Чому на Венері не ростуть кавуни? Як народжуються зірки? Що таке екзопланети? Відповіді на ці та багато інших запитань про космос ви знайдете у книжці Кирила Безкоровайного «Моя подруга з темної матерії».

Автор знайомить читачів із неординарною родиною. У ній є батьки-астрофізики, двоє дітей і пес Жуйка. «Хоч би що, усі в моїй родині в захваті від космосу» – попереджає хлопчик, головний герой книжки. Він і розповідає цю історію.

Усе, що ти бачиш навколо, – створене із зоряного пилу. В ядрах зірок готуються важкі елементи. Коли зірки вибухають, ці елементи розлітаються Всесвітом. Ці елементи називаються загадково – МАТЕРІЯ. Планети, рослини, що ростуть на цих планетах, річки й моря, гори, усі комашки, тварини, навіть ти – усе складається з цієї матерії.

Саме довколакосмічні теми – ключові у книжці. Чи не на кожній сторінці наведено цікаві факти про сонячну систему, зірки, планети, вулкани тощо. Вони захоплюють і часом дивують не лише дітей, а й дорослих. Проте елементи нон-фікшн вдало доповнені художнім сюжетом. Така комбінаторика розширює можливості книжки й дає ще більше приводів для обговорення. Одного разу хлопчик прокидається посеред відкритого космосу і знайомиться там із Бусею. Вона – дівчина з темної матерії. Але важливіше, що Буся шукає собі друга. Разом діти мандрують планетами й галактиками та навіть святкують день народження Всесвіту. Подруга з темної матерії стає для хлопчика (а заразом і для читачів) провідницею в загадковий світ Космосу. Але після пригоди з розбиттям маминого телескопа і брехні Буся більше не приходить. Хлопчик прагне виправити прикру помилку й повсякчас шукає свою подругу. Всі його спроби виявляються марними. Чи таки не всі? Кожному книжка дасть свою відповідь.

На прикладі своїх персонажів Кирило Безкоровайний майстерно транслює важливі сімейні цінності. Виокремлю кілька показових: звичка родинного читання (тато читає дітям перед сном), вміння обговорювати з батьками проблеми й ділитися переживаннями (дорослі дізнаються про Бусю), турбота про менших (дбайливе ставлення до сестрички Соломки), традиція династії (діти виросли й обидвоє стали ученими-астрофізиками) тощо.

Історію увиразнюють чудовезні ілюстрації Дар’ї Скрибченко. Насичені темно-сині й фіолетові кольори створюють особливий візуальний затишок. Зокрема, привертає увагу те, як художниця зобразила місце для читання. Мама з книжкою зручно сидить на килимку, а діти уважно слухають її зі своєї схованки-вігваму (халабуди), оздобленої ліхтариками. Ця ілюстрація демонструє дієвий спосіб популяризації читання. І, звісно, надихає створити подібний простір у власній оселі. А космічні пейзажі Дар’ї – космічні в усіх сенсах. Їх просто потрібно бачити.

Окрім наукової складової, текст вартий розгляду і з філософської точки зору. Мандрівка планетами з уявним другом – це лише поверхневий пласт сенсів. Їх криється значно більше. Про скінченність і безкінечність, про народження і смерть, про чесність із собою і про власний шлях кожного. Епізод про Великий вибух – «початок часу, початок усього, що ми знаємо і любимо» – устами дівчини з темної матерії звучить особливо глибоко.

Загалом книжка «Моя подруга з темної матерії» дарує естетичну насолоду й однозначно варта місця на полиці з книжками для дітей і для дорослих водночас. До речі, після сімейного прочитання книжки спробуйте порахувати, хто скільки цікавих фактів дізнався. А потім порівняйте власні результати.

