Дві історії Паперової Царівни
З-поміж книжок із цікавими та незвичними ілюстраціями я найбільш ціную такі, у яких ці ілюстрації творять із текстом вигадливу взаємодію. «Паперова Царівна» Оксани Лущевської та Світлани Балух – це саме така історія.
Досить глянути на обкладинку – й одразу помітивши зовсім не витончений профіль царівни, можна запідозрити, що книжка розбиватиме набридлі принцесячі шаблони, рожеві й у блискітках. Однак (забіжу наперед) текст робитиме це у свій спосіб, ілюстрації – у свій.
Взявши до рук цю книжку, я передовсім переглянула всі ілюстрації, від початку до кінця. Так само робили й інші зацікавлені читачі, кому я пропонувала погортати книжку. Кілька разів випадало так, що книжку розглядали юні читачки в парі зі своїми мамами, і тоді дуже показовими бували діалоги. Наприклад, такий:
– Дивись, яка краса!
– Це колаж.
– Тут ноти, марки, мереживо…
– Можна вдома теж зробити щось подібне.
«Паперову Царівну зробила дівчинка Ліза. Коли вона її вирізала, то ще не дуже вміла майструвати»
Колажі Світлани Балух самі оповідають про те, із чого вони зроблені. І цим часто надихають того, хто бачить ці ілюстрації, на власні експерименти. А головне – доводять, що «принцесячу картину» можна створити в незвичний спосіб. Тож історія ілюстрацій Світлани Балух – це історія-заклик про творчий відхід від принцесячих шаблонів масової культури в бік вигадливого рукоділля.
Натомість текст Оксани Лущевської можна жартома назвати історією Попелюшки, тільки без принца, без мачухи й без хрещеної феї. Тобто лише з двома сестрами. Стосунки з ними і стають головним конфліктом текстової складової історії.
Іще один акцент: відсутність доброї феї, і взагалі будь-яких добрих і наділених певною владою помічників, відсутність злої відьми (котра є, наприклад у гаївці «Жила собі царівна», одному з джерел натхнення для написання книжки, зі слів Оксани Лущевської) переводять усю увагу на судження самої Царівни про те, що добре і що погано саме для неї. На її здатність приймати рішення.
-
- Фото зі сторінки Світлани Балух на behance.net
Якщо докладніше, Паперову Царівну зробила дівчинка Ліза, це була перша Лізина спроба створити паперову ляльку, і, як це часто буває, ця перша спроба вийшла неідеальною. Однак Ліза дуже любила свою паперову ляльку, а згодом зробила для неї двох сестер, перемалювавши їхні силуети та обличчя з журналу. Оці сестри й починають тиснути на свою менш симпатичну й менш зграбну сестру. Тобто, не зважаючи на принцесячий (а точніше – царівнячий) антураж – історія ця про складні стосунки сестер у сім’ї (хтозна, чи бувають вони простими, навіть коли сестри – ще молодші школярки).
Не витримавши психологічного тиску двох більш ґламурних красунь-сестер, Паперова Царівна тікає з дому. Хоч вона й старша, хоч паперовий будинок належить їй так само, як і двом іншим принцесам, – вона обирає варіант піти геть, тікає разом із двома своїми подругами-кицями.
Це закінчення дуже неоднозначне. Воно цінне тим, що його можна й треба обговорювати. Адже, якщо, наприклад, спробувати спроектувати стосунки між Царівною та її сестрами на стосунки в родині, то – так, одна із сестер може вийти з гри, може не погоджуватися більше грати в будь-що, пов’язане з ляльковими балами. Однак вона не може уникнути подальшого спілкування з сестрами. Втеча Паперової Царівни, цей відкритий фінал (адже ми не знаємо насправді, куди приведуть її мандри) – це матеріал для роздумів про можливість і межі своєї втечі від небажаного.
Однак прочитана після багатьох книжок про долю різних (а часто – дуже подібних) принцес та царівен, «Паперова Царівна», припускаю, дасть своїм читачам відчуття розриву шаблону, відчуття того, що будь-яка історія не є заручницею свого жанру. І якщо навіть героїня – царівна, то це не обов’язково означає певний тип зовнішності, характеру та поведінки. І в цьому «дві історії паперової царівни» – тобто візуальна оповідь Світлани Балух і текстова – Оксани Лущевської – солідарні та взаємодоповнені.
