Безперечно, книжки про котів користуються великим попитом серед дітей і їхніх батьків. Ну хто не любить цих пухнастих створінь? Мені здається, що якщо герой дитячої книжки – кіт, то вона має всі шанси стати бестселером.
Хоча, коти, звісно, бувають різними. Смугастими, чорними, білими, рудими, з плямками – але водночас такими доволі стереотипними. А хочеться чогось неординарного. А як щодо кота в масці? Так, саме таким є котик Фаго з новенької повісті Олександри Дорожовець «Замріяний котик Фаго». Він чорно-білий – і має такий вигляд, наче носить чорну маскарадну маску-метелика. Ну справжній тобі Зорро! Саме таким його зобразила й художниця Наталія Кудляк. Але не лише ця ознака вирізняє котика з-поміж усіх. Фаго – дивак, бо любить майструвати всілякі механізми, заводних пташок, крихітні літачки. А ще – мрійник, що геть не властиво для котів. Бо що потрібно котам? Щоб рибки вдосталь і затишне місце для ночівлі. А ще в нього незвичне для кота ім’я – Фаго. Тут мені одразу згадався фагоцитоз із курсу біології у школі (фаго означає «пожирати»). І справді, Фаго – вгодований і зовсім неспортивний котик.
Живе Фаго в місті Стамбул у Туреччині. Авторка зображує це місто як королівство котів і «місто тисячі дивовиж, про які всі знають, і одного великого дива, якого не помічає майже ніхто». Звісно, люди там теж є, але вони здебільшого прислуговують котам, хоча самі цього не усвідомлюють. Можна сказати, такий собі котячий рай. Коти там катаються на трамваях уночі, коли всі люди сплять. І в них теж є котячий султан.
У Фаго є мрія – дізнатися таємницю руху. Чому рухаються машини й особливо – як літають літаки, що їх приводить у рух? Усі ті літачки, які майструє Фаго, літають лише за вітром і зникають у водах Босфору. Проте інші коти зневажливо ставляться до його улюбленого заняття. Хіба не дивакувато мріяти про літак, коли всі коти мріють про зовсім інше? І тут через текст проглядає дуже важлива тема, яку можна обговорити з дітьми, – глузування з чужих мрій. Адже мрії в кожного свої, тож чому хтось інший має глузувати з твоєї мрії?
Фаго – впертий, він не відступається від своєї мрії. «Але мені це потрібно!» – каже він. І правильно робить. Єдиний, хто в нього вірить – портовий кіт Бруно. Адже так важливо, щоб у цілому світі знайшовся бодай хтось, хто вірить у твою мрію, правда? Бруно теж має свою поки що нездійснену мрію – щоб у нього був великий рожевий папуга з розкішним різнокольоровим хвостом. Однак для цього треба дістатися тропічних островів, а це поки що неможливо. Властиво, саме тому він вірить у мрію Фаго: адже коли замріяний котик розкриє секрет руху, тоді й здійсниться мрія портового кота. Ось яка співзалежність мрій, виявляється. Якщо ви здійснюєте свою мрію, то це може когось наштовхнути на здійснення власної.
Ще в цій повісті є чари, які проявляються у вигляді сили слова і ввічливості. От як із розбишакуватих котів зі смугастого патруля товстого Бо зробити хороших і слухняних? Просто сказати їм гарні слова і попросити ввічливо. Султанська дочка Агнеса вдало користується цими чарами. А ще вона – приклад королівської манірності й нетерплячості.
