Григорій Фалькович: варто оминати відчуття безвиході


Григорій Аврамович Фалькович – улюблений дитячий поет і письменник, корифей сучасної української дитячої літератури. Народився 25 червня 1940 року в Києві. Є автором майже двох десятків книжок для дітей.

На тему #якговоритиздітьмипровійну спілкувалася методистка Лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ», дитяча письменниця Марія Артеменко.


Про повоєнне дитинство, пережитий досвід війни і його вплив на життєтворчість 


Як впливає війна на формування особистості? Я гадаю, що абсолютно всі події впливають на формування юної душі, юного світогляду. Особливо всі прояви пропаганди також впливають на формування особистості. А великодержавна пропаганда тих часів (зокрема мультигероїзм, культ війни, що саме формувався) була привабливою для дитячої свідомості, це точно.

Мою особистість певною мірою теж сформувала війна (йдеться про Другу світову війну – Ред.). Справжні й вигадані герої були частиною мого світу, частиною того наративу, що скрізь лунав, і по радіо, і від сусіда. Ці уявлення цементували постаті загиблих рідних: батька, його сестер, дітей сестер. Усе це багато років впливало на мене.

Моє дитинство було абсолютно радянським. Щодо творчості, то, на щастя, громадянська тема мене не дуже приваблювала. Хоча згодом відлуння війни позначилося на дорослих творах. Моя ж майже безтурботна дитяча творчість є противагою моїй дорослій поезії, драматичній, подеколи трагічній. 


Про потребу говорити про війну сьогодні, тут і тепер, для сучасних дітей


І говорити потрібно, і писати потрібно. Але виникають два важливих запитання: з якою метою? І як? Варто запитувати себе про це. Коли йдеться про сучасних дітей (бо до майбутніх поколінь – інші підходи), то виникає певна дихотомія. Що для них потрібно? Заспокоєння, умиротворення, адаптація до умов війни, чи навпаки – невротизація, активне налаштування проти агресора й т.д? І кого ми хочемо в перспективі виховати? Людину мілітаризовану, налаштовану на протистояння чи навпаки – толерантнішу, діалогоздатнішу. Про війну обов’язково потрібно говорити, але спершу визначитися, як і для чого. Кожен автор/авторка визначає і робить цей вибір сам, виходячи з власного інтелектуального та емоційного досвіду. 


Про ключові наративи й вікування


Я писав несвідомо, «пишеш, бо пишеться», а тепер ось замислився над вибором. Чого би я хотів: мілітаризації чи толерування? Героїзації війни чи її десакралізаціі? Я вважаю що є люди, яким краще пишуться героїчні речі й краще вдається невротизувати (бо невротизація – це чудовий прийом для досягнення відповідних завдань). Мені ж ближче звернення до тих душевних ділянок дітей, де йдеться про любов і про повагу.

Але тут знову чергове важливе й принципове для всіх запитання: для якого віку читачів ми пишемо? Має бути свідома вікова диференціація. Те, що прийнятне для підлітка, може бути травматичним для малюка. Треба обов’язково зважати на це. Головним наративом для всіх вікових категорій лишається одне – не можна позбавляти дітей відчуття любові до землі, дорослих й впевненості в їхньому щасливому майбутньому попри все.


Про застороги та орієнтири


У текстах та ілюстраціях про війну, орієнтованих на дітей, варто оминати відчуття безвиході й трагізму, невідповідного вікові. Потрібно пам’ятати про міру. Хоча навіть під час війни співвідношення етики й естетики має бути як мінімум 50/50. (За мирних часів я вважав, що має переважати естетична складова. Саме вона формує світогляд, а не те, про що написано.) Гармонізований, естетично довершений твір формує особистість. Та війна вносить свої корективи. Головне, щоб не було текстів, напряму чи опосередковано позбавлених любові до світу, до живого, до Життя.

Чільне фото: Світлана Дідух-Романенко

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар