All posts by Тетяна Мельник

Від ілюстрації до тексту, або Специфіка засвоєння мови дитиною

Аби дитина освоїла щось нове, це «нове» має спочатку стати для неї зрозумілим. Питання взаємодії слова та малюнка (візуального образу) спричиняє дискусії та набирає все більшої ваги в сучасному світі. Ця дискусія стосується не лише книжкового ринку та продукції, а насамперед новітніх європейських освітянських програм, які базуються на вікових особливостях дитини, її когнітивних можливостях на різних стадіях розвитку.

Теоретичний екскурс

Мова є чи не найскладнішою абстрактною системою, що складається з численних правил, значень та прагматичних застосувань. Перші слова, словосполучення та прості речення діти починають вимовляти у віці від 1 до 2 років. І хоча їхні інтелектуальні можливості ще не достатньо розвинені для того, щоб свідомо засвоювати та застосовувати таку складну абстрактну систему як мова, все ж діти, як правило, примудряються будувати граматично та синтаксично коректні речення. Якщо ж порівняти манеру та швидкість засвоєння, скажімо, іноземної мови в дорослому віці, то маленьким дітям можна в цьому вмінні лише позаздрити. У чому ж секрет?

Ще на початку 1940-х років Марія Монтесорі намагалася привернути увагу психологів та лінгвістів до такого феноменального досягнення дитини, як засвоєння нею рідної мови. І лише в 1960–70-х роках американський лінгвіст Ноам Хомський опублікував праці, у яких ішлося про те, що діти вивчають мову не речення за реченням, а розвивають специфічні правила рідної мови. Ці правила є настільки складними, що процес розвитку мови можливий лише завдяки вродженому механізму засвоєння мови (Language Acquisition Device). Завдяки такому механізму дитина успішно засвоює мову незалежно від свого когнітивного розвитку. Паралельно з теорією Ноама Хомського ще один американський психолінгвіст Джеромі Брунерс публікує статті про емпіричний досвід комунікації. Вчений наголошує на тому, що без соціальної комунікації, тобто прагматичного досвіду, жоден вроджений механізм не спрацює. Розвиток мови та мовлення відбувається лише в безпосередньому живому контакті з носієм мови. Знаменита книжка «Як дитина вчиться говорити» (1997) стала одним із базових підручників для педагогів.

Концепція, що зіграла чи не основну роль у формуванні сучасних уявлень про дитину, – це вчення про інтелектуальні процеси (теорія когнітивізму) швейцарського психолога та філософа Жанна Піяже. Саме його «модель розвитку» (періодизація) є базовою для освітньої європейської системи. Основне правило цього підходу: дитину не треба навчати спеціально, слід створювати відповідне середовище, в якому дитина сама перейматиме активну роль у навчальному процесі через власний досвід співпраці з тим чи іншим феноменом. У Піяже знаходимо класичний приклад того, «як дитина оволодіває мовою», – розбір слова «м’яч». Спочатку дитина отримує уявлення «що таке м’яч» через свої відчуття: зорове (дитина бачить предмет), кінестетичне й тактильне (дитина бере в руки м‘яч, торкається його), смакове (тестує предмет на смак). Дуже конкретний та різносторонній досвід було репрезентовано за допомогою слова. Така абстрактна інформація як слово, набула цілком конкретного значення за допомогою реального предмета, який дитина (її мозок) пізнала шляхом багатьох відчуттів.

Сучасна перспектива: налагодження діалогу

Одне з найперших умінь, яке мені довелося засвоїти в перший місяць навчання на кафедрі соціальної педагогіки в Німеччині, – це ази комунікації. Так зване «золоте правило» полягає в тому, що дорослий має комунікувати з дитиною, поважаючи її, – на рівні її очей. Хочеш, щоб дитина зрозуміла тебе, – присядь. І це правило стосується не лише фізичного положень наших тіл у просторі: спілкуйтеся з дитиною так, щоб вона відчувала повагу і власну повноцінність. Є навіть такий педагогічний термін «перспектива дитини». Орієнтуючись на цю перспективу, варто проаналізувати ті явища в сучасній дитячій літературі, які вже в певній мірі увійшли в сьогодення, навіть прижилися і водночас отримали критичну рецепцію в колі освітян та просто читачів.

Малюнок має переваги?

Малюнок домінує над текстом, і ось чому.

Пам’ятаєте, в теоретичному екскурсі Піяже на прикладі слова «м’яч» пояснював, як дитина засвоює мову? Для початку дитина повинна хоча б побачити і в ідеалі помацати предмет. Книжки для немовлят так і створені: завдяки різним поліграфічним структурам малюнки є різними на дотик. Отже, тексту у звичному нам розумінні для книжечок на вік 0+ не потрібно, хіба що назви предметів та якісна поліграфія.

Тепер перейдімо до групи дітей від 2 до 5 років. Малюки із задоволенням слухають римовану поезію (римовані тексти легше запам’ятовуються) або коротенькі прості історії. В ідеалі, один віршик або одна коротка історія – це окрема, добре проілюстрована книжка. Візьмімо книжковий ринок та покупця. Побувавши на минулорічному Форумі видавців у Львові, була приємно вражена продукцією видавництва «Ранок». Це якраз ті ілюстровані книжечки, про які йдеться, – історія-книжка. Таку книжечку дитина візьме в руки і навіть зможе прочитати сама. Зауважте, я пишу слово «прочитати» без лапок, бо щиро переконана, що навіть три- чи чотирирічка може таку книжечку прочитати, навіть не знаючи жодної літери. Приблизно такого класу книжки я прочитую ледь не щодня з моїми 4-річками в сімейному центрі, де працюю педагогом. Використовую спеціальну методику «споглядання ілюстрованої книжки». Цієї методики навчають педагогів у коледжі. І не просто навчають, а вчителі (вихователі), прослухавши семестр теорії, на практиці з дітьми складають практичний іспит.

Мета «споглядання ілюстрованої книжки» полягає в тому, щоб не дорослий, а дитина була активною: має бути діалогічне мовлення з дітьми, побудоване на основі ілюстрацій. Це вироблення тієї прагматики, про яку йшлося вище. Мова, мовлення нарощується шляхом практики, бо ТІЛЬКИ читання з боку дорослого передбачає пасивну дитину. Пасивна дитина – це та, яка сидить і слухає, це комунікація «згори донизу». Розмова з дитиною про книжку на основі ілюстрацій передбачає, що дитині також є що сказати, навіть не знаючи тексту. Отже, це та комунікація, про яку було сказано вище: на рівні очей, урахування дитячої перспективи.

Акцент європейських освітянських програм зводиться до ролі дитини як активної, яка є напряму включеною у власний освітній процес. Акцент сучасних українських програм лише формується. Тому, коли читаю критичні зауваги, що словниковий запас дітей збідніє через ілюстративні книжки, розумію, що проблема в тій же комунікації. Бракує методик для подібних книжок. Підкреслю, що класичні про-читання книжок ніхто не скасовував. Робота з текстом є також важливою і вона заслуговує на окрему статтю та дискусію.

Сучасне книговидання жваво залучає ті новинки та віяння, якими так активно живе Європа. Однак, читаючи дискусії в мережі, або дещо критичні й навіть занадто емоційні реакції суспільства на ту чи іншу дитячу книжку, розумію, що державна політика на рівні освітніх програм та фінансування важливих проектів є майже непомітною. Усі важливі завдання лягають на плечі рядового покупця, який є часто не поінформованим і навіть безпомічним перед шквалом новітніх технологій. Бо, скажімо, купити за 100 гривень прекрасно ілюстровану книжечку, де тексту лише на сторінку, звісно, іноді може бути не по кишені. От і відбувається зворотна реакція: видавцеві стає невигідно створювати такі книжечки. А освітяни, без належної фінансової та методичної підтримки, так і не встигли донести «в маси» ті важливі перспективи, пов’язані з відкриттями у віковій психології, про особливості росту дитини та її пряме включення в суспільство, навіть не зважаючи на вік «0».

