Від таємничих подарунків до невидимого друга в кишені

Автор: Ольга Русіна


У другій частині добірки нових видань до зимових свят – дві казкові та одна реалістична історія від українських письменників та письменниць. Утім, наскільки можна говорити про повну реалістичність різдвяних історій? Риторичне питання, яке залишаємо на розсуд читачів, що, як і ми, чекають див на свята 🙂

Читайте першу частину добірки святкових видань: Різдвяне радіо: святкові історії для дітей

Читайте також: Свято наближається: книжки на зиму, частина 1 та Свято наближається: книжки на зиму, частина 2


«Секрети чарівних подарунків»

Текст та ілюстрації: Лариса Камінська

Харків: Читаріум, 2022. – 56 с.

Свята можуть стати нагодою замислитися над тим, любите ви більше отримувати подарунки чи дарувати, і чому насправді вони означають для нас набагато більше, ніж просто приємні сюрпризи.

Героїня цієї казки поволі вчиться підбирати й дарувати подарунки, що принагідно стає можливістю поміркувати і над природою взаємин. Адже щоб вибрати справді гарний дарунок, треба бути уважним до людини, слухати й чути, і що важливо – дар може бути не лише матеріальним.

Усе це триває кілька місяців – ще з вересня Даринка погоджується попрацювати вихідними у крамниці «Чарівні подарунки», щоб отримати звідти заповітний набір феї. Це дуже незвичне для неї заняття, бо ж вона куди більше любить отримувати речі і не звикла робити для цього щось особливе, а допомагати в місці, де потрібно підбирати презенти іншим людям, виглядає спершу дуже складним завданням. Письменниця Лариса Камінська називає цей процес «ловити хвилю»:

«– Хвилю? – Даринка замислилась. – Про хвилі мені розповідав дідусь Остап, коли показував старий радіоприймач. Щоб зловити потрібну хвилю, необхідно крутити спеціальне коліщатко. Спочатку чути лише якийсь шум і тріск, але якщо постаратися, можна знайти саме ту хвилю, що треба! Це щось схоже?

– Дуже схоже, молодець! Коли твоє серце не налаштоване на хвилю іншої людини, ти ніби й слухаєш, але чуєш лише якийсь шум. Буває, люди роками живуть поряд, та не чують одне одного! Та щойно ти налаштуєш своє серце на потрібну хвилю – можеш почути щось важливе навіть за кілька хвилин чи й секунд».

Сюжет книги проводить читача шляхом підготовки до свята – від створення атмосфери до того часу, коли, як говорить одна із героїнь, «треба підготувати не лише дім, а й серце»:

«Коли ми робимо приготування заздалегідь, поступово, без поспіху, то в нас є час думати про свято, чекати на нього. З кожним днем очікування стає радіснішим! Непідготовленому серцю важко прийняти свято. У всьому світі є звичаї, які допомагають у цьому».

Тож паралельно у книжці описано різні цікаві традиції, присвячені цьому процесу – як-от вінок із чотирма свічками, які запалюють по черзі кожної неділі перед Різдвом, чи адвент-календар, які останніми роками стали в Україні дуже популярні; герої розмірковують про суть Різдва як свята і про те, чому ми взагалі його відзначаємо (бо ж не лише заради самих дарунків). Окрім цього, в «Секретах чарівних подарунків» є практичні фрагменти-вставки з ідеями, які можна втілити після прочитання або й паралельно з ним: виготовлення листівки, рецепт святкової випічки чи створення, властиво, адвент-календаря. Хоча, звісно, всі матеріальні традиції – це лише доповнення до того, що не потримаєш у руці і що робить справжнє свято – святом. Той, хто це зрозуміє, – з героями книги так і сталося – зрештою отримає на Різдво навіть трохи більше, ніж сподівався.


«Мене звати Варвара»

Текст: Дзвінка Матіяш, ілюстрації: Мар’яна Микитюк

Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 136 с.

Навколо незвичайної святкової історії побудовано книжку Дзвінки Матіяш – про дівчинку Варвару, яка, досліджуючи походження свого імені, раптово відкриває цілий незвіданий світ. Перше, на що натикається головна героїня, загугливши своє ім’я для шкільного завдання, – це життя святої Варвари, яке її відверто жахає. Проте, вирішивши дізнатися в батьків, чому ж її назвали цим рідкісним у наші часи і дивним іменем, Варвара довідується цілу історію того, що передувало її появі на світ – і зокрема легенду про Barbarazweig, черешневу гілочку, яку в день святої Варвари зрізають і ставлять у воду, щоб гілочка розквітла на Різдво. Шукаючи інформацію далі, головна героїня знаходить історію і Варвари Ханенко – меценатки, якій багато чим завдячує сучасний Київ.

