Життя як історія
Володимир Аренєв – один із найпрофесійніших українських авторів, що ретельно й вивірено працюють із підлітковою літературою. Хоча буде не зовсім чесно сказати, що лише з підлітковою, адже Аренєв пише смислами, які цікаві також дорослим читачам і читачкам. Ось тільки його персонажі й персонажки – підлітки, що ризикують і проживають небезпечні й, що вже казати, прецікаві пригоди. Аренєв запустив відразу кілька успішних циклів (особисто я чекаю з нетерпінням завершення «Сезону Кіноварі» й продовження «Сапієнсів»), а «Скарбничка історій» заповідається на ще один цикл «Чарівні формули оповідача». У ньому, підозрюю, розвинеться навчальна тема письменника, в яку він багато років вкладається паралельно до власної творчості.
«– Слухай, – зглянулася над хлопчиком Урсула, – а що ти мав на увазі під «закляттям»?
– О, – сказав він, – це довго пояснювати. Але якщо коротко: я приречений на пошуки історії. Такої, знаєш, яка мене захопить і здивує. Закінчення якої я не зможу передбачити. – Він покрутив чашку в пальцях, перстень знову блиснув у світлі лампи. – Той, хто розповість таку історію, поверне мені свободу»
Назва циклу «Чарівні формули оповідача» й перша книга серії натякає на те, що йтиметься про три базові для літератури речі: 1) унікальну магію творчості; 2) певні закони ремесла, якими можна навчитися користуватися; 3) в центрі всього стоїть сторітелінг, історії. Властиво, тому й «Скарбничка історій». Центральна метафора надто промовиста, її можна розгортати й розгортати: тут очевидно проступає безліч претекстів, зокрема й «Вавилонська бібліотека» Борхеса, не кажучи вже про «Тисячу і одну ніч», яку головним чином обігрує автор. Та найцікавіше в цьому всьому те, як у «Скарбничці» переплітаються життя й вигадані історії, історії і майстерність їх розповідати. Де межа між цими поняттями? Коли закінчується життя й починається міфотворчість? У той самий момент, коли ми переказуємо те, що відбулося.
Головна інтрига повісті – чи вдасться дівчинці Урсулі (усі збіги в іменах – невипадкові) зняти прокляття з джина, ув’язненого у скарбничці? – тримається за руку з іншою: чи вдасться Урсулі опанувати мистецтво розповідання історій? Адже завдання неабияке: слід здивувати того, хто за понад три тисячі років прочитав і переглянув практично ВСЕ, того, хто бачив дуже багато, подорожував, уміє чарувати й сам навчає інших сторітелінгу. Ось як говорить про себе в’язень скарбнички: «Я читаю та говорю дев’яноста сімома мовами розумію триста шістдесят один діалект […]. Також я можу приборкувати диких тварин, зменшуватися та збільшуватися на власний розсуд, не їсти кілька століть, складати вірші, знаходити втрачене і трансформувати живу матерію у неживу». На всі спроби виконати завдання, Шамхураш Вогненнокрилий, він же Підкорювач Семи Драконів, Звитяжець Битви П’яти Розумів, Серп Сумнівів і Спис Істини, тільки знуджено зітхає. А тимчасом його час витікає в буквальному сенсі – через пісочний годинник. Урсула навіть не підозрює, але її час спливає також, адже за законами жанру, взявшись допомогти джинові, вона втягує себе і своїх близьких у небезпечну гру. Якщо вона не зможе розчаклувати джина, прокляття торкнеться і її близьких. Знову ж таки, за законами жанру, Шамхураш «забуває» повідомити про цю деталь на початку історії.
Отак ми плавно підійшли до теми формул оповідача. Володимир Аренєв – не лише практик літературного ремесла, він також багато років навчає літературній майстерності у власній студії. Крім того, він багато років викладає підліткам на літературних школах від «Litosvita», тож написання власного «підручника» – це мовби логічний крок із його боку. Утім, це не класичний підручник із літературної творчості, до яких ми звикли. Аренєв створює історію, яка би ілюструвала всі ті прийоми, про які він говорить. І все це діє як частина сюжету, адже теоретична складова книжки – це конспекти Урсули, які вона записує з лекцій Шамхураша. І тут мені закралася зненацька думка: адже й сам Володимир – трошки як той джин, збирач історій (і якщо пильно придивитися до ілюстрацій Сашка Ком’яхова, то певні риси схожості навіть у зовнішності героя вдалося передати). Навчаючи інших, маючи величезний досвід із писання, укладання, читання, перекладання, викладання текстів, тебе що далі, то складніше здивувати. І як читач, ти опиняєшся в непростій ситуації: мало який твір може направду тебе вразити і здивувати! Тож ти стаєш свого роду рабом історій, як джин стає невільником речей, на які сам колись перетворив живих людей. Скарбничка вщерть заповнена предметами, що колись були людьми, і це ще одна чудова метафора: в центрі кожної історії – людина, її життя. Як джин живе зі своїм прокляттям – бути прив’язаним до скарбнички й перетворювати людей на речі, так і письменник має своє «прокляття» – перетворювати життя на історії. Обоє не можуть інакше. Хіба що… знайдеться котрась фантастична в усіх сенсах Урсула, яка знайде вихід. Та й, судячи з наміру Аренєва продовжити цикл, не факт, що це допоможе. Адже література – це не лише «прокляття» (один із вимірів якого – низька оплачуваність праці), це ще й покликання. І може, омріяна Шахмурашем свобода – не звільнення від історій, а радше вибір і можливість творення власних історій, скидаючи всі умовні й не умовні кайданки, шаблони й правила. Як це й робить Урсула у властивий тільки їй одній спосіб.
