Зрілість особистості й батьківська зрілість
Автор: БараБука
Продовжуємо публікувати лекцію Олега Романчука «Батьківство в ХХІ столітті: що ми можемо подарувати нашим дітям, окрім айпадів?». До уваги читачів – третя частина.
Частина 1. Корені й крила наших дітей. Безпечна прив’язаність
Частина 2. Потреби дитини й інгредієнти стосунків батьків і дітей
Батьки, даючи дитині крила й корені, допомагають їй сформуватися у зрілу особистість. За чим ми її впізнаємо? Це людина толерантна, що приймає себе й інших (при цьому не обов’язково приймає їхню поведінку). Має певний внутрішній ресурс і не почувається нещасною, коли перебуває сама, – це не означає, що їй нікого не треба, але вона не має всередині пустки, яку потрібно заповнити абичим. Людина має внутрішній світ, в якому їй цікаво, де можна бути собою і не підлаштовуватися під інших. Має здорове сумління, відповідальна, може об’єктивно бачити світ, не боїться вільно думати, робити висновки з того, що бачить, а не з того, що їй кажуть, що слід бачити. Ця людина має емоційну регуляцію – це не означає, що вона беземоційна, але вона розуміє свої почуття, регулює власні стани залежно від емоцій. Відкрита до нового, готова пускати нові паростки, сама себе дивує у розвитку. Має емпатію, тобто здатна не просто логічно розуміти, а саме відчувати, що діється в іншій людині. Є творчою і збалансованою. Може бути сильною або ж навпаки й не соромитися цього, приймати власні слабкості й обмеження. Усе це – приклади здорових схем, які відображають зрілу особистість. Звісно, цього не навчать ні айпад, ні середня школа в плані академічної освіти.
Коли ми маємо здоровий зв’язок із батьками, досвід прийняття, то відчуваємо, що бути в стосунках – безпечно. Тоді людина йде до інших у пошуку друзів, вона знає, що дружба існує, розуміє, що взаємини роблять світ кращим. Така особистість не мусить доводити свою спроможність до чогось, не потребує почуватися найкращою з усіх, бо вона гармонійно почувається, будучи сама собою. Це не означає, що людина не зацікавлена в розвитку, в тому, щоб показувати кращий результат, – але вона не мучиться. Вона почувається хорошою і гідною, попри те, що не досконала.
Якщо дитина не має досвіду безпечної прив’язаності, чого можна чекати? Що спільного у дітлахів, які ростуть в інтернатах? Вони не мають відчуття безпеки, а якщо людина сприймає світ небезпечним, то не може довіряти іншим. Я працюю з вихованцями інтернатів: вони розповідають, що їхній досвід дорослішання – це атмосфера боротьби за виживання, де світ уявляють таким, що в ньому може вижити тільки найсильніший і найхитріший, тож треба навчитися жити не за правилами, обходити їх. Є чимало досліджень, які доводять: діти, що виростають без прив’язаності, можуть стати антисоціальними особистостями. 90% ув’язнених людей – це антисоціальні особистості. Дуже високий відсоток самогубств серед тих, хто виріс в інтернатах або в сім’ях, де не було набуто досвіду безпечної прив’язаності.
Це все може звучати дуже сумно, бо, мовляв, якщо ти не мав щасливого дитинства, то не пізнаєш щастя в дорослому віці, не зможеш ощасливити своїх дітей. Але є хороша новина: модель прив’язаності може змінитися в процесі життя, вона – не вирок, ми не приречені.
Ключове запитання: як дати дитині цей досвід? Сучасна наука каже, що те, які з нас батьки, залежить не стільки від того, що ми про це думаємо, хоча це й суттєво, а від того, ким ми є. Від власної зрілості. Щоб бути хорошими батьками, не так важливо прочитати багато книжок про виховання дітей. Бувають прекрасні батьки, які нічого про виховання не прочитали й не ходили на спеціальні консультації. Необхідно мати кілька якостей, і всі вони – саме ті, які ми перерахували, коли говорили про зрілу особистість. Зрілість дорослих означає, що в серці є місце, щоб прийняти дитину, – і не тому, щоб цей малюк нам щось дав. Одна моя пацієнтка, яка виросла в дитячому будинку, казала: «Я знайду собі якогось хлопця, тільки щоби завагітніти від нього, і народжу собі дитину». Я запитав: «Навіщо тобі дитина?». Вона відповіла: «Хоча б хтось у світі буде мене любити». Виходить, для чого їй потрібне маля? Щоб не почуватися самотньою. Фактично, ця дівчина хоче, щоб дитина стала її мамою, чекає, що вона має чимось її наповнити. Інша моя пацієнтка зізналася, що все життя почувалася так, наче батьки народили її, тільки щоб на старість вона подала їм склянку води. «Вони завжди наче виставляють мені рахунок, як я їм зобов’язана, я не почуваюся в цих стосунках особистістю». Зрілість передбачає, що ми хочемо, щоб малюк став собою, ми хочемо допомогти йому вирости й піти у своє життя.
