Як читач я поглинав усе
Про Ігоря Калинця зазвичай говорять як про поета-шістдесятника, політв’язня і дисидента. Проте він написав чимало чудових віршів, забавлянок і казок для дітей. Нещодавно їх перевидано двома томами – «Казки зі Львова» та «Пісеньки та віршики зі Львова». Виявляється, чимало з них поет писав в ув’язненні і пересилав тоді ще маленькій доньці і племінникам у листах. Ігор Калинець поділився з БараБукою спогадами про дитинство й перший читацький досвід, а також розповів, як писав свої дитячі книжки.
– Пане Ігоре, гадаю, читачам «БараБуки» цікаво дізнатися про Ваше дитинство. Які книжки Ви любили читати?
– Бачите, в мене було воєнне дитинство, де книжок майже не було. Воно пройшло серед природи – я деякий час був на селі, поки тривала війна. А вже як пішов до школи, з’явилися якісь дитячі книжки – звичайно, дуже ідейні, прокомуністичні. Але тоді в Ходорові мені вдавалося знайти по добрих людях наші книжки. Перш за все я говорю про підшивку дитячого журналу «Дзвіночок», улюблене моє читання. А коли підростав, то читав Франкові казки, починаючи від знаменитого «Лиса Микити» й інших його римованих казок. Потім дійшов до повістей, які вважалися дитячими, як-от «Захар Беркут». А ще тоді – а то був десь клас четвертий-п’ятий – в Ходорові вдалося знайти (навряд чи з мого стриху, а від людей) дуже багато пригодницької літератури, історичної. Андрія Чайковського – майже все, що він написав, тоді пройшло через мої руки, а зрештою, очі і серце. А коли я вже був у середніх класах – тоді відкривався світ перекладної літератури, переважно російськомовної – Жуль Верн і в тому дусі. Але були й українські – я чомусь собі запам’ятав Владка «Нащадки скіфів», а перед тим був дуже знаменитий його роман «Аргонавти всесвіту».
– А батьки спонукали Вас читати?
– Знаєте, після війни ми жили досить скрутно, бо тато ще переховувався і працював десь у віддалених містечках, коли вже легалізувався після лісу. Пощастило, що його не судили. Він, властиво, був за те, щоб читати. А мама взагалі любила книжки. Вона була такою ліричною натурою і, безперечно, мені сприяла. Коли вже у школі був, одна моя родичка, (потім вона у Львові була знана вишивальниця, народний художник Ольга Возниця), працювала в першій школі – тоді найбільшій школі Ходорова – бібліотекаркою. Вона мені завжди вишукувала якусь таку літературу, щоб не дуже було подібно на Павліка Морозова чи ще до якоїсь пропаганди, яку нам обов’язково треба було читати. Але треба було й читати ті чисто совєтські видання – тоді, пам’ятаю, була дуже поширена книжка «Син таращанського полку».
– І як Ви їх сприймали – ці пропагандистські книжки?
– Справа в тому, що книжка є книжкою, і хоч я був вихований у національних традиціях, навіть у націоналістичних, бо від мене батьки нічого не приховували в розмовах, але як читач, поглинав усе, і таку літературу – теж, аби був цікавий сюжет. І звичайно – я це постійно підкреслюю – ми росли такими двоїстими людьми. З одного боку читали залишки літератури 1920–30-х років, які можна було дістати, які ще не «вполювала» радянська влада, і яку люди не понищили, не попалили зі страху. Я навіть пам’ятаю, що десь відкопали, в садку чи що, вже трохи стлілі книжки мого діда: там була «Велика історія України», «Історія України» Грушевського. Звичайно, я відразу на них накинувся, бо це було щось свіже й дивне. А в старших класах був такий старенький вчитель, поважний гімназійний професор, і в нього збереглася гарна бібліотека заборонених українських видань, здебільшого для дорослих, виданих до 1939 року. Так що якось мені пощастило паралельно читати все. Оці книжки з радянською ідеологією не переконали мене, не вбили в мені українця, патріота. Можливо, тому, що була противага, протиотрута – оці книги, які збереглися і які мені давав читати мій вчитель.
Потім почали виходити дитячі українські книжки, але я вже виріс із них.
Хіба пам’ятаю, що коли тільки вчився читати, то були книжечки-«гармоньки», дуже скромно видані простенькі дешеві книжечки. І я є прихильник таких видань, більш простих – щоб діти у школі могли читати, щоб книжка була не тільки для дітей із заможних сімей. І тому ті книжки, які я колись видавав, є трохи простіші, дешевші. Я весь час дбаю про ціну і тому, може, мої книжки не витримують критики з погляду мистецького оформлення. Хоч не можу скаржитися, бо були художники знані, видатні у цій галузі, як-от Вікторія Ковальчук, яка проілюструвала «Небилиці про котика і кицю». А першу з моїх дитячих книжок – «Пан Ніхто», ілюстрував модний і знаний художник Юрко Кох.
«Часом поміж квіти могли і кріп посіяти, навіть моркву Іван Світличний посіяв – йому сестра принесла. А він мені не признався, казав, що то такі квіти, квіти – для зайця. А вони себе у родині чомусь зайцями називали. Я повірив і все чекав, коли серед тих квітів буде квітка для зайця, а вродила морква. Звичайно, вони підняли мене на сміх, а моркву схрумали»
– А коли Ви почали писати для дітей?
– Я вже був менш-більш, не хочу казати знаним, але поетом, який декуди друкувався, який видав свою книжечку в Києві. І тоді власне хотілося щось написати для Дзвінки маленької. І щось мені не йшло… І треба було опинитися аж у концтаборі на Уралі, в 1973 році уже я там був після арешту 1972-го – Дзвінка вже пішла до другого класу. І тоді, очевидно, ця туга, ностальгія за рідними, за дочкою сприяли тому, що я почав писати для Дзвінки. Написав там тоді три книжечки вільним віршем.
Для дитини в радянській школі, де поезія вся римована, ритмізована, це були незвичні вірші. І я їй написав у листі, що ще така поезія у ХХ столітті панує у світі, щоб вона звикала, бо потім уже старшою стане цікавитися і схоче читати французьку чи польську, американську чи навіть деяку українську – вже шістдесятників – поезію, то вона зустрінеться власне з такою вільною формою, верлібром. І мені хотілося написати верлібром книжечку про дуже щось гарне, прекрасне – веселку, дощик, хмарку, травичку, росу, про грім, опоетизувати явища природи.
А після того написав ще одну, побудовану на історичних асоціаціях, а потім – про сім кольорів веселки. Все це об’єдналося у «Книжечці для Дзвінки». Вірші я посилав у листах. Словом, то був період, коли я зробив те, що мав зробити коли вона народилася, а я не міг. Мені здавалося, що для дитини написати – то дуже тяжко.
У засланні на подвір’ї в нас була клумба з квітами. Літо на Північному Уралі дуже коротке, але клумба встигала зацвісти за ті кілька місяців, забуяти різними кольорами. Її садили старші політв’язні, наші колишні партизани з ОУН, УПА, прибалтійці теж. Їм часто присилали в конвертиках насіння квітів. Спочатку начальство дуже ворожо ставилось до цього – топтало, викидало, забороняло, а потім побачили, що в тому є сенс – бо коли їхні діти йшли в перший клас, то добре було мати букет квітів, чи жінкам на свята. Коли побачили, що могли з того скористатися – вже не забороняли.
Часом поміж квіти могли і кріп посіяти, навіть моркву Іван Світличний посіяв – йому сестра принесла. А він мені не признався, казав, що то такі квіти, квіти – для зайця. А вони себе у родині чомусь зайцями називали. Я повірив і все чекав, коли серед тих квітів буде квітка для зайця, а вродила морква. Звичайно, вони підняли мене на сміх, а моркву схрумали.
І тоді я написав ще книжечку – може, для Дзвінки, а може, й для Роксоляни – дочки мого товариша Лемика, який мене узяв у хресні на віддалі, бо я був в ув’язненні. А може, і для дівчаток Романа Петрука. Я написав казки про дівчинку і квіти – ті квіти, які я там бачив. Ті історії я придумував або брав з міфології. То була друга книжечка моя дитяча, написана в концтаборі. Це був 1973–74-й рік.
А потім ще одну. У мого брата в Ходорові було вже двоє хлопчиків маленьких – Маркіян і Назар. Я мав право писати один лист у місяць додому. То я той лист доповнював кількома сторінками казки про пана Ніхто й тих двох хлопчиків. Скільки там є розділів – стільки я її місяців писав. А коли я був уже на волі й позбирав ті фрагменти докупи, то подумав, що це може бути цілком окрема книжка – повість-казка.
