«Кізяки» українського дитліту
Автор: Віталіна Макарик
Бути дитячим письменником – гірше, ніж ходити по мінному полю. Мусиш не лише створювати цікаві історії, а й наповнювати їх важливими сенсами, не скотившись у нудні повчання, враховувати вікові особливості аудиторії і з малюками говорити інакше, ніж із підлітками, а ще – транслювати сучасні цивілізаційні цінності. При цьому ніколи не знаєш, де «вибухне». І навіть якщо ти детально пропрацюєш свій твір, спираючись на рекомендації психологів і враховуючи всі нюанси сприйняття твоїх читачів, «прилетіти» може із зовсім несподіваного боку. Зазвичай – від батьків.
Саме батьки маленьких і юних читачів здіймають хвилі скандалів, вихопивши у текстах книжок, які читають їхні діти, фрагменти, що тригерять їх. Найгірше, коли ці тексти вміщені у шкільних хрестоматіях і рекомендованих МОНом виданнях – тоді дістається й авторам, і міністерським чиновникам.
Ми обрали чотири яскраві випадки скандальних ситуацій (чи, простішими словами, «срачів») в українському дитліті і спробуємо з’ясувати, чому вони виникли і як вплинули на книжки, які потрапили під обстріл батьківського обурення, та їхніх авторів.
«Миколчині історії» з пияком і абиздошкою
Тексти Марини Павленко уже стали частиною шкільної програми з української літератури: «Русалоньку з 7-В» вивчають семикласники, а повість «Миколчині історії», хоча й написана для дещо старшого віку, потрапила в позакласне читання у другому класі. Власне, саме мама другокласниці підняла бучу з приводу тексту.
«Миколчині історії» розповідають про дружбу хлопчика Миколи і собаки Найди. Миколка – дитина бідова: друзів ні у дворі, ні у школі в нього немає, мама не звертає на нього уваги, а вітчим – відверто знущається. Так живе чимало хлопчиків і дівчаток, сім’ї яких, юридичною мовою, перебувають у складних життєвих обставинах. Авторка чесно змальовує ці не надто приємні обставини. Утім, її герой із усіх сил намагається із цих обставин вибратися: знаходить легальні способи заробити копійчину, щоб прогодувати себе і Найду, мріє після школи вступити в контрактну армію, і тішиться спілкуванню з добрими людьми, які трапляються на його шляху.
Які ж претензії виникли у читачів? Та власне до тих соціальних реалій, про які пише авторка, та лексики, яку вживає, аби краще її передати: як пояснити дитині, хто такий вітчим і хто такий пияк, що таке «абиздошка» (зневажливе слово на позначення собаки) тощо. Марині Павленко закидали і нормалізацію булінгу через вживання виразу «Катька-зубрилка», й те, що вона надто акцентує на негативних суспільних реаліях, замість того, щоб «сіяти добре, розумне і вічне» і «дарувати дітям казку».
Натомість колеги по письменницькому цеху зауважували, що заплющувати очі на проблеми, які реально існують у житті, шкідливо і для дитячих письменників, і для батьків, і, в результаті, для самої дитини. А пояснювати незнайомі слова – це важлива складова навчального і виховного процесу, до якого повинні бути залучені й батьки. Принаймні, якщо вони не такі, як у Миколки з цієї повісті.
Цікаво, що пасаж про «Катьку-зубрилку» був стовідсотково вирваний із контексту, адже так про Миколчину однокласницю думав пес Найда, який недолюблював школу і ревнував хлопчика до його друзів.
«Література в школі – це не теплиця для вирощування огірків. В літературі, як і в житті, нам не все подобається. Тут все значно складніше, ніж просто “чорне” і “біле”, і тоді здатність аналізувати й почуття гумору – нам у поміч», – так відповіла на закид сама письменниця.
Читайте також: Марина Павленко, «мама» Русалоньки з 7-В
«Майя і її мами» проти правих «скрєп»
Письменниця і правозахисниця Лариса Денисенко написала книжку, яка знайомить дітей із різними типами родин. Головна героїня-оповідачка Майя розказує про своїх однокласників та їхні сім’ї. Усі вони представляють різні типи сімей: тут є діти, народжені «з пробірки» і взяті в родину, є діти з інтернату, є представники різних національностей, є ті, кого виховує лише хтось один із батьків або ж, навпаки, обоє батьків створили нові родини і включаються у виховання усі вчотирьох. І є Майя, яку виховують дві мами – як сімейна пара. Саме цей факт, якому у книжці приділено не більше тексту, ніж усім іншим варіантам родин, викликав резонанс, який вийшов далеко за межі фейсбучних дискусій. Праворадикальні спільноти погрожували авторці і видавцям фізичною розправою через «пропаганду нетрадиційних відносин» і намагалися зривати презентації книжки. Зрештою, видавці навіть мусили скасувати презентацію для дітей на Форумі видавців у Львові, побоюючись за безпеку маленьких відвідувачів.
У коментарях щодо цього скандалу Лариса Денисенко не раз зауважувала, що поняття «традиційної родини» є доволі розмитим, і в певному сенсі «традиційною» (позаяк поширеною у нашому суспільстві) можна вважати сім’ю, де дитину виховують дві мами – власне, мама та бабуся.
«Думаю, ця історія зробила нас упевненішими та сильнішими, – каже співзасновниця видавництва «Видавництво» Лілія Омельяненко. – Ми зрозуміли, що рухаємося у правильному напрямку, і наші книги – один із правильних способів змінювати суспільство».
«Хоч як дивно, – зауважує видавчиня, – фінансово скандал з “Майєю” пішов нам на користь, оскільки після розголосу ми за чотири дні по суті розпродали майже весь наклад».
«Щоденник Лоли», яка має секс і пісяє
Ольга Купріян написала підліткову книжку «Щоденник Лоли» за мотивами популярного українського серіалу «#Школа» – і це надихнуло навіть тих тінейджерів, які ніколи з власної волі не брали до рук книжок, відмінних від шкільних підручників, почати читати. Утім, той факт, що за книжкою потягнулися і дев’ятирічні дівчатка, які (очевидячки, з відома батьків) були фанатками серіалу, тих-таки батьків і обурило, адже головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, – старшокласниця, що має секс і розповідає про це на сторінках свого щоденника. Власне, той факт, що промаркована як «13+» книжка потрапила до рук дев’ятирічній дитині, батьки могли б виправдати власною чи неуважністю продавців-консультантів, які «Щоденник Лоли» їй продали. Але книжка відкрилася на описі першого сексуального досвіду героїні, батьки вчиталися – і понеслося…
На сторінках щоденника свій «перший раз» Лола описує у доволі простих, щирих і невинних виразах – навіть відповідних слів на позначення органів і процесів практично не вживає. Однак саме через цю сцену жовта преса охрестила «Щоденник Лоли» «порно для школярів», а на авторку полилася критика. З одного боку – за те, що опис сексу не достатньо романтичний, з іншого – за те, що досвід героїні може бути потенційно шкідливим для читачів, адже вона вірить міфам про те, що від «першого разу» завагітніти не можна, перерваний статевий акт – достатній засіб контрацепції, а якщо попісяти після нього, то точно нічого не буде.
Утім, якщо прочитати книжку повністю, стає зрозуміло, що в такий спосіб авторка не агітує до ризикованої поведінки, а навпаки показує, як нехтування безпекою призводить до небажаних наслідків. І саме тому видання може бути корисним для секс-просвіти школярів. Описувати ж сцену в дусі любовних романів Оля Купріян не могла як мінімум тому, що вся книжка написана від імені 15-річної школярки, тією мовою і в тому стилі, як говорять сучасні старшокласники.
Сама ж письменниця жартувала, що цей скандал підвищив її авторитет в очах підлітків як авторки «порно для школярів».
Читайте також: Чотири «С» «Щоденника Лоли»: серіал, скандал, стервозність і секс
Самокрутка з кізяка в дитячій казці
Сашко Дерманський написав казку «Білячок» – про біле лоша, що народилося в табуні чорних коней і вирізнялося не лише кольором, а й рогом на лобі. Цю казку включили в читанку для третього класу, адже в ній порушуються такі важливі для школярів теми, які булінг, відчуття своєї інакшості та пошук приналежності до спільноти. А потім в одній із фейсбук-груп для вчителів початкової школи з’явився обурений пост щодо цієї казки з образливим запитанням «Що курив автор?». Що ж зачепило небайдужих читачів? Не тема, не персонажі тексту, а… два речення: «Але жеребці нічого не сказали, вони були саме зайняті: проводили чемпіонат табуна з димових кілець. Курили самокрутку з лев’ячого кізяка і змагалися, хто пустить найбільше кільце».
У цих реченнях, навіть вирваних із контексту, можна побачити багато чого. Наприклад, відсилку до блискучої «усмішки» Остапа Вишні «Як ми колись учились», де діти, пасучи телят, закурювали цигарки з кінського кізяку, комічний момент (коні курять лев’ячі кізяки!), іронію над «дуже зайнятими» жеребцями тощо… Але комусь цей пасаж видався неприхованою пропагандою куріння серед дітей молодшого класу, а хтось навіть висловлював сумніви щодо інтелектуального рівня письменника – у доволі брутальній формі.
Дерманський зізнався, що не реагував би на цю ситуацію, якби вона не стала ще однією ланкою прикрої тенденції цькування письменників: до нього через подібні нападки пройшли й Оля Купріян, і Іван Андрусяк, і Оксана Лущевська. На щастя, у цьому скандалі він не залишився одним – колеги по цеху і читачі активно писали пости в його підтримку. Підтримати одного із найулюбленіших дитячих авторів закликало й видавництво «Наш Формат», оголосивши знижки на його книжки, конкурс відеовідгуків, фотофлешмоб та конкурс відгуків в інтернет-магазині видавництва.
Читайте також: Сашко Дерманський: «Мені літературний досвід заважав»
Чому в середовищі читачів і творців дитячої літератури час від часу виникають бурхливі хвилі хейту й емоційних негативно заряджених емоцій, запитуємо у психологині і книгознавиці Оксани Шевченко:
«Перша відповідь лежить на поверхні: дитліт – це частина нашого реального життя, і ті процеси, що відбуваються в усіх інших сферах, присутні і в ній. Схильність людей використовувати онлайн-простір для скидання емоційної напруги, в тому числі, через хейт у Мережі, проявляється і у дитячій літературі.
Але чому таку кількість людей тригерять на позір невинні речі, викликаючи аж надто бурхливу реакцію? У мене нема простої відповіді. Але спробую окреслити деякі важливі моменти.
Будь-яка тема, що стосується дітей, потенційно емоційно заряджена. Про це знають маніпулятори, які використовують образи вразливих дітей задля викликання сильних емоційних реакцій у реципієнта (умовний образ “мальчика в трусиках” – яскравий тому приклад). Дитяча література – не виняток. До неї прискіпливе ставлення: дражливі, “сороміцькі”, навіть просто смішні теми можуть викликати дуже бурхливі реакції ще й тому, що це ДЛЯ ДІТЕЙ.
Інколи це одиночна реакція окремої людини і вона залишається такою (для самої людини – це привід для саморефлексій на тему “Чому мене це так зачепило?”), а буває, що вона входить у резонанс із реакціями великої кількості людей, і тоді стається вибух.