«Замріяний котик Фаго» – магічна повість Олександри Дорожовець, просякнута особливою романтикою й водночас присмаком небезпеки. Ці риси знайомі читачам повісті «Старий будинок», із якою авторка дебютувала у 2015 році й навіть отримала відзнаку «Топу БараБуки». На відміну від «Старого будинку», яким зачитуються молодші підлітки, «Замріяний котик Фаго» призначений для школярів початкових класів і має трохи іншу тональність. Повільна й розмірена оповідь історії про котика Фаго зацікавлює і зненацька робить сюжетні викрутаси, як ті польоти з султанською дочкою над Босфором, коли тільки вітер має владу – то в одну сторону повіє, то в іншу… Все відбувається наче випадково (Фаго дізнається про літак у султанському палаці і вирішує просто так прогулятися до нього), але, може, так і мало бути? Ні інтернету, ні книжок у котів нема, тож дізнатися про будь-що можна хіба що з практики. Це, властиво, й робить Фаго – досліджує і майструє, намагаючись зрозуміти механізми й конструкції. (Дуже нагадує мого молодшого брата в дитинстві – той розбирав магнітофони, щоб дізнатися, як вони працюють, паяв якісь там дротики – і виходило щось геть інакше. Ох ці діти, які намагаються відкрити для себе таємниці й вигадати щось нове! І як важливо батькам підтримувати ці спочатку недолугі дитячі спроби й припущення. Якщо вірити в дитину, то в неї виростають «крила».)
Історія Фаго мені дуже нагадала життєвий шлях авіаконструктора Ігоря Сікорського. Дивна річ, але і Фаго, і майбутньому авіагенію снився той самий сон: як вони літають на летючих кораблях. Сон Сікорського втілився в реальність, а ось про мрію Фаго почитаєте на сторінках цієї книжки. Зауважу тільки, що маска Зорро на Фаго з часом вам здаватиметься дуже схожою на окуляри пілота.
Чим тільки не населена дитяча література! Тут вам і коти, собаки, зайчики, білочки – цілий зоопарк. І, звісно, казкових і фольклорних істот письменники теж не оминають увагою. Дракони, відьми, мавки, чугайстри – і все це насправді дуже цікаво. Проте вигадування оригінальних персонажів, про яких ще ніхто не написав – то насправді унікальна річ, на мою думку.
От, візьмемо, до прикладу, світ мумі-тролів та інших чудернацьких істот, яких вигадала фінська письменниця і художниця Туве Янссон. Були собі казкові тролі – а стали незвичайні мумі-тролі, а ще хропусі, мумрики, гемулі, мюмлі, чепурулі, капарулі тощо. А як про них цікавенно читати, правда?
Або ж згадаймо кумедних гобітів, героїв «Володаря перснів» британського письменника Джона Р.Р. Толкіна.
Ілюстрації Сергія Лоскота
А хто такі чубзики? Гугл нічого путящого вам про них не розкаже, навіть не намагайтеся. Хто такі чубзики, знає лише сучасний український письменник Сергій Лоскот, бо він написав про них цілу книжку, яку так і назвав – «Чубзики». І навіть сам намалював цих персонажів так, як собі їх вигадав (так само зробила, до речі, і Туве Янссон із мумі-тролями).
У цій книжці одразу ж на початку автор розповідає, хто ж вони такі – ці чубзики: «Їжаки – не їжаки. Хто їх розбере – такі собі реп’яшки з вушками та оченятами-ґудзиками. Одним словом – чубзики. І хто їх так назвав? І звідки вони з’явилися? Достоту не скаже вже навіть Ніхто». Ніхто – це так звати дідуся головного героя – чубзика Пензлика. Вам спочатку буде невтямки читати Ніхто замість ніхто, але з часом можна звикнути і до такого незвичного імені.
Ці чудернацькі істоти живуть на хутірці Трівка-Дми і горя не знають… до того часу, поки не прокинулася Біла Королева, немов Спляча красуня, після ста років зачарованої сплячки. І тут мав би за логікою початися доволі динамічний сюжет, як у творах про гобітів Толкіна, але, очевидно, в Сергія Лоскота був зовсім інший задум. Це як читати про мумі-тролів: навіщо екшен, якщо такі милі персонажі? Тому цю книжку не раджу читати швидко, бо вона – більше про деталі, за якими потрібно спостерігати, описи природи, якими можна насолоджуватися, загадки, які згодом розкриваються, про різних персонажів, які поступово з’являються, пригоди, які цікаві самі по собі, і ще про гумор у діалогах героїв. Так, там є з чого пореготати. Чубзики насправді дуже кумедні персонажі, і сміятися – то, мабуть, одна з їхніх улюблених справ. Ось як Сергій Лоскот пише про чубзика Ніхто: «Старий чубзик був дуже смішливий. Йому палець покажи – почне живіт надривати. Сміх, як вважав Ніхто, дуже корисний для організму, надто до та після їжі! А пожартувати з когось – то взагалі свята справа…».
