зараз ми всі її так відчуваємо. Як казав свого часу Михайло Коцюбинський, «усе це колись згодиться як матеріал».
Зрештою, я дуже сподіваюся, що в нашу дитячу літературу зараз прийдуть нові молоді автори з власним унікальним досвідом, які на тій базі, яку ми закладаємо, піднімуться на нові овиди. Звісно, війна – це жах, і не дай Боже, цей жах людям переживати; але якщо вже пережив – то літературі війна завжди дає нового дихання. Такий-от болісний парадокс…
Катерина Єгорушкіна: Коли працюєш із такою темою, мусиш знати джерела власної «підзарядки» і дозволяти собі заряджатися попри все: порадіти шматку шоколадки, променю сонця, дитячій усмішці. Ти не маєш права йти до дітей енергетично «порожньою», навіть із найправильнішими у світі меседжами. Діти такі речі відчувають: і під час живого спілкування, і під час спілкування з твоєю книжкою.
Як змінилися зустрічі з маленькими читачами?
Катерина Єгорушкіна: Ці місяці я мала багато зустрічей із маленькими читачами в Польщі та Україні. За своєю книжкою «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів» я розробила заняття з казкотерапії для діток-біженців. У книжці є історія про білочок-переселенок, присвячена діткам зі сходу України, які пізнали війну раніше, ніж більшість наших співгромадян. Під час зустрічей я знайомила дітей із персонажами, ми проговорювали різні страхи і шляхи їх подолання. Діти створювали своїх супергероїв, давали їм цікаві імена, вигадували історії.
Українські біженці в Польщі, до прикладу, часто малювали дерева і плоди, які бояться, що їх вирвуть із корінням. Кожна дитина знаходила свій креативний спосіб захиститися від втрати зв’язку із Батьківщиною. Також діти часто малюють ракети. Одного разу хлопчик, який евакуювався до Івано-Франківська з лінії вогню, намалював персонажа, який зміг осідлати ракету й у такий спосіб подолав свій страх.
Я пересвідчилася, що моє терапевтичне заняття справді помічне: діти виражають свої почуття, озвучують страхи, вмикається уява, яка в умовах стресу зазвичай гальмує. Атмосфера до кінця зустрічей стає дуже розпруженою, довірливою. Діти виходять наповненими, зі своїми супергероями, суперсилами. Вони починають вірити, що на щось можуть впливати, і ця віра дуже окрилює.
Які ваші новинки найближчим часом порадують читачів?
Іван Андрусяк: Прекрасна художниця Анна Майта закінчує ілюструвати другу книжку з серії пригод морськосвинського детектива – «Жерар на Витівці». Я написав її торік у славетному будинку «Слово» на Харківській літературній резиденції, і її вихід планувався на цьогорічний «Книжковий Арсенал», але війна внесла свої корективи – ясна річ, «Жерара-партизана» треба було робити швидше. Так і вийшло, що третя книжка з «жерарячої серії» з’явилася раніше за другу – ну та зараз і другій уже час прийти до читача.
Катерина Єгорушкіна: От-от вийдуть із друкарні «Мої вимушені канікули», а потім – «Наш підліжковий космос», над яким зараз працює ілюстраторка Поліна Угарова. Це неймовірно кумедна і зворушлива збірка коротеньких історій про буденні дитячі витівки, повністю заснована на реальних подіях із життя моєї сім’ї. Нещодавно дописала «Історії друзів із Горішкових Плавнів». Книжка присвячена різним аспектам дружби між дітками, там є й потужні екологічні меседжі. Після кожної історії буде «Совина порадня» з психологічними порадами, як упоратися з різними викликами у дружніх стосунках. Окрім того, я є співавторкою «Словника війни» (упорядник – Остап Сливинський). Це книжка для дорослих, у якій зібрано свідчення про перші місяці повномасштабного вторгнення. Усі ці книжки готуються до друку у видавництві «Vivat».
Підготувала Світлана Тараторіна. Фото надані пресслужбою видавництва «Vivat»
