Як Лео-Фу став Лео-антидепресантом
Цікаво, як воно – бути песиком? Якщо подумати, то якісь звичні та зрозумілі навіть маленьким дітям речі через сприйняття песика виглядатимуть зовсім інакше. Валентина Захабура, власниця французької бульдожки Луни, спробувала поглянути на світ очима своєї улюблениці, внаслідок чого з’явилася повість «Лео-Фу, або Я народився собакою». І спостереження за життям людей із точки зору песика виявилися дуже кумедними.
«Я чесно ходжу на вулицю пісяти й какати двічі, а інколи й тричі на день. А от людиська, які весь час мені торочать, що «свої справи треба робити надворі», ще ні разу не присіли під жодне деревце! Вони замикаються вдома у білій кімнатці і думають, що я нічого не чую вухами і носом! Словом, скрізь обман!»
Французький бульдог Лео живе безтурботним собачим життям у люблячій сім’ї, грається з іншими песиками на прогулянках, намагається зрозуміти дивну поведінку людей та загалом кумедно описує своє пригоди. А пригод у нього чимало, і він так часто чує «Лео, фу!», що вирішив, що це і є його повне ім’я. Спершу життя малого бульдога йде чудово, та коли починається осінь і його «зграю» викрадають якісь «школа» і «робота», песика починає охоплювати туга. Як почув Лео у лікаря, він десь загубив пресію: «Де пресія? Невже вона в нього? Що ж робити?»
Щоб повернути тваринці добрий гумор, зграя заводить… кошеня. І тепер у Лео геть нові турботи – але загадкову «пресію» наче рукою зняло. Зрештою виявилося, що навіть із Карою небесною, як пес називає руду компаньйонку, можна чудово потоваришувати. Тож життя знову набуває барв.
Та одного дня все стає догори дригом – «зграя» Лео чомусь починає подовгу зачинятися у ванній кімнаті після гучного виття слонокотів. Тато родини подовгу зникає, а коли повертається, то пахне холодом, димом і залізом. А ще він переконує свою зграю виїхати з дому. Лео, звісно, також мав би поїхати з усіма, якби не один прикрий випадок. Утім, саме через це песик опиняється в лікарні, де отримує роботу – стає псом-антидепресантом, і тепер уже сам допомагає відшуковувати «пресію» людям, що не хочуть одужувати.
«Лео-Фу, або Я народився собакою» – книжка переважно про мирне життя, сповнена легкого гумору та дотепних ситуацій. Та останні кілька розділів можна використати в розмовах про війну, адже вони показують події лютого-березня 2022 року очима хатнього улюбленця. Це гарний приклад очуднення та дистанціювання – коли події війни подаються крізь призму істоти, яка не уявляє, що це, не має знання про потенційні наслідки і відповідно страху, і намагається дати всьому власні пояснення. Тож для розмови можна зачитати коротенький розділ і потім обговорити з читачиками, що ж відбулося насправді і як варто поводитися в подібних ситуаціях.
Також делікатними начерками в тексті звучать історії людей, якими ті діляться у лікарні – бабусі, що потрапила під обстріл у черзі по собачий корм, етнографині, яка під час евакуації втратила колекцію вишивок, що збирала все життя, хлопчика, який став погано бачити після вибуху. До кожного з них песик знаходить підхід, і наприкінці він уже не Лео-Фу, а Лео-антидепресант. Ситуації цих другорядних персонажів описані максимально обережними словами, утім вони можуть також слугувати точками входу в обговорення питань безпеки й травматичного досвіду.