Чубзики – доволі цікаві й неординарні істоти, як на мене. Чубзик Пензлик любить малювати (тому й назвали його Пензликом): свій затишний будиночок він розмалював улюбленими квітками і яблучками. Він охайний і вихований, і так би й жив на своєму мегазатишному хутірці Трівка-Дми в атмосфері загального хюґе (так само, як і гобіти)…. якби не опудала Білої королеви, які ходили по сто одному королівстві і примушували всіх радіти й усміхатися. Пензлику теж дісталася огидна посмішка й дивна вимова слів, а в його дідуся Ніхто, який був знаним чарівником, зникли чари.
Ще в чубзиків неймовірні звичаї – особливо свято Знайди, яке вони гучно святкують, адже це їхнє найулюбленіше свято після Нового року. А полягає воно ось у чому: якщо в чубзиків губиться якась річ, вкрай потрібна просто зараз (якщо чесно, таке й у людей часто буває), то вони її відкладають у спеціальну скриню знайдених загублених речей і раз на рік беруть участь у конкурсі «Найкращий Знайда». Виграє той, у кого більше знайдених речей. Однак річ у тім, що ці знайдені речі потім розбирають усі присутні, як ото на секонд-хенді в перший день завезення товару. Уявляєте, що там твориться? Зважаючи на те, що чубзики дуже люблять святкувати, то тут можна запідозрити алюзію на наше українське суспільство. Думаю, це можуть помітити батьки, які читатимуть цю книжку разом зі своїми дітьми.
Ще в цій книжці є звичні для дитячої літератури персонажі, але автор наділив їх досить оригінальними вміннями й рисами характеру. Наприклад, миші, які уявляють себе кажанами і мріють літати, а ще вони постійно вчиняють різні капості, які впливають на сюжет. Або ж опудала, які оживають під дією чарів, мають огидні посмішки і пришиті серця. Песик Бібо, який нявкає, і, як запевняє кіт Цілий Кашалот, становить загрозу для всіх котів. Ну і чорний кіт, якого звуть Цілий Кашалот – такий він вгодований, але все одно їсть та їсть.
Здивувати дітей зможе персонаж, якого звати Дверей – це чудовисько, яке скрипить і ниє, і, звісно, живе у дверях. Таке трохи капосне, але його майже ніхто не бачить. І Худище, яке дуже любить розмовляти про все на світі, але з ним так нудно, що хочеться тікати світ за очі. І ще один загадковий і підступний персонаж, через якого всі негаразди у книжці і стаються. Але про це вже дізнаєтеся, прочитавши книжку до кінця.
Загалом «Чубзики» – про те, що примусити когось усміхатися – це далеко не найкращий спосіб зробити когось щасливим. Усмішка має йти від душі – тоді вона справжня. Біла Королева примушувала своїх підданих усміхатися й радіти просто так, бо вона хотіла, щоб усі були щасливими. А так не виходить, на жаль. Парадокс: зло хоче змусити усіх бути щасливими. Дивно, правда ж?
«Чубзики» Сергія Лоскота – пригодницька повість-казка, в якій я помітила доволі нестандартне поєднання казкових і фольклорних персонажів: миші, коти, собаки співіснують поряд із водяником, мавками, русалками тощо. Ну і, звісно, чубзики тут – надзвичайно оригінальні, хоч і трохи схожі на їжаків. А, може, таки на нас із вами? Тут варто згадати хіба що дотепну цитату з книжки: «Краще запитайте у Дверея – хто-хто, а він усе знає».
