Якірець у буремному морі життя
Ще кілька років тому «проблемний» янг-едалт був представлений переважно перекладними текстами. Українські автори бралися за замовчувані теми втрат, булінгу, аб’юзивних стосунків, та видавці з острахом підступали до таких проєктів, сумніваючись, що підлітки (чи їхні батьки) таке купуватимуть і читатимуть. На щастя, з’являється все більше чесних та відвертих книжок для старших підлітків. Назвати хоча б кілька імен: Тетяна Стрижевська, Надя Біла, Саша Камінська, Тетяна Рубан. Та їх має бути ще більше. І, схоже, в цю когорту авторів впевнено заходить Віталіна Макарик.
«“Все буде добре”, — це була моя остання думка перед тим, як все стало дуже, дуже погано»
Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла її повість «Кеди в небі». Це не перший текст авторки для підлітків, вона друкувалася у тематичних збірках видавництва «Академія». Але це її перша сольна книжка.
Без вступів і прелюдій ми знайомимося з головною героїнею Лесею. Власне, це вона розповідає нам свою історію. Як зі звичайної восьмикласниці вона перетворилася на «оту-дівчинку-мама-якої-стрибнула». Не можна сказати, що Лесине життя до того було солодким, та після перевернулося, вона не могла збагнути, чому мама так вчинила, і почувалася зрадженою.
Леся приміряє на себе слово «сирота», кутається у мамині светри стриманих кольорів, ховається за навушниками і хоче, щоб на неї припинили звертати увагу. «Я – привид себе колишньої, який ховається у павутину спогадів». Уся її підтримка – Наталочка, тітка, яка оформлює над нею опіку. Друзів у неї немає, зате у класі є «ворогиня», яка постійно її зачіпає і яка недолюблювала Лесину маму. Чому? Читач про це дізнається аж наприкінці, хоча авторка лишила підказку ще на початку.
Леся розповідає, що з нею відбувається зараз, також ділиться флешбеками – щоб читачі могли скласти повну картину. І хоч як вона намагається бути непомітною, помічає її не лише ненависна Людка, а й старшокласниці-ікони стилю. Вони хочуть підтримати Лесю і дарують їй червоні кеди – щоб вона була не просто стильною у своїх завеликих темних светрах і чорних джинсах, а й мала яскравий акцент.
Ці червоні кеди стають якірцем, який тримає її у буремному морі життя, дозволяють їй потроху відпускати образу і зосередитися на собі, тут і зараз. Так вона виринає зі спогадів, влаштовує ціле детективне розслідування (а раптом мама лишила щось на даху?), знайомиться з компанією райдерів, які виробляють чудеса на своїх велосипедах, знаходить підробіток (бо ж вона класно вміє фотографувати) і нарешті дозволяє собі просто жити.
Тема втрати досі лишається мало проговореною сучасною українською літературою, зокрема і дитліт, попри те, що у країні вже дев’ять років війна. І досі людей, які втратили когось із близьких, часто уникають, бо не знають, що говорити, окрім заїждженого «тримайся», як поводитися, як підтримати. Віталіна Макарик разом зі своєю Лесею нагадують, що людина, яка переживає горе, і далі лишається собою, хоче, щоб бачили її, а не лише її втрату, щоб не уникали, не відверталися. Може, запропонували гарячої кави, а може – подарували червоні кеди (не обов’язково кеди ж!), які стануть соломинкою, що втримає і витягне на поверхню життя.
Ще одна важлива тема – ментальне здоров’я. У той час, як візити до психотерапевта поступово стають нормою, багато людей і досі вважає депресію надуманою проблемою від перевтоми чи, навпаки, надлишку вільного часу. Депресію не завжди помітно, люди можуть бути активними, веселими, як Лесина мама, але потім накриває так, що самостійно неможливо впоратися. Саме тому й у книжках потрібно говорити про важливість ментального здоров’я і необхідність звертатися по допомогу.
Віталіні Макарик вдалося просто розповісти про складне. «Кеди в небі» читаються легко, попри болючі теми. Мова жива, з вкрапленнями підліткового сленгу й англіцизмів. Завдяки згадкам певних музичних композицій читач дізнається не лише про музичні смаки Лесі, а й вловлює її настрій і стан. Оповідачці співпереживаєш настільки, що стає по-справжньому боляче, особливо на перших кількадесяти сторінках, зате потім можна щиро за неї порадіти. Книжка закінчується гепі-ендом, наскільки це можливо при вихідних даних. Може навіть здатися, що трішки засолодко, та є два «але». Перше: проблемні підліткові тексти мають давати надію, інакше навіщо це все? А друге: у житті стаються такі несподівані виверти, що якби таке трапилося у книжці чи в кіно, сказали б: та ну, так не буває! А в житті буває й не таке. Тому я приймаю фінал, де Леся з коханим, друзями і знову має родину. А ще я чекатиму наступну книжку Віталіни Макарик.
