Боротьба добра і зла по-українськи
Із-поміж сучасних авторів Дара Корній, певно, найбільша знавчиня давніх українських (дохристиянських) вірувань і звичаїв. Її тритомна антологія про чарівних істот українського міфу стала бестселером. Тож природно, що зібрані й систематизовані знання мали би втілитися і в інших книжках авторки. Таким утіленням стала дилогія для молодших підлітків про Петруся Лелеченка – хлопчика, який має магічний дар перевтілення, а також здатність бачити духів та різних істот, домашніх та лісових, добрих і лихих.
Події відбуваються десь у часи Козаччини – це випливає з того, що батько Петруся ходить у військові походи боронити рідну землю. До слова, це важливий штрих, який відгукнеться читачам, чиї батьки воюють на фронті (Від редакції: і це також дозволяє розглядати цю дилогію серед книжок списку #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну). У першій книзі Петрусів тато Василь вважається зниклим безвісти, але рідні не втрачають надії побачити його знову – і, зрештою, їхні сподівання справджуються. Водночас для обох книжок Дара Корній обирає дуже символічний таймінг – дні літнього та зимового сонцестояння, свята Купала та Коляди. Довкола пов’язаних із ними міфів та легенд і закручуються сюжети.
«Чому розквітає папороть» знайомить читачів із героями і вводить у контекст. На сторінках цієї книжки центральний персонаж дилогії Петрусь Лелеченко дізнається про себе дві важливі речі: він може бачити духів і розмовляти з ними; він є вродженим химородником, тобто людиною, здатною перекинутися на іншу істоту. Щоправда, друге усвідомлення прийде дещо пізніше і не без допомоги, власне, духів.
Зі світом тих, кого не бачать звичайні люди, у головного героя спершу виникають приязні стосунки. Адже домові духи піклуються про господу, у якій живуть, і її людей. Та згодом хлопець – не без втручання лихих сил – потрапляє до Прадавнього лісу, куди його застерігав заходити домовик Дрім, тим паче в такий небезпечний для людей період, коли от-от зацвіте папороть. Чому її варто остерігатися?
«Один раз на сто літ, у день літнього сонцевороту прекрасного бога Купайла, зацвітає папороть ніжно-вогнистою маленькою квіточкою. Лише мить цвіте вона, щоразу в іншому місці, бо збирає-визбирує по крихті силу богині, і бережуть той квіт слуги Мари та слуги Чорнобога. І ніхто з духів не може навіть торкнутися того квіту, не те що зірвати, хоч і є спокуса велика отримати міць богині, бо пече цвіт вогнем пекельним, можна й згоріти»
Багатьох спокушає та квітка, адже, зірвавши її, можна отримати силу богині Мари й виконати найзаповітніше своє бажання, хоч би яким воно було. Ось тільки складнощі в тім, що не кожен може це зробити, лише найчистішій душі до снаги зірвати квіт папороті. Петрусь Лелеченко – саме така душа, та спокусами, які обіцяє квітка, не переймається. Саме тому він стає ідеальним інструментом для Мари, котра з його допомогою хоче повернути собі злу силу. Тож йому, заручившись допомогою добрих лісових істот, від лісовика Пугача до богині Живи, доводиться протистояти лихій богині.
Мара в обох книжка виступає головною антагоністкою. Але вона не є таким собі чистим втіленням зла. Дара Корній добре прописує історію цієї персонажки, а вона досить суперечлива. Злою вона стала з любові. Онука Білобога Мара закохалася в його одвічного ворога, володаря темряви Чорнобога, і піддалася на його вмовляння замислити лихе діло – викрасти Сонце. Адже тоді на землі настала б вічна ніч, а отже, закохані завжди могли б бути разом. Замисел не вдався, богиню було покарано. Вона згубила свою силу, але не втратила бажання запанувати над світом разом зі своїм коханим. Це прагнення, власне, і рухає сюжети обох історій.
Адже навіть після того, як її підступний план на Купала провалився, Мара вибудовує наступний. У книжці «Як Петрусь Коляду рятував», події якої відбуваються на Різдво, вона задумує викрасти Матінку Коляду, яка на Святвечір сходить на землю в образі Кози, аби народити Божича – нове сонце. Убивши немовля, Мара не дозволить сонцю народитися, а отже, світ порине в темряву і вона зможе панувати вічно. Петрусь, заручившись допомогою добрих духів і навіть Триголового змія, який донедавна служив Марі, рятує світло і світ.
Але – і це важлива обставина, присутня в обох книжках – головному герою не вдалося б досягнути успіху самотужки, якби не сила спільного ритуалу. Дотримання традицій – запалювання Купальського вогнища та свічок, співи купальних пісень та колядок – підсилюють світло і проганяють темряву. Тож поки Петрусь бореться з Марою його мама Ярина і їхні односельчани запалюють вогонь чи збираються за святковим столом, співають і виконують прадавні ритуали, бережуть традицію предків. І загалом обидві книжки пронизує оце дуже міцне відчуття зв’язку зі своїм родом, зі звичаями пращурів, рідною землею та її видимим і невидимим світом.
Також Дара Корній в обох історіях дуже класно й ретельно, на рівні лексики і стилю мовлення, прописує своїх героїв. Особливості поведінки і зовнішності, слова-паразити, буркотливість чи навпаки надмірна манірність навіть у персонажів другого плану дуже індивідуальні і яскраві. Мені особливо припав до душі образ Триголового змія, у якого кожна голова – це окрема особистість.
Героїзм і любов до рідної землі, зв’язок зі своїм корінням, шанування традицій – усім цим по вінця наповнені ці книжки. Усе це доповнюють пригоди з несподіваними сюжетними поворотами, багато доречних і дотепних жартів і щедрі вкраплення фольклору – народних пісень, легенд, приповідок. Тож читаються ці тексти легко й захопливо. Єдине, чого мені хотілося іще, – щоб, окрім головного героя Петруся, тут була рівноцінна йому яскрава персонажка, з якою себе змогли б проасоціювати юні читачки.
