«Хоробрі казки»: історії, що дають опори
Серед книжок, які відповідають на питання #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну, є збірник терапевтичних історій «Хоробрі казки». Такі, на жаль, близькі та зрозумілі багатьом українцям теми, як вимушений переїзд, розлука з рідним домом, переживання за рідних військових, волонтерство, втрати, перечікування блекаутів, мінна безпека постали у збірнику через призму літературного та психологічного опрацювання. Це дало змогу авторкам і команді проєкту подати складні теми як цікаві художні сюжети. Таке дистанціювання допомагає дітям дати раду складному досвіду. БараБука розпитала про «Хоробрі казки» Вікторію Муровану, співавторку історій, генпродюсерку цифрових платформ Суспільного Мовлення, та психологиню проєкту Маріанну Новаковську.
У вільному доступі з’явився посібник «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир»
Вікторія Мурована:
«Ми мали віднайти достатньо сил, щоб щодня втішати й підтримувати»
Про ідею проєкту
Я дуже добре пам’ятаю той день, коли виникла ідея написати історії, які потім стали книжкою «Хоробрі казки». Це було 22 березня 2022 року. Я тоді працювала в гуманітарному штабі Львова і щодня зустрічала сотні людей, які через повномасштабне вторгнення були змушені покинути свої домівки і просто їхати в невідомість.
Вони прибували до Львова в пошуках якихось рішень, якихось базових речей для життя, приходили у штаб, дуже часто з дітьми. Поки батьки розв’язували питання, необхідні для виживання, ми намагалися розважити дітей іграшками, давали їм якісь книжечки, які нам передавали волонтери і міжнародні організації.
Одного разу, щоб відволікти й звеселити малюків, я почала вигадувати якісь історії. Через це маленькі діти із Запорізької області називали мене «вихователька». Тоді відчула, що в тому місці і в той час маю якось їх заспокоїти й дати їм точку опори. Відчула в собі достатньо сили й потрібних слів, щоб це зробити. І безумовно, набір необхідних знань і вмінь. Згадалося все: і перша педагогічна освіта, і практика у школі, й роки з дитячим контентом «Disney» (робота керівницею PR-служби кінопрокатної компанії-дистриб’ютора фільмів – Прим. ред.), і робота над створенням нашого дитячого ютуб-каналу «Бробакс».
Я зустрічала багато родин із дітьми, які прибували евакуаційними потягами. Діти й батьки були розгублені – вони розв’язували питання виживання. Сім’ї часто були розділені: хтось їхав за кордон, хтось уже втратив когось, хтось втратив житло. Діти переймалися дитячими речами – що забули вдома іграшку чи велосипед, самокат. І згодом з’явився перший концепт нашої казки – «Вел і Цуц». Це казка про велосипед, який залишився вдома і чекає хлопчика Митька Швидька. Насправді спочатку був самокат, який дівчинка Злата залишила в Маріуполі. Ми з волонтерами знайшли у Львові самокат, щоб трохи втішити дівчинку. Потім мої друзі знайшли багато самокатів, ми роздавали їх дітям. Збираючи кожний пакет допомоги для тимчасово переміщених через війну осіб, ми намагалися вкладати туди іграшку, книжку, щось, щоб відволікти, заспокоїти дітей. Безумовно, ця турбота передавалася. Діти любили приходити і розглядати книжки в нашому центрі. Дуже багато їхніх історій згодом так чи інакше з’явилися у наших казках.
Для батьків найважливішим було вивезти дітей з охопленої війною зони, а для дітей так само важливими були їхні іграшки, друзі, їхній дім. Усе знайоме і звичне в якусь мить зникло. Це великий біль і розпач дорослих та дітей. Ми мали віднайти достатньо сил, щоб втішати й підтримувати, домовлятися про гуманітарну допомогу і комунікувати зі світом. Цей період і волонтери – а їх було понад 300 – назавжди у моєму серці.
Спочатку проєкт існував у форматі аудіо, у телеграм-каналі «Суспільне казки» з’явилися наші аудіоісторії. Потім мої колеги, керівниця редакції дитячого мовлення Юлія Дичук і менеджерка Олена Онищенко, запропонували зібрати з цих історій книжку.
Десь у той самий час до нас звернулася слухачка з Кропивницького: чи можна отримати текст нашої історії, щоб почитати його з дітьми в бібліотеці? Тоді ми подумали, що було б добре, якби і діти, і батьки, і дорослі, які проживають чи працюють із дітьми, мали змогу почитати таку книжку.
Усі теми для сюжетів – із життя
Дуже важливо, що всі ці історії реальні, вони делікатно та правдиво оповідають, що траплялося з нашими дітьми та їхніми родинами під час повномасштабного вторгнення.
