Моє дитинство було дворовим


Десятки відео та пісень, оповідань, сотні віршів та одна дитяча книжка, написана у співавторстві з сином Андрієм. Ірина Цілик – режисерка, письменниця, авторка популярних пісень, красуня й мама 5-річного хлопчака – розповіла БараБуці про те, як поєднувати мистецьке життя з материнством, про київське дитинство і мрії про дитяче в Україні.

– Нині дуже органічним видається, коли «дорослі» письменники, у яких з’являються діти, починають писати для молодшої аудиторії. Що тут важливіше, на Твою думку, – пам’ятати себе в дитинстві чи взоруватися на смаки своїх дітей?

– Мені якось не доводилося замислитися про це, поки Ти не запитала. А це хороше питання. Думаю, автору, що пише для дітей, якраз дуже важливо вправно балансувати між орієнтацією на власний, але вже минулий досвід та уважними спостереженнями за дітьми нинішніми. З одного боку, певні теми є позачасовими, завжди актуальними й цікавими для більшості особистостей дитячого чи ніжного віку. З іншого, між нами-вчорашніми та нашими дітьми – вже прірва: інші ритми, швидкості, соціальні та історичні декорації, інші правила гри на старті беруть своє. Нинішні діти мислять не так, говорять не так, грають в інші, ніж ми у свої вісімдесяті-дев’яності роки, ігри. Здавалося б, рано по-старечому зітхати, що не ті тепер діти пішли. Але вони, справді, не ті – зовсім інакші. І в цієї інакшості, очевидно, є чому повчитися. У тому числі й письменникам. Без особистого спілкування зі своєю цільовою аудиторією далеко не заїдеш. Треба добре знати тих, до кого звертаєшся.

2

Фотосесія для проекту «Дівчата пишуть вірші» від модного бренду Ksenia Schnaider Studio

– Відчуваєш себе «дитячою» письменницею?

– Я ще тільки почала робити перші кроки в писанні для дітей, тож не маю повного права називатися дитячою письменницею. Нині це, радше, промацування ґрунту й пошуки того власного авторського голосу, яким найдоречніше говорити саме з дітьми. Це цікаве й дуже відповідальне заняття. А ще трохи тривожне – боюся не влучити. Дітей же не проведеш: із ними варто спілкуватися, як із собі рівними, і при цьому дуже просто, чесно й водночас захопливо. Я вже дещо знаю про це, спираючись на досвід роботи з дітьми на знімальних майданчиках. І все ж найкраще розумію поки що п’ятирічок, бо росту разом зі своїм сином паралельно знов, проживаю всі його зацікавлення, бачу зблизька, чим живуть його друзі. Тому, відпускаючи у вільне плавання «Таке цікаве життя», я не боялася, бо нібито знала «в лице» свого читача. У писанні ж для школярів і тим паче підлітків я поки що почуваюся не так упевнено. Так чи інакше, все це для мене лежить тепер у площині постійного експериментаріуму.

– В Україні негусто з дитячим кіно. Якби Тобі запропонували взятися за це діло як режисер і сценарист, що б Ти зняла?

«Мова героїв – це перше, на що я звертаю увагу в нашому кіно, бо пластмасова літературна українська, ще й вкладена у вуста російськомовних акторів, – це смерть усьому живому і таке “нєєє вєєєрю”, що ніяк не рятують талановита операторська робота, внесок художників чи пост-продакшн»

