Підтримка та емпатія – ось ключі, які мають бути у всіх нас у кишені
Анна Просвєтова – психологиня, медіаторка, письменниця, керівниця проєкту «Служба психологічної підтримки українців». У 2020 році книжка Анни Просвєтової «13 ключів до розуміння себе, свого оточення та своїх стосунків» отримала відзнаку Топу БараБуки в категорії «Пізнавальна книжка року».
Спілкувалася на тему #якговоритиздітьмипровійну методистка Лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ», літературознавиця Ольга Сілакова.
Читайте також: Анна Просвєтова про «ключі» до себе
Про роль вчителя під час війни
– З початком освітнього процесу вчителі, викладачі, вихователі говоритимуть про війну зі своїми учнями. Як освітянами вибудувати комунікацію таким чином, аби уникнути дискримінації та знецінення? На що спиратися самим, аби підтримати вихованців?
– Постать вчителя не має бути постаттю судді. Саме вчителі мають бути поза воєнним контекстом, демонструвати приклад поважливого і неупередженого ставлення до будь-кого. Керуватися загальними гуманітарними принципами, а не власними уподобаннями. Звісно, це важко, адже вчителі – це люди, які теж мають свою суб’єктивну точку зору стосовно того, хто з якого міста «більш культурно розвинений», або «хто з якими поглядами й орієнтацією є більш правильним». Але важливо пам’ятати, що жодні події не мають впливати на вчительську неупередженість.
Я закликаю освітян дуже обережно транслювати свої думки стосовно факту повернення родин, які покидали територію країни. Маю у своїй практиці приклади фактів булінгу в школі щодо таких дітей, які виїжджали та повернулися. Діти починають гратися у «зрадників», і це відбувається тоді, коли у вчителя немає чіткої позиції щодо подібних ситуацій. Нам усім треба бути дуже обережними з цими поняттями. Немає «зрадників», є люди, які змогли врятувати себе та свою родину і виїхати на певний час, і є такі, котрі не змогли.
Ще одна важлива тема, яка піднімається в дитячих колективах – це громадянська активність родини, наприклад, участь у волонтерському русі. За цією ознакою також «ліпляться ярлички». І знову вчитель має бути тією стабільною персоною, котра буде нагадувати дітям, що кожен робить те, що може. Ми не можемо порівнювати зусилля однієї людини із зусиллям іншої.
Потрібно говорити з дітьми про війну і називати війну «війною». Це не «щось, що сталося», не «оте, що в нас відбувається», чіткі слова – передусім. Війну кожен переживає по-своєму, і вона ні для кого не буває легкою. Усе, що ми можемо робити доки війна триває, коли війна закінчиться – це підтримувати одне одного. Було би чудово створювати нові ритуали у класі. Наприклад, перед початком першого уроку влаштовувати «п’ятихвилинки підтримки»: потриматися за руки, побажати одне одному доброго ранку, порадіти зустрічі тощо. Запровадження таких простих ритуалів не потребує якоїсь особливої підготовки від учителя, достатньо бути просто людиною, яка розуміє настрій дітей і підтримує їх.
Аби підтримати себе, вчителям важливо адекватно оцінювати себе і свої стани. Навіть за мирних часів освітяни неймовірно виснажуються у своїй роботі. Тепер, коли всі живуть під тиском стресу, страху і невизначеності, вчителям слід особливо уважно відстежувати межу виснаження. Адже коли дорослі люди впадають у нестабільні стани, страждають передусім діти поруч. Аби допомогти, стабілізувати дитину, дорослому треба оволодіти навичками самодопомоги. Що б не відбувалося навколо, перед тим, як іти до дітей, спочатку треба подбати про себе. У таких ситуаціях важливо пам’ятати правила, що діють під час польоту в літаку: якщо виникає потреба скористатися кисневою маскою, треба в першу чергу надягти її на себе і тільки потім – на дитину.
У школі, поки батьків немає поруч, саме вчитель має бути тією персоною стабільного дорослого, що надасть дитині сигнал: «Дивися, зі мною безпечно, все нормально, я тебе оберігаю». Тепер існує багато груп психологічної підтримки, раджу скористатися такою нагодою аби легалізувати свої емоції та зрозуміти себе. Схожі ініціативи можна запроваджувати у власних шкільних колективах, виділяти час педради для обговорення не тільки учбових процесів, а й психологічних станів, підтримувати одне одного.
Про травму і ре травматизацію в текстах для дітей
– Ви маєте великий досвід роботи з кризовими станами, спровокованими пережитим травматичним досвідом. Яку пораду Ви можете дати авторам дитячої та підліткової літератури, аби запобігти ретравматизації? Чого варто категорично оминати у текстах про війну?
– Травма – це суб’єктивна реакція психіки на стресові події. Отже, ми ніколи не можемо знати, яка саме подія вплине на людину. Те саме стосується й ретравматизації. Для людини, що вже зазнала болісного досвіду, будь-яка розповідь, історія, образ у тексті може призвести до ретравматизації, викликати нові переживання. Для інших людей це буде просто історія, просто образ.
На мою думку, всім, хто працює з текстами, всім, хто працює з людьми, важливо бути просто чесними. Адже всі, хто пише, не можуть бути надто обережними та замовчувати те, що не можна замовчувати. Будь-які твори про війну мають трагічний контекст і, звісно, вони можуть ретравмувати. Проте, письменники не мають мовчати.
Про «ключі», які потрібні нам зараз
– У своїй книзі «13 ключів до розуміння себе, свого оточення та своїх стосунків» Ви даєте універсальні практичні поради для дівчат будь-якого віку. Які поради лишаються незмінними під час війни, а які б Ви додали? Які ключі необхідні, аби відкрити двері щасливого повоєнного майбутнього?
– Я би хотіла підсилити пораду, щодо спілкування з оточенням. Якщо тобі з людьми «не по дорозі», якщо це «не твої» люди, ти не маєш за них триматися і доводити, що ти вартий/а такої дружби. Діти й підлітки зараз іноді потрапляють в ситуації, коли спілкування з друзями стає неможливим через відмінність світогляду в родинах. Якщо раніше діти підтримували стосунки з друзями з-за кордону, то тепер вхідний маркер – це позиція і відношення до війни. Багато стосунків обривається. Нам треба звикнути до того, що ми можемо втратити певну частку своєї дружньої аудиторії, приятелів.
Додам ще одну пораду: ми маємо зараз бути більш чуйними, більш емпатичними до тих, хто поруч із нами. Якщо бачимо, що хтось потребує нашої допомоги – допомагаємо. Війна налякала багатьох, але вона також стала рушійним важелем до зближення. Я спостерігала як діти граються в патрулювання у дворі, відмічали вцілілі об’єкти, машини. Через гру діти відчувають відповідальність, демонструють усвідомленість. допомагають одне одному. Підтримка та емпатія – ось ще один ключ, який має бути у всіх нас в кишені.
Підготувала Ольга Сілакова