Ця книжка не з’явилася б без участі Маріанни Новаковської. Вона – досвідчена психологиня-практик, яка акумулює багато справжніх історій. Без її професійного фахового погляду й експертизи ми б не наважилися розповідати українським дітям ці історії. Саме Маріанна переконала нас задокументувати ці історії – зафіксувати й ретельно пропрацювати їх.
Тоді ж до нашої команди приєдналася соціологиня Вікторія Бриндза. Ми з Вікторією багато працювали над контентом для каналу «Бробакс», і вона радо відгукнулася й запропонувала деякі сюжетні лінії.
Вагомою є підтримка редакторки Валентини Левицької, з якою ми працювали на українському дубляжі в компанії B&H та студії LeDoyen.
Коли ми сформували концепти, я зрозуміла, що мені не вистачить досвіду пропрацювання великих текстових матеріалів, і запропонувала приєднатися до команди Ірі Виговській, яка вже є авторкою книжок і багато працює з текстами в соцмережах. Її легкий стиль ведення соцмереж, її лайфстайл і те, як вона працює і розмовляє зі своїми дітьми, як відображає це у своїх соцмережах, надихнуло мене запросити саме Іру у співавторки. Вона вигадала багато сюжетних ліній і персонажів. Ми дискутували, тестували щось на власних дітях, ділилися, наскільки делікатно чи неделікатно ми пропрацьовуємо ту чи іншу тему. І це був великий процес співтворчості «Хоробрих казок».
Озвучили казки відомі артисти, митці, волонтери та військові, багато в чому нам допоміг їхній персональний досвід. По суті казка могла трансформуватися під впливом читця. Для нас теж важливо, що книжка дуже жива. Наголошу: безпечність і нетравматичність були найголовнішими критеріями, тож останнє слово було за психологинею.
Для дітей це насамперед історії про пригоди, про те, що відбувається довкола. А дорослі часто розчулюються, впізнають щось у цих ситуаціях. Діти це сприймають навпаки. На деяких історіях є попередження, як-от на казці про втрату «Біжи, мишеня» ми зазначаємо, що вона «Для дитини старшого віку», обов’язкове читання з дорослими.
А є казки-пояснення. Наприклад, «Біжи, мишеня» – казка про втрату, пояснює, як пропрацювати й проговорити з дитиною втрату. Або казка про те, що можна робити під час блекаутів чи коли вимушено перебуваєш у сховищі під час повітряної тривоги.
Ми намагалися вибрати ширший діапазон актуальних тем, зрозумілих дітям. Але шукали також теми, які б допомогли батькам щось пояснити. Найдовше опрацьовували з психологинею тему про втрату. Але, на мою думку, ми знайшли ті слова, які можуть дати підказки дорослим, як проговорювати втрату з дитиною, переосмислити й допомогти прожити її, обов’язково підтримати і дорослих, і дітей. Те, що ця казка – одна з найпопулярніших, на жаль, свідчить про її актуальність. Усій нашій команді дуже боляче, що ця казка така потрібна. Ми не можемо уникати складних тем, маємо говорити чесно, але дуже делікатно. Саме тому в доволі правдивих історіях з’являються образи тварин, чарівників, містичні елементи.
Книжка втілилася у друкованому вигляді з чудовими ілюстраціями художника Георгія Сагітова, який із нами з моменту появи ідеї «Хоробрих казок», завдяки співпраці з харківським видавництвом «АССА».
Маріанна Новаковська:
«Ми не можемо сховати дитину від інформації про війну»
«Хоробрі казки» – це історії для дітей від 4–5 років, які і дорослим допоможуть підібрати слова, або знайти опори всередині себе, підтримують і навіть будуть терапевтичними.
Діти навіть наймолодшого віку вже знають, що таке війна. Коли почалася повномасштабна війна, я мала багато запитань від батьків: «Як правильно пояснити дитині, що відбувається?» Дехто з дорослих прагнув убезпечити дитину від новин, та зрештою ми не можемо сховати дитину від інформації про війну, але можемо навчитися говорити про це. Бо для дитини вкрай важливо знати, що батьки чи дорослі, які є поруч із дитиною, не тікають від запитань. Навіть найскладніших.
Батьки, з якими я працюю, часто говорять, що за час війни діти дуже подорослішали. Справді, вони переживають надзвичайно складний досвід, і завдання дорослих – допомогти дітям справлятися, давати їм підтримку і відповіді на запитання. Бо діти попри все залишаються дітьми. Через чарівний образ казка допомагає зрозуміти різні явища, відчути, інтегрувати новий досвід. «Хоробрі казки» можна читати по черзі, а можна вибрати ту, яка, на думку батьків, відповідатиме на актуальне питання дитини. Перед читанням нагадайте дітям: якщо щось незрозуміло чи якщо дитина захоче про щось запитати – «неодмінно питай, я все розкажу». Дітям важливо знати, що на їхні найскладніші запитання у нас, дорослих, є відповіді.
Фото Анастасії Мантач, Суспільне мовлення.