Метафорично кажучи, ті батьки можуть запросити дитину до танцю безпечних стосунків, що самі вміють танцювати цей танець і є безпечно автономними, зрілими. Коли ми самі не танцюємо так, маля не може від нас цього навчитися.
Наведу два приклади. Одна моя пацієнтка мала дуже критичну маму, яка все дитинство сварила її та примовляла: «Коли ти виростеш і матимеш свою дитину, вона тобі покаже, як із тобою важко, бо ти прикра людина, і тебе ніхто не може терпіти, а власне дитя тобі віддасть за всі муки, які я маю з тобою». Відповідно, ця вже доросла жінка уникає людей, почувається невпевнено, їй здається, що вона ні з ким не може мати хороших взаємин, і живе самотнім життям. Одного дня вона все ж таки одружується, стосунки з чоловіком ніби не дуже складаються, але народжується дитина, і це мале плаче. Всі немовлята у віці трьох місяців можуть мати коліки й через те плакати, і мама думає: о, почалося, я така важка людина, зі мною погано навіть рідній дитині. Жінка себе накручує далі, їй здається, що коли свекруха бере малюка на руки, той заспокоюється. Буквально на перших кроках цього танцю життя й співжиття жінка не може належно інтерпретувати сигнал плачу, вона чує в ньому слова матері, це виводить її з емоційної рівноваги, вона постійно у стресі, а дитина від того плаче ще більше, і їхній танець не виходить гармонійним.
Інший приклад – чоловічий. Чоловік ріс у сім’ї, де тато був військовий, любив усіх шикувати. Інші хлопці весь час билися, і син військового сказав собі: я буду сильний, як мій тато, мене всі будуть боятися й поважати. У школі він усіх шикував, усі мали йому доповідати. Тепер цей чоловік має сина, в якого у школі проблеми з поведінкою. Приходять ці батьки до психотерапевта. Я запитую: «Яка дисципліна у вас удома?». Чоловік відповідає: «Син мене вже зневажає, а я йому не дам вилізти на шию. Я йому покажу, хто такий тато і що його треба поважати». Що відбувається з цим чоловіком? Тато зневажав його, казав, що він не мужчина. Щоб не бути слабаком, у нього утворилася потреба бути сильним, таким, що всі його слухаються. Він має дитину, яка потребує стосунків і нормальної дисципліни – не диктатури, а авторитетної демократії, натомість стикається з татом, який не розуміє цієї потреби, і син протестує проти нього. Він не хоче коритися, а батько не бажає прийняти іншу модель взаємин, і це дедалі загострюється, віддаляє рідних одне від одного і руйнує безпечну прив’язаність.
Стає зрозуміло, що ті діти, які мають модель безпечної прив’язаності, у дорослому віці напевне стануть хорошими батьками. Натомість малюки, в яких сформувалася нездорова модель, у батьківській ролі схильні повторити даний сценарій.
Це все може звучати дуже сумно, бо, мовляв, якщо ти не мав щасливого дитинства, то не пізнаєш щастя в дорослому віці, не зможеш ощасливити своїх дітей. Але є хороша новина: модель прив’язаності може змінитися в процесі життя, вона – не вирок, ми не приречені. Ті батьки, що дають нащадкам досвід безпечної прив’язаності, у 70% випадків мали такий досвід у дитинстві з власними батьками, але у 30% його не було. Нас цікавлять оці 30% – звідки вони взялися? Як це можливо, що люди не мали хороших батьків, а самі стали ними? Ретельні дослідження виявили, що в цих індивідів був досвід, що змінив їхню самооцінку й модель стосунків. Наприклад, вони мали доброго друга чи вчителя у школі, який у них вірив. Може, були бабуся чи дід, які також позитивно впливали на дитину. Могли зцілитися з допомогою психотерапії або через релігійний досвід, через стосунки з Богом. Маємо розуміти: щоб добре виховати дітей, слід виховати себе, а деколи й перевиховати – знайти всередині себе свободу, стати зрілими й гідними людьми. Тому мене завжди тішить, коли батьки приходять до дитячого психіатра чи психотерапевта заради малюка, а потім тихенько кажуть: «Знаєте, мені теж потрібен психотерапевт».
Продовження читайте на БараБуці найближчим часом. Книжки та фільми Олега Романчука можна завантажити тут.
Записала Анастасія Левкова.