– Іноді я ловлю себе на думці, що дуже хотіла б одного дня зняти дитяче кіно, але поки що ніяких конкретних кроків у цьому напрямі ще не робила. З кіно для дітей в Україні все так само складно, як і з дорослим, незважаючи навіть на те, що виробництво таких картин із деяких пір повністю фінансується державою. Все одно це дуже скромні бюджети, недостатні для створення конкурентноспроможних казок, мюзиклів, яскравих пригодницьких картин. Звісно, можна (і треба) не замахуватися на щось дуже масштабне чи складне в сенсі виробництва і пост-продакшну; ведмедика Паддінґтона, умовно кажучи, в Україні поки що не зробиш. Але є вихід у вигляді більш камерних, більш реалістичних історій, можливо, про якісь будні школярів, їхні дворові пригоди, канікули абощо. Ось тільки якщо історія дуже проста, то все в ній має бути вичищене до блиску – драматургія, акторська гра, переконливі діалоги. Останнє – мій пунктик. Мова героїв – це перше, на що я звертаю увагу в нашому кіно, бо пластмасова літературна українська, ще й вкладена у вуста російськомовних акторів, – це смерть усьому живому і таке «нєєє вєєєрю», що ніяк не рятують талановита операторська робота, внесок художників чи пост-продакшн. І я теж не виняток, я теж не знайшла ще чарівної формули, як напевно побороти цю нашу одвічну недугу. Можливо, якраз із дітьми, не зіпсованими акторською освітою, природно українськомовними (а таких усе більше), відкритими до всього нового, можна було би провернути такий фокус. Тільки я не готова сказати, що саме я мрію екранізувати. Коли я знайду відповідь на це питання, то й конкретні кроки з’являться.

1

Із сином Андрієм під час “Грудневих зустрічей” у Музеї Шевченка

– Твоє «мамівство» мені видається дуже гармонійним, грайливим, ненапряжним – ви з Андрієм часом нагадуєте добрих друзів 🙂 Скажи, це важливо – дружити зі своєю дитиною?

– Насправді, я не дуже впевнена у собі мама. Мене хитає в різні боки, я роблю купу помилок, часто мені не вистачає досвіду й терпіння, відтак роз’їдає почуття провини. Це моя, наша перша дитина, і тому ми з чоловіком разом набиваємо ґулі і вчимося методом проб і помилок, як же все це працює. Але, звісно, існують якісь внутрішні слони, на яких базуються мої уявлення про виховання дітей. Ти вгадала, найбільше мені хочеться завжди лишатися добрим другом для свого сина. Шкода лише, що однозначних рецептів тут не існує. Поки що дію інтуїтивно. Мені з Андрієм справді цікаво спілкуватися, і якось так повелося, що я говорила з ним, як із дорослим, ще тоді навіть, коли він і говорити не вмів (зате потім як заговорив!). Також у нас із ним є якісь свої шифри, свої ігри. Приміром, ми ніколи не сумуємо в маршрутках чи дорогою до дитсадка і граємо в «рими» (підбираємо рими до різних слів), «слова» абощо. Вдома – час від часу ведемо щоденники, фіксуючи наші спільні яскраві враження, читаємо разом книжки, малюємо, співаємо, дивимося різні фільми чи спільними зусиллями готуємо вечерю (приготування салату мій син уже опанував). Але, звісно, бувають також моменти, коли Андрій просто втикається в мультики абощо, а я не маю ніяких сил чи натхнення його звідти видлубати. Утім, я ж і не можу весь свій час проводити з ним. Один із моїх основних слонів – це також переконання в тому, що батьки мусять займатися власним розвитком не менше, ніж розвитком своїх дітей. Інакше як потім, у майбутньому, вийде спілкуватися на рівних і бути справжніми друзями?

44

– Колись мені трапилася теза Розанова про те, що треба насамперед поважати свою дитину, а вже потім вимагати від неї поваги й любові. Корчак он теж наголошує на праві дитини на повагу. Як гадаєш, у чому полягає повага до дитини?

– Вже тепер, будучи дорослою людиною, я багато думаю про власне дитинство і стосунки з батьками. У нас бували складні періоди, мама й тато теж далеко не все робили правильно, траплялося всяке, як і в кожній родині, особливо в ті страшні бідні дев’яності, коли за зачиненими дверима ламалося чимало людей. Але попри все я виросла з непохитним відчуттям, що вдома мене а) люблять, б) поважають. Не знаю, як їм це вдалося. Але я завжди могла поговорити про будь-що з батьками і завжди знала, що мої особистісні вибори поважаються апріорі. Починаючи зі старших класів, я вже все відносно своєї долі вирішувала сама і здебільшого отримувала підтримку навіть тоді, коли якесь рішення здавалося їм хибним (скажімо, так було зі вступом до театрального: вся сім’я була ошелешена моїм екзотичним вибором і ніхто не вірив, що я туди вступлю на бюджет, але, на щастя, я дізналася про це лише потім, коли вже вступила). Підсумовуючи, скажу, що не маю відповіді на Твоє питання. Але намагаюся подібним чином ставитися до свого сина як до окремої сильної особистості (так і є), не ламаючи в ньому те, що мене не влаштовує, і підтримуючи його право на власні помилки, досвіди, відкриття.

