«Час для всього»: small talk з Оленою Алчановою

Дебютна повість для підлітків «Час для всього» Олени Алчанової вийшла друком якраз напередодні повномасштабного вторгнення. Ми довго відкладали розмови про книжки – адже «не час». Проте культура завжди «на часі», а тепер підліткам дуже потрібні маячки для заземлення й занурення у свою культуру і щось, окрім війни. Ми повертаємося до розмови про «все». Книжка на якийсь час повертає у літо, мирне життя й першу закоханість.

Книжка вийшла в підлітковій серії видавництва «Ранок» та літературної агенції «BaraBooka». Щоб підтримати харківське видавництво, можна придбати книжку Олени Алчанової на сайті «Ранку».

– Чи є в сюжеті повісті «Час для всього» автобіографічні епізоди?

– Усе написане – правда, але водночас нічого з цього зі мною не відбувалося. У повісті всі відчуття справжні: емоції Соні я так чи інакше переживала свого часу, бабусина квартира є прототипом квартири моєї подруги зі старої «хрущовки». Це справжні двори, гаражі й справжнє літо. А от ситуації (майже всі) – вигадані. Мені здається, що детальні автобіографічні розповіді писати важче.

– До речі, про літо. Чому обрали саме цю пору року?

– Є така ілюзія, що літні канікули все змінюють і всі повертаються до школи інакшими, оновленими. Я завжди мріяла, що влітку відбудеться щось кардинальне. Літо було великим окремим життям. Довгим і нескінченним. З дорослішанням розумієш, що це не зовсім так. Але це й досі моя улюблена пора року.

– Головна героїня повісті, Соня – доволі складна і «проблемна» персонажка. Чи легко було створювати образ такої підлітки?

– Книжку взагалі було писати нелегко. Адже я відчувала відповідальність. Я розуміла, що текст може мати вплив на читача. Тож намагалася передати сюжет максимально реалістично. Пам’ятаю, як сиділа на березі озера в Івано-Франківську й підслуховувала розмови підлітків. З іншого боку – писання видалося легшим, ніж я думала. Передати почуття було не складно, бо це були переживання з власного досвіду. У процесі роботи, десь на середині сюжету, мені стало особливо цікаво. Адже спершу персонажка нагадувала мене 15-річну, а потім почала відокремлюватися. І я зрозуміла, що Соня вже на мене не схожа.

«Дружба залежить від того, які людина має уявлення про неї. Тобто, якщо в нас двох ці уявлення збігаються, ми дружимо, а якщо ні – розходимося, незалежно від потягу чи інших обставин»

– Вигадані друзі – справжні друзі – удавані друзі… Що надихнуло використати особливий прийом і ввести старшу Софію?

– Мені не хотілося писати покрокову розповідь, де б просто описувалися події минулого-сьогодення-майбутнього. Я шукала цікавий письменницький прийом. Мені, наприклад, дуже подобаються сюжетні рішення, коли читач ніби перестрибує з одних часів в інші. А ще просто хотілося, щоби Соня з кимось поговорила, хотілося дати їй підтримку. Адже, коли тобі 15, однолітки не розуміють, а дорослі не чують.

– Сюжетний трикутник Кирило-Денис-Соня наштовхує на одвічні роздуми про дружбу між хлопцями й дівчатами. На ваш погляд, вона існує?

– Будь-яка дружба існує. Між будь-якими гендерами. А якщо ж поміркувати, чи існує дружба між двома людьми, які з часом можуть відчути одне до одного романтичний або фізичний потяг, то думаю, що також існує. Дружба залежить від того, які людина має уявлення про неї. Тобто, якщо в нас двох ці уявлення збігаються, ми дружимо, а якщо ні – розходимося, незалежно від потягу чи інших обставин. Якщо ж дружба між хлопцем і дівчиною трансформується у щось більше, то це також ОК. І це не означає, що дружби не було. Усі варіації нормальні, поки вони вам підходять.

У повісті я даю хлопцям шанс стати хорошими друзями для Соні. Поки що вони не дотягують до статусу «друзів».

– Непрості жіночі стосунки в родині – вагома психологічна складова повісті. «Ніяка» мама, «холодна» бабуся, зневірена Соня. Звідки брали таку поведінкову модель? У чому її прихована «сила»? 

– Про інакшість у сім’ях потрібно говорити. Ми часто сприймаємо наших старших близьких як ідеальних людей. Але це не так. Вони просто люди. Мама Соні ніяка, бо донька її не знає, а точніше – знає її лише один її бік. Бабуся Соні холодна, бо такою її бачить онучка. Можливо, дівчинку в родині вважали зайвою, можливо, дорослі не розібралися в собі, можливо, було сотні інших причин чому так сталося. І ми цього ніколи не дізнаємося.

У житті ми також можемо не дізнатися про якісь повороти нашого минулого, справжні причини вчинків людей. Багато чого лишається нероз‘ясненим. Так буває. Все неоднозначно. Найважливіше – не картати себе і не шукати винних.

Якщо не знаходиш підтримки у батьків, то її можна знайти деінде. Варто розуміти, що світ – великий. Він не обмежується сім’єю. І завжди знайдуться ті, хто розмовлятиме з тобою на рівних. Мені хотілося донести ідею, що Соня сама може розірвати це коло стосунків. Якби такі підлітки, як Соня, з самого початку знали, що з ними все ОК (просто так склалося) то їм було б трохи простіше будувати доросле життя.

– Чи одразу виникла така назва? Читачі чують її устами вчителя аж наприкінці історії. І що ж для вас «час для всього»?

– Робоча назва рукопису була «Літо». А потім виникла й основна назва. Адже завжди є час для всього: час кохати, подорожувати, дружити, працювати… А упередження на кшталт «Ти ще маленька/ий», «Ще зарано» тощо – невиправдані, адже не існує «потрібного» віку, аби жити. Якщо людина сама відчуває, що зараз «її» час, значить, так і є. 

– Опишіть свою книжку п’ятьма словами.

– Вона про те, що все може змінитися!

Спілкувалася Марія Артеменко. Фото зі сторінки Олени Алчанової у фейсбуці