Попелюшка із сірої зони
Я читала рукопис роману «Зеро» Юлії Ілюхи ще до повномасштабного вторгнення. Тоді він мене вразив — сюжетом, локацією, образами головних героїв. Сьогодні, коли від початку повномасштабного вторгнення минуло понад півтора року, моє захоплення книжкою не змінилося. Проте я зрозуміла, що «Зеро» зачіпає більший пласт питань, глибше проговорює складні проблеми, а ще — дотикається до життєвого досвіду ширшого кола читачів.
«Від думки про трупи мене пересмикнуло. Я боюся мертвих. Кілька років тому я бачила мертвою Клюшку, нашу попередню математичку. Її вбило (під час обстрілу. — ред.) просто на городі, а він межує з нашим. І коли все стихло і її знайшли, я також навіщось туди побігла. Краще б я того не бачила».
Якби мене запитали, про що загалом новий роман Юлії Ілюхи, я б відповіла, що він про Попелюшку. Про чорну Попелюшку. Про чорну Попелюшку, яка живе в сірій зоні. Причому слова «Попелюшка», «сіра зона», «чорна» — це не алегоричні поняття. Адже сіра зона у творі — це конкретна прифронтова зона на Донбасі, де вже дев’ятий рік триває війна. Головну героїню Лілю можна називати Попелюшкою не тільки тому, що вона щовечора вигрібає попіл із пічки, аби натопити хату. Дівчина мешкає разом із мамою, проте ставлення тієї складно назвати материнським. А ще Ліля, тобто Лайла, чорношкіра. Бо має чорношкірого батька. Точніше мала, адже він залишив родину.
Отже, головна героїня «Зеро» — 15-річна чорношкіра дівчинка, яка живе у глухому селі на краю сірої зони на Донбасі, ходить у школу, стикається з булінгом та несприйняттям як у соціумі, так і в сім’ї. Класична Попелюшка. Тільки життя тут реальне, обстріли справжні, проблеми часто невирішувані, а смерть, як завжди, неочікувана.
Важливо: дія роману відбувається приблизно на п’ятому році російсько-української війни. Припускаю, що місце проживання книжкової Лілі під час теперішнього етапу війни було б уже окуповане. Або перестало бути сірою зоною. Адже нині вся Україна стала зоною війни.
Однак повернімося до тексту. Спочатку оповідь концентрується на подіях у сірій зоні, де живе Ліля з матір’ю. Прифронтова школа, періодичні обстріли, складні побутові умови… Проте, як і кожна дівчинка, Ліля має мрію — хоче стати стюардесою. Але найбільше бажає одного — побачити батька.
Оця перша частина «Зеро» мені видається цікавішою. Адже авторка торкається широкого кола питань. Тут і стосунки доньки та матері, питання булінгу у школі (до того ж не тільки щодо Лілі), навчальний процес біля лінії розмежування, життя під періодичними обстрілами…
Ставлення Ліліної матері до доньки — це швидше ставлення мачухи. Адже матері не можуть так ненавидіти, не любити, не турбуватися, ігнорувати своїх дітей. У школі вчителька математики назвала Лілю «Зеро» — нулем. Але таким самим нулем почувається дівчинка й удома. І в школі, і біля мами вона намагається робити все, щоб не привертати уваги, не створювати проблем, бути непомітною.
Проте Ліліне життя змінюється, коли вона з мамою приїжджає до Харкова. Тут немає війни, але є страх — залишитися самій, а ще відчуття непотрібності — рідній матері та соціуму. Причина, чому мама з Лілею опиняються в Харкові, цілком утилітарна — мама хоче підчепити багатого німця, із яким познайомилася в тіндері. Він приїхав до міста, щоб провести з нею новорічні канікули. Мама ж будує матримоніальні плани. Проте Лілі немає в них місця.
Попри негатив до Ліліної матері, у якийсь момент мені стало її шкода. Адже колись її також залишила матір. Віддала бабусі й подалася до москви на заробітки. А потім уже не приїжджала додому. Виходить, Ліліна матір також не знала материнської любові, турботи, захисту… То чи могла вона дати все це своїй дитині? Єдине, чого вона хоче: влаштувати своє особисте життя. На інших, у тому числі на власну доньку, їй начхати.
Та все ж роман «Зеро» — це розповідь про Попелюшку. І в казці має з’явитися чарівний принц і фея-хрещена. У житті, звичайно ж, усе не так. У творі так само. Проте елемент казковості присутній в оповіді (ще й дія роману відбувається напередодні Нового року). Коли на початку «Зеро» ми маємо реалістичне й часом жорстоке змалювання подій, то десь із середини описане в тексті видається неправдоподібним і фантастичним. І це підмічає сама героїня: «Таких казок у житті не буває. Або бувають, але не зі мною. <…> Повна й безповоротна фігня! Але ж шанс на це таки є… Крихітний, але є. Прабаба часто любила повторювати, що в житті все простіше, ніж люди собі вигадують».
Чи буде в цій історії гепіенд, чи втілить Лайла свої мрії, чи зустріне батька і хто в цій історії принц, читайте у книжці. Саме «харківська» частина «Зеро» дає на них відповіді.
І тут мені б хотілося поговорити про ще одного героя роману — про Харків. До початку повномасштабного вторгнення я не сприймала його саме як героя. Просто дія відбувається в Харкові — тож нічого особливого. Авторка могла б поселити своїх персонажів у будь-якому іншому місті. Проте Харків Юлії Ілюхи особливий — це Харків, якого вже немає. І саме так пише про місто авторка в післямові до книжки. Героїня роману Ліля прогулюється вулицею Сумською, живе кілька днів на Салтівці, п’є чай на святковій площі Свободи, прикрашеній напередодні Нового року величезною ялинкою та яскравою ілюмінацією… Звичайно, усі ці локації існують у Харкові й нині. Проте це вже інший Харків — стомлений, розбитий, знесилений, але нескорений. Думаю, невдовзі ми прочитаємо історії вже про теперішній Харків. Однак безцінними мені видаються описи саме того, колишнього Харкова, який назавжди залишається в серцях харків’ян і тих, хто колись відвідав та полюбив це місто.
Купити книжку на сайті видавництва.