Аналіз – це дуже енерговитратний процес. Для того, щоб його проводити, потрібен ресурс. Перевантажені щоденними проблемами, постійно мобілізовані, стривожені (світ підкидає нам чимало приводів для тривог), ми гірше аналізуємо, а тому часто скочуємося у стереотипні реакції, піддаємося страхам. І тоді смішний епізод із “курінням кізяків” у книзі Дерманського зненацька стає несмішним. У ньому раптом концентрується наш страх за здоров’я дитини, переживання, що вона навчиться поганому, сумніви, що нам вдалося прищепити їй неприйняття до небезпечних викликів і багато чого ще.
А коли в нас “увімкнені” сильні емоції, тоді “вимикається” наша “думалка” – префронтальна кора головного мозку. І в результаті, дорослі розумні люди раптом видають не надто зрілі реакції, роблять нелогічні висновки, ігнорують контекст чи не перевіряють факти. Ми сахаємося мотузки у траві, нам здається, що це змія…
Але ж курити какашки – небезпечно! Хіба ні? Якщо звісно, уявити собі, що цей епізодик змотивує дитину до дій та ще й змусить полюбити цю справу на все життя.
Ну і тема какашок – сама по собі тригерна, бо встидна. Як тут не зреагувати?
До речі, окрему роль у розкручуванні маховика хейту відіграє наше підсвідоме прагнення зменшити внутрішню напругу через емоційні “викиди” онлайн. Це легше робити, якщо ми відчуваємо, що наші емоції “виправдані”, бо стосуються інтересів дітей.
Все ще складніше, коли в дитліті піднімаються аж надто непрості питання, на які не існує однозначних відповідей: підлітковий секс, різні прояви інакшості, толерантне до цього ставлення… Це все настільки непросто, що нам легше просто накричати на письменницю чи письменника, ніж розбиратися у складному клубку піднятих проблем, стереотипів і стидних емоцій. От і кричимо.
Чи можуть видавці й автори якимось чином убезпечити себе від таких реакцій?
Від усіх можливих реакцій – ні. Бо спровокувати окрему людину на бурхливі емоції може практично будь-що. Проте інколи є сенс попереджати читача про потенційні тригери – сексуальна освіта для дітей, підліткова агресія, вживання нецензурної лексики тощо. Батькам варто знати про такі речі, якщо вони ще ухвалюють рішення щодо купівлі книги. І мають право вирішувати, що допустимо для їх дітей, а що наразі ні. Ну і, звісно, авторам і редакторам варто вивіряти тексти, що піднімають складні питання, на предмет доречності, відповідності віку, чіткості висловлювань. Непогано було б залучати фахівців.
І насамкінець, хейти при усій їх негативності, мають і позитивну сторону. Вони запускають обговорення із залученням фахівців і широкої спільноти, а відтак складні теми потроху втрачають свою складність. Відкритий нарив – це краще, ніж прихований. У нього більше шансів на швидке очищення».
Що ж, найчастіше претензії батьків до дитячої літератури виникають через бажання захистити дитину від різноманітних негативних явищ (або ж тих, які такими здаються) – і це цілком природно. Але дуже часто вони не мають об’єктивного підґрунтя і не розгорялися б у скандали, якби дорослі мали достатньо часу і внутрішнього ресурсу не вихоплювати з контексту окремі фрази та епізоди, а читати і проговорювати їх разом із дітьми.
Спільне читання не лише допомагає батькам бути в курсі тенденцій і трендів сучасної дитячої літератури та змісту книжок, але й суттєво зміцнює зв’язки з дітьми, допомагає досягнути глибшого порозуміння, ба навіть донести дитині ті цінності чи уявлення щодо певних явищ і тем, які вкладаються в парадигму виховання і світогляду саме цієї сім’ї. Адже вплив вдумливого, щирого і відвертого спілкування з дорослими, які мають в очах дитини авторитет, – набагато сильніший, ніж вплив навіть найбільш цікавої і популярної книжки.
Навіть найслизькіші теми і найбентежніші ситуації проходити легше, якщо робити це разом – батькам із дітьми. Тож не бійтеся їх і читайте, спілкуйтеся, книгодрузячтеся!
