Врятуйте хвостиків
Однією з найкращих людських рис є гуманізм – здатність співпереживати всім живим істотам, намагання допомогти тим, хто не в змозі самотужки захистити себе. У темні часи воєнних дій чи не найбільше страждають тварини. Їхнє виживання напряму залежить від нас, людей, і ми знаємо чимало історій, коли люди проявляли себе з найкращого боку, рятуючи беззахисних «хвостиків». Дитячі книжки про такі вчинки підтримують тепло гуманізму в юних душах і дають надію, що вони виростуть чуйними та відповідальними дорослими. Саме на таких рисах акцентує тепла родинна книжка «Врятовані хвостики» Насті Музиченко.
«Наші рятувальники цінують життя кожного – чи то людини, чи кота»
На сторінках цього видання – долі котиків і собачок, врятованих взимку-навесні 2022 року з Бучі та Ірпеня, а також інших містечок та сіл на Київщині. Ось як підкреслюється людяність українців: «Наші рятувальники цінують життя кожного – чи то людини, чи кота». До того ж це наші українські хвостики, які знають і добре розуміють слова «Слава Україні!» і «Героям слава!».
Розповідає ці історії рудий кіт Борисюк (думаю, ви здогадалися, на честь якого політика він названий), який живе на ВДНГ (це грандіозний виставковий комплекс у Києві). Він такий собі незалежний кіт без господарів, який переймається долями врятованих хвостиків і мріє, щоб вони знайшли Своїх людей. Бо живуть хвостики у притулку в 16 павільйоні на ВДНГ – цей притулок реально існує й понині.
Кіт Борисюк – неперевершений слухач. То що ж йому розповіли врятовані хвостики? Наприклад, четверо песиків з вулиці Яблунської з Бучі – Балу, Білка, Оливка, Сніжок – поділилися тим, що народилися в підвалі, який став укриттям для багатьох людей: «Ми тягнули носами повітря, намагалися визначити, чим же пахне та велика небезпека, яка вигнала людей зі своїх домівок під землю. Вона смерділа згарищем, чорним і липким». І цуценятам, як і багатьом іншим, довелося навчитися гри «завмри» – щоб ніхто нагорі їх не почув. Вони згодом потрапили у притулок і дуже хочуть знайти тих, хто буде про них піклуватися.
Борисюка дуже здивував великий чорний пес, якого прозвали «вовком», бо той був дуже сумним і не одразу хотів ділитися своєю історією – а, виявляється, його не взяли господарі в евакуаційний автобус, бо він займав багато місця: «Люди бояться великих собак. А деякі кажуть, що для нас треба забагато місця, тому не беруть таких, як я, до квартир». Ця історія перегукується з історією хаскі Руни з Харкова, яка перебуває у притулку на перетримці, бо її господиня знімає маленьку квартирку і не може забрати її до себе, та й господар квартири проти того, щоб тримати там тварин.
Рудий кіт був зворушений історією пса-безхатченка: «Опущені вуха, обсмалений хвіст та недолинялі, але пострижені боки. Цього точно не пустили б до автобуса. Не пес, а чупакабра». Цей пес із нетерпінням чекає на свого тимчасового господаря – військового, який після вторгнення піклувався про нього, а для пса це найбільший вияв любові: «Великі теплі руки годували мене і чухали, а я, зачувши сторонній звук, попереджав про можливу небезпеку».
Також у притулку своїх людей чекають і коти – от як кіт Дурко, потенційний господар якого, британський волонтер Алекс, робить ветеринарний паспорт котику і збирає усілякі папірці, щоб забрати пухнастика до себе.
Настя Музиченко виразно прописала котячі й собачі емоції – що вони переживали, як зараз почуваються, які у них думки і мрії. І це дуже влучно передається звуками: «Пф-ф-ф-ф! Ш-ш-ш-ш! Мрняу-у-у-у! Гр-р-р-р! Вав-вав-вав-вав! ГАВ! Дзяв-гр-р-р-дзяв-дзяв-дзяв». Це така собі мова врятованих хвостиків. А також емоційність читається між рядків: «Пес заговорив. Він не відповідав на мої запитання. Просто виливав свій біль». А ще книжка наповнена висловами, у яких є гра слів: «Вляпався по самі вуса», «Не мав кудлатого поняття», «Святий роял канін» тощо.
Ілюстраторка Марина Шутурма вдало доповнила текст: намалювала на форзацах усіх персонажів (навіть тих, які навіть не мали імен) і додала їхні характеристики – «любить ковбасу», «ловить мух», «любить молоко», «спить весь день» тощо. Тож кожен кіт став особистістю, а на малюнках всередині книжки можна легко відчути емоції і переживання хвостиків.
Це книжка про порятунок, допомогу і волонтерство. І, звісно, про щастя знайти, дочекатися тих, хто буде про тебе піклуватися – Своїх людей. До речі, у притулку на ВДНГ проводять День відкритих дверей, і виявляється, що охочих забрати тварин із притулку досить багато, хвостиків радо вигулюють, і це неймовірна радість для всіх. І хоча ця книжка про тварин під час війни, але вона сповнена надією, любов’ю і теплом. І вірою в те, що все зрештою буде добре.
Сподіваюся, що кіт Борисюк якось розповість і свою історію, принаймні він про це натякає: «Шкода, що моя історія нікого не зацікавить. Я б розповів їм… Але прибережу її краще для наступної книжки».
Купити книжку на сайті видавництва.