Доволі популярним заняттям в останні роки стає бьордвотчинг (англійською birdwatching) – спостереження за птахами, вміння розрізняти їх за зовнішністю чи співом. Ви ж чули, як співають, витьохкують, скрегочуть пташки рано-вранці? Улітку вони навіть можуть вас розбудити. Або можна спостерігати за тим, що вони роблять, чим харчуються, фотографувати їх і фіксувати певні їхні особливості. Але, звісно, є більш поширені птахи, яких ви можете бачити чи не щодня у населених пунктах, а є такі, які маскуються, живуть віддалено від людей, або ж узагалі поволі зникають.
«ПтахАбетка – це маленька подорож у світ творчості та знань. Що нам по-справжньому треба – це жити в гармонії з природою, вивчати її, берегти й пам’ятати, що вона – це ми»
Саме таких птахів ви зустрінете на сторінках «ПтахАбетки» Ірени Панаріної. І тому бьордвотчинг із цією книжкою не зовсім можливий – бо там не звичні для нас горобці, синички, голуби (тут про них навіть згадки немає). Ірена Панаріна зібрала у своїй абетці тих птахів, які тепер рідко зустрічаються у природі, оскільки здебільшого занесені до Червоної книги України. І це для нас усіх така дуже важлива книжка-пересторога: дивіться, ці птахи існують, їх потрібно берегти. Тому я б радила прочитати цю книжку не лише дітям, а й дорослим. Можливо, саме після усунення причин зникнення, які наведені у книжці, спостереження за цими пташками стане цілком можливим у майбутньому.
Дивовижність «ПтахАбетки» полягає ще й у тому, що створена вона не як зазвичай – фарбами-пензлями або в комп’ютерній програмі, а завдяки… ниткам і спадщині. Авторка отримала у спадок величезний пакет ниток «муліне». І просто не знала, що з ними робити. Одного разу гралася цими нитками і побачила в них образи птахів. Так і спала їй на думку ідея зробити «ниткових» птахів та укласти пташину абетку. Спочатку образи птахів будуть для вас зовсім незвичними, деякі можуть своїм виглядом навіть налякати (особливо ґава, хохітва і тетерук), але коли ви порівняєте фото цих птахів із нитковими зображеннями, то зрозумієте, що насправді вони дуже навіть схожі і передають характер кожної пташки. І кожен образ стане для вас дуже-дуже рідним.
Книжка скомпонована за алфавітним принципом, але не повсюди по книжці перша літера назви птаха збігається з певною буквою абетки, часом знаходимо цю букву усередині слова. Тож для дітей, які вивчають алфавіт, це стане своєрідним маленьким квестом.
Мені сподобалося, що це не звичайна дитяча книжка-нонфікшн із енциклопедичним стилем, а справді жива й неординарна – кожен текст містить якусь історію, якийсь цікавий факт із життя пташки, якусь її особливість, яку має тільки вона, і це насправді дуже добре запам’ятовується. Діти неодмінно звертатимуть увагу на оперення пташки, наприклад, на те, що жовна зелена – це по суті дятел із зеленою смужкою, а шпак у цій книжці має незвичне рожеве оперення. А ще в кожному тексті вказані причини, через які та чи інша пташка зникає чи занесена до Червоної книги України, а також ареал поширення – територія, де її можна побачити і поспостерігати.
Я вважаю, що це книжка, яку має прочитати кожен дитячий письменник, який планує зробити своїми персонажами птахів, адже тут є справді цікаві історії про кожну пташку, до того ж так буде можливо ще раз наголосити на важливості їхнього збереження.
Ця книжка неодмінно допоможе вчителям на уроках у початковій школі. Дітям дуже цікаво буде знати:
– яку пташку можна заводити вдома замість собаки;
– дзьоб якого птаха схожий на шило, а якого – на лопату;
– яка пташка може просвистіти зо двадцять мелодій;
– які птахи ходять неначе у масці – хтось у білій, а хтось у чорній;
– який птах може вертіти головою на 200 градусів;
– який птах – справжній ненажера;
– чому фламінго рожеві тощо.
Відповіді знайдете на сторінках «ПтахАбетки» – справді вартої уваги книжки, створеної з любов’ю до природи. Можливо, хтось із читачів цієї абетки виросте і стане не лише бьордвотчером, а й орнітологом – дослідником птахів.