У 1990 році, коли мені вже можна було друкуватися, віддав «Книжечку для Дзвінки» до Києва і там одна молоденька художниця проілюструвала її дуже гарно, а «Про дівчинку і квіти» був тут дуже гарний ілюстратор Іванов – знаний у Львові художник. І вже ми згадували про Коха, який зробив ілюстрації до «Пана Ніхто». Отак вийшли на початку 1990-х мої три книжечки для дітей і мене навіть висунули на дитячу премію імені Лесі Українки. Але одночасно мене висунули і на Шевченківську премію, а говорили, що одночасно не можна. І я себе зняв із премії Лесі Українки, а вдруге мене на неї не висував ніхто, так що тої дитячої премії я не маю і до сьогодні.
А потім так сталося, що в моєї дочки народилася дочка Ганнуся. І Ганнуся стала читати, спочатку читала те, що я написав для її мами, і каже: «Дідусю, а чого ти все для Дзвіночки, а для мене нема?» І ось я тоді почав писати з казок «Таке собі». Ну і пішло, книжечка за книжечкою. Коли я написав останню книжечку «Данка і крак», то Ганнуся вже закінчила університет, і я вже не мав потреби писати.
– У «Данці і краку» є посвята для Богданки… Вам важливо, щоб завжди був адресат?
– Так. Сталося так, що Ганнуся вже не фігурувала в тих моїх останніх книжках, але я мав похресницю Богданку Неборак. Коли вона мала десь три роки, і я ще регулярно приходив на її день народження, то стала оповідати мені про якогось птаха, що прилітав до неї і щось їй говорив. Вона його Кукурік називала, і я з цього птаха зробив крука – і така вийшла казка. Це була моя остання дитяча книжка «Данка і крак», яка мені дуже подобається, бо вона трохи торкається історії Львова. Я думаю, що дітей вона мала б зацікавити і в історичному плані, краєзнавчому.
– У вас і в казках, і у віршах дуже багато такої гри з мовою – це само собою виходило чи цілеспрямовано: таке нанизування синонімів, всілякі вигадані кумедні слівця?
– Мусило би бути, щоб то забавляло дитину. І я дуже полюбляв бавитися в різні слова, як ви кажете, нанизувати, бо це повинно збагачувати мову маленького читача. І повинно було викликати здивування, що є такі слова, а не тільки такі, як у побуті. Мова наша дуже багата – і експериментувати з мовою, особливо для дітей, дуже цікаво. Бачите, Ви згадуєте, що в «снігобородьках» нанизано вісім синонімів. Це я писав в ув’язненні, де не мав підручної літератури. Якби я тепер писав ту казку, то маю словники синонімічні – і я би ще додав, певно, пару слів (сміється).
– Батьки скаржаться, що сучасні діти не хочуть читати, тож хотілося б почути від вас пораду: як все таки залучити дітей до читання?
– Я не знаю, як це робиться. Думаю, що батьки мали б дати їм добру книжку, щоб заінтригувати. Та й як не змушувати читати, то й не прочитають. Спонукою до читання є українська книжка – щоб вона виходила нормально. Люди наші мало купують книжок, але, може, б купували більше, якби книжки були доступні, щоб були в містечках, а навіть і в сільських крамницях, і щоб книжки доходили до всіх бібліотек. Думаю, якби книжки більше доходили до бібліотек, то більше дітей би читало.
Наприклад, моя перша дитяча книжка – «Книжечка для Дзвінки» вийшла у «Веселці» накладом 118 тисяч. Тепер я видаю тисячу – дві тисячі. Отепер я перевидаю на вічну пам’ять собі – бо не знаю, скільки ще доведеться бути на тім світі – то я видав ці два томи свої, які звуться «Казки і Львова», де зібрано кілька книжок прозових, і «Пісеньки та віршики зі Львова», де зібрано теж декілька книжечок віршованих, у тому числі й перекладних. То ті два томи я вже видав для абсолютно свого задоволення, щоб вони були розрадою в останні мої роки, щоб я міг ще комусь подарувати, чи як до школи запросять – щоб мав із чим піти й показати. То я видав просто по п’ятсот штук, навіть вже не по тисячі. Так що від 118 тисяч до 500 штук – такий мій «прогрес».
Розпитувала Наталка Малетич