– Як знаходиш час на все – режисерську роботу, писання, «гастролі», повсякденне буття мамою? Чимось доводиться жертвувати?

– Поки не мобілізували мого чоловіка, було якось просто: він сам – творча людина і чудово розуміє мої потреби, тож ми з ним навчилися підстраховувати один одного та бути з сином абсолютно на рівних. Андрій теж змалку звик до мого неоднорідного способу життя: то в мами відрядження, то зйомки, то фестивалі, то навпаки – затяжні сидіння вдома. Тепер ми тимчасово лишилися вдвох… Але в нас є ціла армія бабусь і прабабусь, юхуу! А ще є дідусі, хрещені батьки Андрія. Це така група підтримки, з якою мені дуже пощастило. Мій син, як циганча, частенько переїжджає з одному дому до іншого. Утім, я переконана, що це корисно для нього: досвід постійного спілкування з різними рідними людьми лише збагачує.

– У мистецькій родині діти «з пелюшок» читають/розуміються на кінематографі? Їх потрібно заохочувати до читання, походів у музеї, якісних мультиків? Чи це «у крові»? 😉

– Я підозрюю, що у всіх все по-різному, але спосіб життя батьків та їхнього оточення не може не відбиватися певним чином на формуванні смаків їхніх дітей. Цікаво усвідомлювати, що для Андрія є нормою те, чого й близько не було в моєму дитинстві. Зйомки, презентації книжок, концерти, виставки абощо для нього є не винятковими подіями, а повсякденним життям. Можливо, тому поки що він мріє не про якусь суто творчу професію, а про загадкове й захопливе життя-буття залізничників, сантехніків, пожежників. І все ж заохочувати, приміром, до читання його доводиться. Здається, це загальна хвороба більшості сучасних дітей: Андрій, хоч і навчився вже читати, але поки що так само, швидше, схопиться за планшет, аніж за книжку. Хоча чому тут дивуватися, якщо він постійно бачить своїх батьків і навіть бабусь-дідусів із ноутбуками чи електронними книжками в руках? І, мабуть, дивно було би за часів правління ґаджетів над людьми опиратися ним, та все ж намагаємося зберігати хоч якісь старі-добрі ритуали й читати паперові книжки йому вголос. Коли ж Андрій мені каже: «Я боюся, що ця книжка коли-небудь скінчиться!» (читаємо тепер «Пеппі Довгапанчоху»), я маю приємне відчуття, що «и стоило жить, и работать стоило».

– «Таке цікаве життя» – дуже практична, як на мене, книжка, таку ж, здається, може написати кожен із батьків у співавторстві зі своєю дитиною. Тільки про своє життя. У чомусь це нагадує книготерапію – можна ж виписувати свої труднощі й проблеми… Як Андрій сприйняв такий досвід? Чи помічаєш якийсь ефект від виписування життя у словах і малюнках?

3

– Я ніколи не ставилася до наших веселих писульок як до певної терапії і роботи над помилками, хоча й справді іноді зручно говорити з Андрієм мовою натяків та аналогій із літературними персонажами. Наприклад, так бувало з історіями, які розповідалися йому на ніч і в яких мені легко було повісити на якого-небудь їжачка Колю (був колись такий улюблений персонаж у серіалі наших імпровізованих казочок) грішки мого сина, аби він мав шанс поглянути на себе дещо збоку. Хіба не всі батьки так роблять? Так чи інакше, мені справді дуже подобається, що ця книжка може стати поштовхом для чиєїсь самостійної творчості. На зустрічах із маленькими читачами ми тепер часто робимо цікаву штуку – за допомогою роздрукованих і вирізаних ілюстрацій із нашої книжки, клею, паперу і фломастерів кожен із читачів може зробити власну історію. Деякі варіанти мене вражають – там такий розмах фантазії, такі сюжети, ого-го! Кумедно, настав час, і тепер я кажу цим дітям те, що колись нам постійно говорили викладачі в інституті: заведіть собі спеціальні блокноти, записуйте чи замальовуйте в них усе цікаве, що трапляється на вашому шляху. Бо так, вдягаючи на себе особливі «чарівні окуляри», ви поступово вчитеся помічати і проживати життя в усій його багатогранності. Останнє речення вже адресоване, скоріше, дорослим. Що ж, нам усім, незалежно від віку, потрібні такі хороші окуляри.

– Якщо озиратися на те, які книжки любить Твій син, чого бракує сучасній українській дитячій літературі? Чи достатньо «хлопчачих» книжок, якщо взагалі доречно так ділити?

– Навіть і не знаю, чи доречно ділити книжки за ґендерною ознакою. Я от у дитинстві чого тільки не читала – безліч пригодницьких повістей і про апачів, і про всіх цих тимурів та його команди, і про Яву з Павлушею. Питання – ці книжки були написані для дівчат чи хлопців? А та ж моя улюблена Пеппі Довгапанчоха – хіба не «свій пацан»? Мене дивує сам факт якогось такого поділу. Звісно, не так багато дівчаток люблять, умовно кажучи, машинки, і не так багато хлопців цікавляться сукнями принцес (хоча з однієї моєї однокласниці виросла спід гонщиця, а інші мої приятелі, чоловіки, створюють нині дивовижні, вручну вишиті сукні для кіно-принцес в історичних фільмах). Усе дуже й дуже відносно. Щодо книжок, яких бракує моєму синові, то я ще поки не встигла відчути особливого дефіциту літератури для дітей його віку. Нині стільки всього різного почало з’являтися, що ми не встигаємо скуповувати всі новинки. Та й скільки ще не читаної нами класики. Хоча можу вже сказати напевно, що мені не вистачає якісних перекладів українською мовою багатьох книжок, на яких виросла я сама. Часом купуєш щось улюблене й рідне з дитинства, а там раптом така пластмасова засмічена «неживою» лексикою українська, що можна язика зламати. Всліпу тепер перекладних книжок не купую – спершу стою у книгарні і читаю скількись сторінок, вивіряючи їх на предмет читабельності.

– Знаю, що пишеш дуже «київську» книжку для дітей. Як воно було – рости в Києві? Чим особливе Твоє міське дитинство?

– Моє дитинство, поміж усього іншого, було дворовим, веселим. Святошино – київський район із досить простим лицем – тоді ще був багатий на всілякі пустирі, річки-смердючки між ярами, лабіринти прихованих стежок за гаражами, рештки старих святошинських дач, обвитих дівочим виноградом, ліси й озера на 5-тій просіці. Тоді в більшості сімей іще не боялися відпускати дітей гуляти самих із досить раннього віку, і ми з друзями безкінечно носилися дворами, грали в ігри, будували халабуди для безхатніх кошенят, гасали з льодових гірок, передбачливо заховавши пластинки для зубів у кишені. Я приходила додому брудною, замурзаною, дуже щасливою. І досі пам’ятаю цей момент – мені років 6-7, я зістрибую з паркана, тікаючи чи то від козаків, чи то від розбійників, і хррррусь – повисаю, зачепившись подолом пальта за дошки й мотляючи в повітрі ногами. Мама була такою засмученою через те пальто… Потім моя бабуся Ліна отримала квартиру поближче до центру (це вже був район її дитинства), і я відкрила для себе інший Київ – тінистих старих вулиць, витончених будинків з арками й скульптурними оздобленнями, дитячого кінотеатру ім. Чапаєва, шоколадних десертів у «Львівській брамі» на Львівській площі. Контрасти, нашарування відбитків різних часів я й люблю найбільше в цьому місті. Тепер уже настала моя черга знайомити сина з Києвом по-справжньому. Час від часу ми вибираємося на прогулянки і довго ходимо (нещодавній Андрієвий рекорд – 7 годин, майже не присідаючи) моїми стежками, і це називається «посвятою в кияни». Передаю йому ніжність до нашого міста з рук у руки, так би мовити.

Розпитувала Ольга Купріян.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: