Хто про кого дбає?
Поки ще зима, у вас є шанс зустріти величезну білу істоту, що нагадує снігову людину. Ці істоти теплі й добрі, вони піклуються про своїх дитинчат і ховаються від людей. Звуться вони «снігові тепли», і зустріти їх можна у новій книжці Катерини Бабкіної «Сніговий тепл».
«Віддавна звик чаїтися, – сумно сказав дідусь. – Ховатися, не казати зайвого, висовуватися поменше… Так і не відвикну. Бабуся твоя ду-уже цього не любить»
Це фентезійна казка, що починається цілком по-реалістичному – з переїзду самостійної мами та її сина у старий-престарий, практично аварійний будинок у центрі мегаполісу. Будинок, або ж «оселя», як називає його Мік, головний герой книжки, – давнє «гніздо» родини хлопчика. Тут жив його дідусь, тут мешкали і його предки до того, як влада відіслала їх далеко – імовірно, десь у Сибір. Саме там дідусь уперше й зустрів снігового тепла, там-таки закручуються стосунки двох видів, коли одна родина рятує іншу, а та у свою чергу допомагає навзаєм. Разом із Міком ми дізнаємося про історію родини дідуся, про заслання й виживання в суворих умовах краю СРСР, а також про втечу й переховування свого справжнього імені практично все подальше життя. Як «важкі» таємниці впливають на дорослих і як, у свою чергу, впливають на дітей – провідна тема книжки Катерини Бабкіної. Друга тема – до чого призводять ситуації, коли діти беруть на себе відповідальність, яку мають нести дорослі. «Твій дідусь вічно все приховує, криється, замовчує. Я гадаю […], так чинити не слід. Бодай тому, що це в собі самому дуже важко витримати. Майже неможливо», – каже Мікові бабуся.
Мікові, або ж Міколаю, сім років. Він ходить у другий клас у нову для себе школу. У старій залишилися його друзі. Самотність, вибудова довіри – ті проблеми, з якими доведеться зіткнутися малому. Це якщо не рахувати інших, як-от випадково знайдене дитинча велетенської, невідомої науці тварини; дідусевих таємниць, які він просить нікому не відкривати; і відсутності поряд надійних дорослого – оскільки мама весь час на роботі, щоб заробити їм на життя. Мік переживає крайній відчай, коли заради дідусевих таємниць мусить відштовхнути тих, кого любить. «Нікому не можна довіряти» – істина, яку передали дідусеві, очевидячки, його батьки, що пережили період радянських репресій, і яку дідусь мимоволі передає далі. Як це впливає на дітей, видно по стражданнях Міка. Хлопчик від розпуки навіть занедужує.
У літературі для дітей ми часто стикаємося з тим, коли діти – головні рушії всіх пригод. Дорослі в цей час займаються своїми справами. У «Сніговому теплі» найближчі для Міка дорослі – його мама і дідусь – розгублені настільки, що хлопчик мимохіть бере на себе функцію опікуватися ними. Мік переживає, як мама впорається зі своїм виступом у школі, дізнавшись правду про його стосунки з однокласниками. Він бачить маму нещасною маленькою дівчинкою, яку слід оберігати. Дідусь просить Міка нікому не видавати таємниці снігового тепла, сам не маючи плану порятунку істоти, і Мік мучиться й мимохіть бере відповідальність за дитинча. Хоч він і сам – дитина, про яку слід попіклуватися. Не витримавши напруги, Мік ніби «тікає» у хворобу. А тим часом мама, дідусь і навіть батьки маленького тепла вирішують свої проблеми й готують план дій, щоб нарешті зайняти свою позицію дорослих. (До слова, чи не єдині люди, що від початку послідовно поводяться по-дорослому – няня Злата і вчителька 2 класу пані Катя.)
Що добре: історія загалом жвава й розплутується позитивно. Усі дорослі знаходять опори для себе, щоб відтак підтримати дітей. Адже тільки тоді, коли діти в безпеці (яку гарантують їхні найближчі дорослі), зникає тривога і з’являються сили на зростання й дослідження світу. І, без сумніву, – на те, щоб святкувати життя.
