Росіяни закатували і вбили письменника Володимира Вакуленка-К
ДНК-експертиза підтвердила смерть письменника Володимира Вакуленка-К. Пів року рідні Володимира сподівалися, що запис про поховання у братській могилі №319 в Ізюмі – це страшна помилка. Пів року жевріла надія на те, що Володимира взяли в полон і вивезли на територію Росії. Про це повідомили «Суспільне Новини».
Російські військові під час окупації Харківської області викрали і вбили дитячого письменника Володимира Вакуленка. Його загибель змогли встановити лише завдяки експертизі ДНК. Мати Володимира підтвердила одержані результати експертизи ДНК. Нещодавно тіло Володимира ідентифікували у масовому похованні в Ізюмі.
У березні росіяни прийшли з обшуками до письменника. Він жив із батьком і сином Віталієм у селі Капітолівка. Син Володимира має тяжку форму інвалідності – у Віталія підтверджено діагноз аутизм. Володимир самостійно виховував сина, ніколи з ним не розлучався.
Після допиту росіяни повернули їх додому. Письменник не приховував від окупантів своєї проукраїнської позиції.
Усі роки війни Володимир був волонтером. Він допомагав військовим, а раніше був учасником Революції Гідності.
Володимир писав книжки та казки для дітей. Також під час окупації Харківської області він писав щоденник. 23 березня 2022 року письменник, знаючи, що окупанти ще прийдуть за ним, закопав свої записи під вишнею і сказав батькові: «Коли наші прийдуть, віддаси». Наступного дня, 24 березня 2022, Володимира забрали. Припускають, що один із місцевих жителів села Капітолівка доніс на Володимира росіянам.
Тепер цей щоденник, у якому близько тридцяти щільно заповнених сторінок, зберігається в Харківському ЛітМузеї. У щоденнику Володимира є такі слова: «Усе буде Україна! Я вірю в перемогу».
Світла пам’ять Володимирові.
Про Володимира згадують друзі та колеги:
Замість коника – мій тато
Мусить вранці поспішати.
– Що ж ти тата осідлав?
– Пішки йшли б, так він проспав…Зі збірки «Татусеві вірші»
«І ось ще риса, якою я захоплююся в ньому, – бажання працювати з людьми і для людей. Це вилилося у волонтерство, публікування книжок для дітей з інвалідністю (тотально незрячих і слабозорих), екоактивізм – скільки було прибирань русел річок та струмків, а недалеко біля хати в рідній Капитолівці під Ізюмом Володя почав облаштовувати парк із молодими деревами, квітник, була (і, сподіваюсь, реалізується) ідея створити меморіал борців за свободу, спроєктувати герб Капитолівки. Ще Володя був донором крові. Мав відповідне посвідчення, – написала про Володимира колишня дружина, письменниця Ірина Новіцька. – Невизнання меж, нелюбов до заяложеного, второваного простежується і в літературній творчості. Еклектика жанрів та форм, неповторна експресіоністична метафорика з несподіваними образами, примхливість поворотів думки – суть творчого методу Вакуленка. Створити щось по-справжньому цікаве, яскраве, що привертає увагу, а водночас злободенне, виразно окреслити проблеми чи їх зародки, застерегти від колишніх і майбутніх помилок – суть громадянського звучання прози та поезії. А в дитячій творчості він ніби й сам прагнув стати дитиною – знайти віддушину від непривабливої реальності, щиро повеселитися, погратися словом, у буденному знайти несподіване, поєднати непоєднуване».
«Володимир був непересічною особистістю. Його мало хто розумів у селі, мало хто підтримував. На жаль. Він був чесним та відкритим, максималістом в усьому, і цього ж вимагав і від інших. Тепер, сподіваюся, багато хто задумається, чому він так прискіпливо вимагав у магазинах українську мову, критикував усе,що стосувалося бодай чогось кацапського чи есесерівського. Він знав, хто наш ворог, він постійно попереджав… – написала на сторінці Капітолівської сільської бібліотеки Юлія Какуля-Данилюк. – Пам’ятаю,що постійно говорив,що як прийдуть кацапи, то його вб’ють першим як націоналіста. Але переживав не за себе,а за Віталіка – хто догляне особливу дитину… Він розумів сина з одного погляду, вони весь час були разом. (…)
Весь час приносив якісь подарунки для бібліотеки: книги, журнали, диски. Казав: “Ось побачиш, як мене не стане, то захочуть ще моїм ім’ям або школу, або вулицю назвати. Але я цього не хочу. Бо то буде нещиро – я ж знаю, що всі про мене думають”. І продовжував тихо творити добрі діла: організовувати видання книг для незрячих діток, їздити з читаннями для них, допомагати волонтерам, а коли прийшла війна, активно волонтерив сам».
«Ми познайомилися у 2016 році. Він запросив мене взяти участь у поетичних читаннях в книгарні “Є”, з тих пір і працювали. Володя збирав монети, писав книги, організовував українські фестивалі та опікувався проблемами незрячих дітей. Він наповнював українську “Вікіпедію”, волонтерив до останнього дня, – написала письменниця Марко Терен. – (…) Якось після чергового “Мистецького вівторка” за чаєм ми обговорювали з Володимиром період Розстріляного відродження й страшні долі, які спіткали талановитих, освічених українських митців, тоді він сказав, що немає нічого страшніше, аніж загублений цвіт нації, підло знищений, який не принесе плодів, але зазначив, що таке може повторитися через те, що московія не заспокоїться. Я запевняла його, що інші часи, що інші методи, що це страшна сторінка історії й що сучасний цивілізований світ більше не дозволить такому статися. Володя відповів, що світові на нас плювати, що є тільки ми самі. Тоді мені це видалося озлобленою промовою, на емоціях. Таким вже він був».
