До нас приходив містер Том, або Про важливість шкільних бібліотек
Автор: Наталія Ясіновська
Усі ми хочемо, щоб діти читали. В ідеалі – щоб любили читати. Для цього щонайменше потрібно, щоб дитина бачила книжки. Здається, ніби банально, але щоб виховати читача, його змалечку потрібно привчати до культури читання. Не примусом, а зацікавлювати. Саме для цього існують бібліотеки.
Кілька років тому я вже писала для БараБуки про те, як заохочують до читання в американських школах. Сьогодні ж хочу розповісти саме про роль бібліотек у вихованні юних читачів.
Дошкільнята й бібліотекар Санта
У садочок у групу чотирирічок двічі на місяць приходить бібліотекар. Читає кілька книжок-картинок, заохочуючи дітей відповідати на запитання, спробувати вгадати, що буде далі – щоб діти були не лише слухачами, а й активними учасниками дійства. Потім вони мають змогу вибрати собі книжку з тих, що він приніс, і взяти додому на два тижні. Коли повернуть, виберуть іншу книжку.
Здавалося б, що може бути простіше? Та й вихователі також читають у садочку книжки. Але… Діти чекають приходу бібліотекаря. Та й наш містер Том – дуже колоритний пан: із довгою білою бородою («А ви точно не Санта?»), кольоровими підтяжками. Його прихід – як маленьке свято.
Крім того, діти дізнаються, що книжки можна не лише купувати у книгарнях, а й позичати у бібліотеці. Тож після гостювання бібліотекаря чимало з них просять батьків піти в міську бібліотеку і взяти не одну книжку, а цілу гору книжок для читання.
Для когось із них це може бути унікальне спілкування з книжкою. Звісно, нам, людям із книжкової бульки, може здаватися, що всі мають удома принаймні книжкову поличку, та все ж це не так, а знайомство з бібліотекою може допомогти дитині зустрітися саме з тієї книжкою, яка поведе за собою далі у чарівні світи.
Якось мій син повернувся з садочка і став захоплено розповідати про книжку, яку їм читав того дня містер Том:
– Вона називається «Книжка без малюнків»! І там справді зовсім немає малюнків! Але вона така смішна! Давай підемо в бібліотеку і візьмемо. Я хочу, щоб ми її прочитали разом.
Тож ми пішли в бібліотеку й попросили бібліотекарку допомогти нам знайти ту книжку, бо самі ми не могли її відшукати.
Удома я читала Андрійкові «Книжку без малюнків» (The Book With No Pictures B. J. Novak). Потім вони читали її з татом, а потім – ще раз зі старшою сестрою. Бо дитина хотіла з усіма поділитися! А чи почитали б ми її, якби містер Том не вибрав її для читання у групі?
Саме так це й працює: дітям показують книжки, дітям читають, дітям дозволяють вибрати книжку. Цей момент також надзвичайно важливий: діти самі вибирають, а не батьки їм нав’язують, бо «Тут тексту більше, чого ми братимемо таку тоненьку книжку?», «Оця гарна, я її в дитинстві любила» тощо.
Якщо дошкільнята знають, де брати книжки, і самі вибирають собі до читання, більша ймовірність, що вони полюблять читати.
Хто такі автори і звідки дізнатися про нову книжку?
У молодшій школі, крім шкільної книгозбірні, є бібліотечки в кожному класі. Учителі регулярно поповнюють їх новинками, тож там можуть бути книжки, яких ще немає ні у шкільній, ні в міській бібліотеці. На такі книжки записується черга. Але я хочу зосередитися саме на шкільній бібліотеці, точніше, на уроці «Бібліотека».
Так, у розкладі нульового (kindergarten) і 1-6 класів є такий урок – «Бібліотека». Раз на тиждень клас іде у шкільну бібліотеку. Діти не лише беруть собі книжки для читання (вибирають собі самі, тож навіть якщо батькам не подобається «Капітан Підштанько», вони не зможуть вплинути й відмовити ;)), а й виготовляють якусь поробку, проходять веселий тест, малюють комікс чи пишуть свою казку.
– О, завтра в нас бібліотека! – радісно сказала донька-п’ятикласниця за вечерею. Мені стало цікаво: чому вона аж так радіє? Ну, бібліотека… Ми ж у міську ходимо чи не щотижня, у чому прикол?
– Ми дивитимемося буктрейлери. Звідки ж іще я можу дізнатися про нові книжки? А ще ми часом дивимося інтерв’ю з письменниками.
І тут я задумалася: а справді, звідки діти мають дізнаватися про книжки? Якщо в них немає соцмереж (ну, а ми ж не хочемо, щоб діти просто змалечку там товклися, та й на просторах інтернету стільки всього, що до книжок вони все одно не доберуться) і вони не відстежують новини видавництв. А тут – та-да! – й ось тобі на тарілочці цікаві буктрейлери та інтерв’ю з авторами, про яких ти ніколи не чув, але які так захопливо розповідають про себе і свої книжки, що тепер просто мусиш замовити оту книжку про бегемота, який був талісманом парку розваг і якого хтось убив; про школу шпигунів і таємне товариство шанувальників брудних шкарпеток.
Після таких уроків донька приходить до мене з блокнотом:
– Дивись, я ось тут записала назви книжок, які хочу купити. Раніше про них не чула, але вони здаються дуууже цікавими.
А я стою, дивлюся на список і думаю: як це просто і як круто – отак залучати бібліотеки, зацікавлювати читанням і додавати видимості авторам.
Тепер логічне питання: як це можна застосувати в Україні? Звісно, найперше потрібно оновлювати фонди бібліотек, зокрема й шкільних, щоб дітям було з чого вибирати і щоб на поличках стояли книжки сучасних авторів, які відгукнуться юним читакам. А ще можна читати ці самі книжки сучасних авторів на уроках, розповідати про українських письменників (а їх же чимало, і книжок понаписували вже – на будь-який смак), до того ж, БараБука навіть підготувала шпаргалку для вчителів, бібліотекарів та батьків #ЖивіПисьменники – відеоролики про українських дитячих письменників, які входять в оновлену шкільну програму, методички та презентації з розробками елементів уроку.
Ну, і головне. Варто пам’ятати: бібліотеки – це не пережиток минулого, це місце, де оживають чарівні світи, це люди, які можуть допомогти подружитися з книжкою.
Фото: www.freepik.com