Насамперед ця книга – вдалий історичний екскурс і приклад того, як можна писати про минуле цікаво, «олюднюючи» та наближаючи до читача історичні постаті: міркувати, якими людьми вони були, що любили, якими вулицями ходили, які емоції переживали у зв’язку з подіями, які ми нині знаємо зі сторінок підручників. У книзі Матіяш дуже багато пізнавальної інформації, яка розростається від почутої у Відні легенди про Barbarazweig у наші дні та локації: виявляється, що схожа легенда була й в українській традиції, а історія Ханенків тісно переплітається з подіями ще козацької доби (саме тому багато уваги приділено не лише Києву, а й Глухову та Батурину). Варвара – дівчинка, яка захоплюється Шерлоком Голмсом і його дедуктивним методом – зрештою сама проводить майже детективне розслідування. І виявляє, що дружити можна навіть із кимось, хто помер задовго до твого народження (головна героїня так і говорить про Варвару Ханенко – «моя Варвара»).

Приємно також, що за всім цим не губиться буденне життя сучасної дитини у столиці, що дбайливо виписано у деталях тексту: вона ходить знайомими вулицями, любить метро, тут навіть знайшлося місце для передбачень із чеків магазинів «Сільпо».

Також ця історія – світ практично ідеальних дорослих (це чимось нагадує одну з попередніх книг Дзвінки Матіяш – «Марта з вулиці Святого Миколая»). Стосунки в родині Варвари – певно, саме такі, які кожному з нас хочеться мати, класна керівничка – мудра й уважна, потенційно суперечливі персонажі якщо і згадуються (вчителі з паралельних класів), то побіжно – герої з ними не взаємодіють. Утім, я мала враження, що це – не з намагання зробити цей підлітковий світ ідеалізованим чи взірцевим, а просто через те, що ця конкретна розповідь – про інше, про зміну внутрішнього світу героїні під впливом історії, яку вона досліджує.

Мова Варвари, від імені якої ведеться оповідь, – дуже жвава і жива, справді складається враження, що, читаючи, ти стежиш за думками дівчинки. Текст має свій ритм – довші фрагменти роздумів поєднуються з коротшими, динамічними реченнями емоційних реакцій чи висновків.

Разом із тим, у самій оповіді іноді відчувається «розсинхронізація» між віком, проблемами та переживаннями головної героїні – і тим, як вона це осмислює. Тут немає моментів, коли з тексту стирчать «вуха автора» з моралізаторством чи повчаннями, – радше складається враження, що саме так уже дещо старша Варвара могла би думати про себе-молодшу, згадуючи описувані події. Вона спокійно та раціонально реагує на все те, що могло би її потенційно фруструвати чи засмутити, як-от на невдачі («Програвати треба вміти. І на помилках вчитися»; «Наразі – маленьке фіаско. Тимчасове, ясна річ»); на суперечки в родині, які лишаються «за кадром» («Ми теж з батьками часом сваримось – бо ми всі яскраві особистості і кожен має власну думку, яку не раз хочеться відстояти») та взагалі стосунки з батьками («Це непогана для батьків риса – вміти мотивувати своїх дітей»); на те, що на її кращу подругу хлопці почали звертати увагу раніше, ніж на неї саму, – хоча далі з тексту стає зрозуміло, що для Варвари, як і для будь-кого в підлітковому віці, зовнішність важить, ця тема кілька разів виринає і в розмовах з мамою і татом, і у щоденникових роздумах («Заздрити їй, що вона така красива, безглуздо і не дуже гідно»; «Звісно, Маргариті подобається, що у неї така зовнішність. І вона часом цим хизується. Їй приємно подобатися хлопцям – чому б і ні?»). До слова, любовна лінія самої Варвари тут таки з’являється – але вже в самому кінці. Початок стосунків із однокласником виглядає несподівано і дещо обірвано, адже ще кілька сторінок тому Варвару абсолютно не цікавили жодні хлопці. Авторка вказує, що це – одна із тих багатьох змін, які принесли в її життя історії, що вона досліджувала, і що дівчинка подорослішала. Разом із тим, цей сюжетний поворот – саме той, який у підлітковій книзі цікаво було би розкрити детальніше, адже, зрештою, це велика зміна для самої Варвари. Принаймні мені як читачці було би цікаво знати, які думки та емоції тут лишилися «за кадром».

Натомість дуже насиченою оповідь видається в тих фрагментах, де Варвара розмірковує, якими несподіваними шляхами іноді поєднуються минуле та майбутнє, що таке благодійність та допомога іншим. І зрештою, вона робить дуже зрілі та цікаві висновки про те, навіщо ж це все їй насправді потрібно: «Не можу сказати, що Шерлок Голмс чи Микола Ханенко розбили мені серце і я через них страждаю. Радше навпаки – вони наповнюють мене і завдяки їм мене стає більше».

Окремо не можу не відзначити ілюстрації Мар’яни Микитюк – мінімалістичні і дуже ніжні малюнки, виконані у двох кольорах та їхніх відтінках (один із яких – улюблений для головної героїні), вони чудово доповнюють оповідь і віддзеркалюють стиль мислення/мовлення Варвари.


«Пан Ніхто»

Текст: Ігор Калинець, ілюстрації: Людмила Стецькович

Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 84 с.

Для найменших читачів – перевидання гумористичної казки Ігоря Калинця про те, як одна мовна помилка може стати початком цілої історії. Починається все так, як у класичній казці про рукавичку, однак потім усе йде шкереберть: коли замість «у рукавичці ніхто не живе» прозвучала фраза «у рукавичці мешкає ніхто», цей герой і з’являється – пан Ніхто. Через те, що він – Ніхто, то й говорить дуже специфічно, використовуючи завжди частки «не» і «ні». Ці діалоги й рухають сюжет, стаючи причинами чергових колізій та смішних ситуацій, де все перекручується:

«– Ти пташка?

– Не пташка, – відповіло з рукавички.

– А хто?

– А Ніхто!

– А який ти?

– А ніякий!

– А звідки ти?

– А нізвідки!

– А чий?

– А нічий.

– А для чого ти?

– А для нічого.

– А чому?

– А нічому.

Аж розгнівався Арчик і мовить грізно:

– То вилазь звідти.

– Не вилізу не звідти, – відповідає пан Ніхто.

– То моя рукавичка, – наполягає Арчик.

– То не моя не рукавичка, – каже пан Ніхто.

– Моїм пальчикам буде тісно, – переконує Арчик.

– Не моїм пальчикам буде тісно, – відповідає той».

У книзі влучні імена героїв, що добре запам’ятовуються і римуються – синичка Ичка, горобець Бець, дідусь Обійдусь або ж снігур-балагур. Самі ж короткі оповідки «закільцьовані» – кожна закінчується фразою «от що з того вийшло», стаючи фактично початком наступної історії; виходить своєрідна поетизована казка.

Головні герої – брати Ярчик і Анчик – спершу обоє хочуть мати заповітну рукавичку з паном Ніхтом і сперечаються за неї. Однак щойно це призводить до непередбачуваних ситуацій – хлопцям уже не так кортить носити казкового героя з собою. Відтак пан Ніхто починає мандрувати поміж іншими персонажами та локаціями: від дідуся до сусідки і навіть Снігової Баби. Більше того – коли він таки повертається до братів, виявляється, що навіть казки, які вони розповідають перекрученими (як-от про наймогутнішу тварину мишку замість слона) справджуються:

«Ти сьогодні розповідав про мене – про наймогутнішу тварину миш. І ось я тут. Як тільки ти сказав, що я найбільша і найсильніша серед звірів, я почала рости й міцніти. Вже виросла грива, ніс перетворився у хобот, зубки – в ікла…Спочатку я не змогла втиснутися в нірку, потім не вмістилася за шафою, а скоро мені буде тісно в кімнаті».

Повернути все до того, яким воно було, звісно, зможе пан Ніхто – тільки йому доведеться таки вилізти зі своєї рукавички. Проте згодом він і сам потрапляє в халепу – рукавичка після чергової гри Ярчика та Анчика застрягає на дереві, її помічає Мудра Ворона і ненароком виправляє помилку, яка сталася на початку книжки: правильно формулює фразу про те, що в рукавичці ніхто не живе. Слова мають свою силу – вони створили пана Ніхта, і вони ж спричинили, що він зникнув. Як на мене, це зникнення сталося все-таки досить зненацька й залишило у книжці «широко відкритий» фінал. Навіть Арчик до останніх рядків так і не знайшов розради, зрозумівши, що його дивного друга, на якого він, бува, нарікав, уже немає («Хай би розмовляв неправильно, але хай би був!»). Може, цей кінець – це просто насправді початок наступної історії про пана Ніхта?

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар