Донбас — це Україна?

Автор: Марина Блудша

Коли я була малою, то дуже боялася однієї книжки в нашій домашній бібліотеці. Книжок у нас завжди було багато, й читати я любила змалку, але ця книжка викликала в мене страх і неприязнь. Її ховали від мене в шафці, де зберігалися «некондиційні» книжки, які мама не вважала за потрібне виставляти на полиці.

Коли я вже виросла і страх перед книжкою нарешті пройшов, я забрала її до себе й відтоді вожу скрізь, хоча досі не прочитала. Це книжка українських народних казок, видана в Києві у видавництві «Веселка» того самого року, коли я народилася в Маріуполі, – 1987-го. Її подарувала мені якась із маминих подруг, що живе на іншому кінці України. Чому я боялася книжки з українськими казками, не знаю, але думаю, що виною всьому були похмурі ілюстрації в мутно-зелених тонах. Серед моїх дитячих книжок було тільки дві українською мовою – ця і ще один збірник казок, узагалі без ілюстрацій, але з похмурою назвою – «Казки з-за ґрат» (перше видання заборонених до друку в СРСР українських казок). Решта книжок у мене були російською.

Коли я пішла у перший клас, довго плутала, яке саме місто є столицею України, а яке нашої області – Донецьк чи Київ. Мені пощастило, щоліта я їздила до бабусі на Чернігівщину проїздом через Київ, тому вивчила-таки столицю України. Але в Маріуполі люди куди частіше мають родичів у Росії, тому їздять зовсім в іншому напрямку. Можливо, через це багато хто там, де я виросла, досі вагається, де в них столиця.

Коли мені було років 12, я організувала в нашому дворі концерт для бабусь на честь 9 травня, де ми читали патріотичні радянські вірші про війну і співали воєнних пісень про «Этот день победы» і «Катюшу». Щоправда, георгіївських стрічок я не можу пригадати.

«Мені пощастило, я добре засвоїла урок, бо переїхала в Київ, де важко забути, в якій країні живу. Але я не можу дорікати поганим знанням географії своїм землякам, навіть тим, хто закінчував школу вже в незалежній Україні.»

Коли я була у старших класах, мене не оминула хвиля поттероманії, і я запоєм читала позичені в однокласниці книжки Джоан Роулінґ. Уже в 11 класі ми з другом, таким самим поттероманом, як я (але він був крутішим, бо йому відповів на листа сам Деніел Редкліфф!), натрапили в одній із маріупольських книгарень на український переклад «Гаррі Поттера». Пригадую, як не могли тоді насміятися з чудернацьких імен головних героїв, яких ми знали під іншими іменами: Геґрід для нас уже був Хагрид, Невіл Лонґботтом – Долгопупс, та й факультети чарівної школи ми знали під зовсім іншими назвами.

Коли я закінчувала школу, то й гадки не мала, що існують сучасні українські письменники. Що казати, якщо навіть моя вчителька тоді не була впевнена, чи жива ще Ліна Костенко.

Коли я чую сьогодні гнівні звинувачення й риторичні запитання щодо Донбасу (Маріуполь, до речі, – не Донбас, а Приазов’я) і його стосунку до України, то згадую уроки зі шкільного курсу «Рідний край». На цих уроках ми складали свій родовід, вивчали походження власного імені та назви свого міста. Крім усього іншого, ми писали в зошитах свою адресу в незвичний спосіб: вулиця, будинок, місто, область, країна, материк, планета Земля. Мені пощастило, я добре засвоїла урок, бо переїхала в Київ, де важко забути, в якій країні живу. Але я не можу дорікати поганим знанням географії своїм землякам, навіть тим, хто закінчував школу вже в незалежній Україні. Адже з часом шкільні знання вивітрюються з голови. Особливо те, з чим ми рідко стикаємось у повсякденному житті.