У покинутому будинку на околиці міста жив собі Привид…

«Маргарита знову сіла в ліжку і розгорнула книжку.
– Раніше, коли я не могла заснути, мама завжди читала мені вголос.
Привид підсунувся ближче, щоб розглядати малюнки»

Здавалося б, подібний початок мають чимало історій, зокрема жахастиків. Однак сюжет цієї книжки доброзичливий і навіть дещо сентиментальний. Малий Привид не лякав людей, а тихцем навідувався до них у гості. Він зазирав у вікна, дбайливо поправляв ковдрочки, гасив лампи, а потім задоволений повертався додому спати. Але мешканцям це не подобалося. Вони роз’їхалися подалі від покинутого будинку. Привид залишається сам. Він сумує і почувається нещасним. Через такий зачин авторка вдало транслює важливу проблему – самотність і брак спілкування. Це одна з ключових тем книжки для подальшого осмислення й обговорення. Що змушує вашу дитину почуватися самотньо? Чим можна допомогти в таких випадках? І чи завжди дорослі правильно розуміють, що дитині сумно/самотньо? Одне слово, Привид дає привід виявити невидимі загрози буденному щастю.

Зрештою Привиду допомагає дівчинка Маргарита, яка разом із родиною поселяється в будинку. А головне –  Маргарита знає дієвий спосіб, який нарешті позбавляє Привида від нічного безсоння. Прекрасно, що Наталка Малетич ділиться цим секретиком із загалом. У такий спосіб письменниця ніби нагадує про важливість родинного читання та його таємну силу, значно більшу, ніж засинання, звичайно ж.

Ілюстрації Наталі Чорної дуже затишні: осінні й зимові пейзажі, деталізований інтер’єр будинку, осяйне зоряне небо. Вони гармонійно доповнюють текст. Прикметно, що зовні Привид виглядає милим і симпатичним. Це важливо для тих малих читак, які мають певні страхи або упередження щодо привидів.

Якщо ви досі не маєте власного «ритуалу з книжкою» перед сном, то «Привид, який не міг заснути» стане у нагоді й спонукатиме нарешті його започаткувати.

Тварини в космосі – не нова тема, проте для сучасного українського дитліту подібні ідеї виглядають свіжими й доволі актуальними. А в контексті реалій, як-от запуск Ілоном Маском ракети Falcon Heavy, вони набувають особливої цінності. За сюжетом домашній добре вгодований і тренований молодий котик Мурко вирішує стати добровольцем-космонавтом, аби полетіти на Марс. І до своєї мети він прямує доволі впевнено – аж настільки, що пише електронного листа Ілону Маску, утікає з квартири, потрапляє до Таємного товариства аерокотів і зрештою таки прилітає до далекої Америки в місто Лос-Анджелес. Проте на цьому пригоди Мурка не завершуються. Він знайомиться з новими друзями й зрештою стає професійним космокотом.

«Несправедливо, що всі космічні пригоди дістаються людям, а коти, не менш розумні й талановиті, змушені сидіти вдома і лише спостерігати за всім по телевізору»

Космічні пригоди Мурка Мняуска насичені перепетіями. Космокотам вдається вирушити в космос, відшукати марсіан і навіть поспілкуватися з ними. А от чи вдалим виявився такий позаземний контакт – вирішувати читачам. Авторські Марсіанські хроніки акцентують увагу на важливих поняттях: дружба, підтримка, взаємоповага та екологічне ставлення одне до одного. Їх можна вдало використати для подальших тематичних дискусій із дітьми.

Від першого й до останнього абзацу письменниця, Юлія Ілюха, дотримується стрімкої сюжетної динаміки, тому всі події розгортаються захопливо й жваво. Комбінаторика українських і закордонних реалій може видатися дещо штучною, але маленький читач навряд це помітить. Діти, як правило, люблять таку вигадливість.

Книжка має сподобатися всім, хто любить або космос, або котиків, або і те й інше разом. А таких поціновувачів, впевнена, знайдеться багато.

