Як живеться ельфам
Наталка Малетич, відома читачам насамперед як авторка оповідань для дітей, які виходили у кількох святочних збірках видавництва «Братське», дебютувала із першою повноформатною збіркою новел про життя дітей та їхніх батьків і вчителів.
За структурою книжка подібна на тихо й непомітно видану книжку Пауля Маара «Старша сестра. Чужий брат», але все ж більше схожа на нещодавно перевидану «ВСЛ» збірку Оксани Сайко «Новенька та інші історії». Нагадаю, що «Новенька…» побачила світ у 2012 році й зібрала низку новел про школярів із досить традиційними сюжетами та ідейним наповненням. Цікаво, що книжку Сайко видавець включив до серії «Майже дорослі», а перевидання навіть має «мейнстрімову» обкладинку, а ось книжку Наталі Малетич видано поза серіями з авторськими графічними ілюстраціями Андрія та Діни Нечаєвських. Ці малюнки, хоч і гарні й цікаві самі по собі, все ж більше пасували б до молодшої читацької аудиторії.
«Досі жоден хлопчик у класі не виявляв до мене уваги, як, от наприклад, Влад, що носив наплічник Карині, або Тарас, який супроводжував після школи Софію. І все тому, що я ношу ті огидні окуляри, в яких я справді почвара, і жоден хлопець у світі ніколи й нізащо не запросить мене на морозиво»
Прогнозовано читач може знайти у книжці теми першого кохання, підліткового бунту проти батьків, проблеми з однолітками, тощо. Однак дещо таки вигідно відрізняє писання Малетич від писання Сайко. Звичайно, йдеться про теми й те, як їх подано. Звісно, є й традиційні для нашого дитліту проблеми, наприклад, крадіжки в колективі («Ярмарок hand made») або втрата дитиною дорогої цяцьки («Велосипед»), перші закоханості («Для Елізи», «Карнавал» та інші). Але дещо справді заслуговує на окрему розмову. Наприклад, розповідь про знайомство через інтернет із педофілом («Мій друг – маніяк») або ж тема дитячої жорстокості («Догхантер», «Садист»). На жаль, у двох останніх оповіданнях не обійшлося без традиційного трагічного звучання, яке при опрацюванні «складних» тем в українських авторів з’являється мало не підсвідомо (згадаймо бодай збірку горрору «Мама по скайпу»). Так само фантастично описані (справді дуже гарно – почитайте) переживання дівчинки, яка втікає з дому й ночує у приятеля, псує завершальний акорд із посивілою від переживань за одну ніч мамою. Одразу зникає бажання вірити у все, що було до того.
Найкраще ж вдалися, на мою думку, такі історії як «ВКонтакте», «Все буде добре», дотепний і цікавий диптих «Хочу сестру» і «Сестра»… Це ті оповідання, де письменниця мислить нетрадиційно, використовує незвичні ходи, жартує чи підсмішковує зі своїх персонажів. На жаль, численні імена героїв зливаються часто в аморфну масу, хоча більшість історій мають наскрізних героїв, а більшість героїв – упізнаються суто інтуїтивно. «Мені тринадцятий минало» дуже добре зображує свідомий вибір підлітка, розв’язання дилеми рідні-друзі. І справді показує, а не розказує, змушуючи читача замислитися, а не підсовує готові висновки.
До речі, про героїв. Як і в багатьох найновіших українських книжках для підлітків, головні герої – це все ж чемні діти, які грають на фортепіано і не сидять у соцмережах. Саме їм і адресовано перш за все ці книжки. І авторам навіть нічого не закинеш – бо ж саме такі діти й читають їхні твори. Поки на те, щоб замахнутися на пропагування книжки серед інших сегментів підліткової аудиторії, майже ні в кого духу (чи досвіду) не вистачає.
Отож, маємо нову цікаву, легку й корисну книжку для дітей від 11 років. У ній юні читачі дізнаються, що таке правда і кривда, поспівчувають героям і сміються з них, отримають кілька корисних уроків. Коротенькі оповідання присмачено згадками про улюблені музичні гурти й популярні книжки, а ще – численними першими поцілунками. Чи ж не ідеальний коктейль для сучасного читача?