Дитяча драматична і драматургічна література давно потребує актуального наповнення. Особливо гостро це відчувається на шкільних святкових заходах, коли на сцені грають видозмінені (або не дуже) вистави радянського ґатунку чи то неоковирні переклади з російської. Збірка п’єс Лесі Мовчун стане цінним надбанням для педагогів та викладачів театральних студій.

У книжці зібрано вісім різних п’єс: віршовані, прозові, за мотивами народних казок, святкові, пізнавальні та навіть інтерактивні. Так, у творі «Мольфарик» публіка має долучатися, щоб виконати завдання «словандців» і виправити «кумедні, безглузді чужі помилки». Корисна і захоплива вправа варта окремого застосування на уроках української мови.

Мова всіх текстів мелодійна, а репліки доступні. Сюжет орієнтований на учнів 1–4 класів. Вибіркові епізоди п’єс можна використовувати як повноцінний матеріал для тематичних занять у садочках і школах. Окремої уваги заслуговує музичне оформлення композитора Миколи Ведмедері. Наприкінці книжки є ноти до трьох п’єс («Бабин бичок», «Мольфарик у країні гномів», «Фіолетовий зайчик»), що полегшить роботу над інсценуванням.

Леся МОВЧУН. Бабай-Ага і козак Невидим: п’єси. – Київ: Літера ЛТД, 2019 – 96 с.

Книжка «Коли я була лисицею» письменниці-дебютантки Тані Поставної – для читачів будь-якого віку. Глибока і душевна водночас. Якось дідусь запевнив онучку, що знайшов її в лісі й що насправді вона – лисиця, яка «з часом вилюдніла, хоча так і залишилася руда і дика». Дівчинка, котрій саме виповнилося п’ять років, не мала жодних причин, щоб не повірити діду. Крім того, саме він і бабуся були всією родиною маленької Лисиці. І ще пес Меркурій.

«“На цю дитину кричати не можна. Бувають діти, на яких деколи не гріх прикрикнути, а на цю – не можна”. Я тоді дуже здивувалась, але з дідом погодилась»

Проблеми сирітства, усиновлення, дитячої адаптації до зовнішнього світу занадто складні для висвітлення в дитячому тексті. Але авторці це вдалося зробити ненав’язливо і майстерно. Переживання дівчинки завуальовані світом дитячої фантазії та уявним другом–янголом-охоронцем Ре. Хлопчик із величезними білими крилами виник у кімнаті Лисиці напередодні свята Миколая. І саме в ту ніч, коли сталася біда в родині. Образ янгола впізнаваний і напряму апелює до іншого казкового героя – маленького Принца Антуана де Сент-Екзюпері.

Про особливу долю Лисиці читач дізнається через другорядних персонажів. Так, сусідська дівчинка Віка та її «нормальна сім’я» уособлюють загальне сприйняття дітей-сиріт суспільством. Їм часто не вірять, вважають брехунами або диваками. Хоча сама руденька героїня цілком задоволена своїм «лисячим» життям. Дідусь із бабусею спромоглися заповнити світ малої Лисички безумовною любов’ю й турботою. 

Сюжет книжки набирає обертів, коли бабуся захворює. Читацькі переживання посилюють відповідні художні деталі: посивілий за ніч дідусь, крісло на колесах для бабусі, її хворобливі марення. Зрештою бабуся помирає і «переселяється до міста янголів». Тут знову виринає складний етично-філософський пласт – питання старіння й відповідальності «за тих, кого приручили». Питання вибору майбутнього дівчинки вирішується дещо неочікувано і, ймовірно, заскладно для рецепції маленького читача. Проте в цьому й полягає цінність книжки. Історія «Коли я була лисицею» спонукає до подальшого обговорення з дітьми важливої соціально-психологічної проблематики.

Магічні ілюстрації Марії Фої посилюють насолоду від книжки. Зображення сповна передають відчуття домашнього тепла й убезпечення. Насичені особливим осіннім затишком ілюстрації хочеться розглядати довго і неквапливо.