Підлітки на «чужих» територіях

Коли тобі дванадцять, спробуй відповісти, що найважче: тривалий час постояти босоніж на снігу, розв’язати складну математичну задачку чи вміти домовлятися із власним сумлінням заради досягнення заповітної мрії?

Можливо, просто постояти на снігу – чи не найлегше з усіх завдань. Однак у Великому Місті, до якого прагне поїхати на навчання Ірма, головна героїня книжки «День Сніговика» Дзвінки Матіяш, сніг – найнебезпечніше явище. У наукових лабораторіях Великого Міста вчені вже багато років поспіль напрацьовують механізми його знищення. Людей, які все ще бачили сни та не боялися снігу, спроваджують у спеціальний «сірий будинок», де лікування скидається на тортури. І всі однокласники Ірми кричали від жаху, коли інспектор одного дня привіз до школярів Медового міста спеціальний ящик зі снігом, щоб кожен із учнів міг пройти тест. Та Ірма чомусь не закричала й стояла на снігу так довго, що інспектор силоміць вирішив везти її на лікування до Великого міста. Так, саме туди, де розташована омріяна Особлива математична школа, адже дівчинка мала прекрасні математичні здібності!

І все ж Ірмі щастить. Дівчинка настільки успішно складає тест у математичній школі, що сам директор дає їй спеціальні таблетки й радить неодмінно закричати, коли проходитиме чергову перевірку снігом. Можливо, маленька домовленість із сумлінням заради здійснення великої мрії – це зовсім «не злочин»? Що вирішить Ірма, ступивши вдруге на сніг («Директор дивився на неї підбадьорливо, він не був позбавлений любові, але він обманював і боявся…»)? Щоб дізнатися про вибір героїні й про все, пов‘язане зі снігом, кольорами, нашими снами, варто читати книжку, адже переказувати фабулу/події – справа не дуже вдячна.

«Можливо, маленька домовленість із сумлінням заради здійснення великої мрії – це зовсім “не злочин”?»

Далі – для дорослої аудиторії. Хоч і є загроза отого «директорського синдрому», та все ж…

Літературна агенція «Discursus» започаткувала в серпні 2014 року нову для себе видавничу серію «Підліткова література». Серед трьох перших книжок – і «День Сніговика». Я б радила її наймолодшим підліткам вікової категорії «11+». У романі є добре прописані психологічні сцени; розлогі описи снів персонажів як характеристики їхніх переживань добре взаємодіють із соціальною тематикою твору, адже у книжці йдеться про тоталітарний устрій країни (приклад Великого міста) та життя дитини в цій системі. Діти тут доволі різні, як і має бути. Скажімо, на прикладі сім’ї мами Лади показано три особистості: чотирнадцятилітній підліток Барб, який готується до Школи для Наближених і щохвилини піклується про свою ідеальну репутацію, його дванадцятирічна сестра Барбі та геть «нетиповий» для системи дошкільник – Малий. А нетиповий він тим, що потай любить сніг, бачить сни, знає кольори – робить усе те, що системою заборонено.

Якщо є тоталітарна система, то мусить бути й тиран. А він таки є, хоча скидається більше на якогось комічного недолугого персонажа з неприхованими дефектами мови. Макабрій Найбільший страшенно боявся пророцтва, де сказано, що одного дня прийдуть троє й «виліплять істину зі снігу». З’являється тиран у тексті не так часто, читачеві бракує часу скласти про нього якесь враження. Відчувається певний дисонанс між системою, що десятиліттями вирощувала таких собі «барбів», інспекторів, виконавців тортур та між тим недолугим створінням Макабрієм. Здається, що текстові бракує якоїсь передісторії. Не впевнена, чи 12–14-літнього підлітка переконає дещо комічна істота, що навіть пророцтво як слід «жрожуміти» не може.

Натомість пропоную поглянути, як цю тему розкривають письменники поза Україною, зокрема американська авторка Лоїс Ловрі у романі «The Giver». Українською книжка поки що не перекладена, а німецькою мовою назву розтлумачено як «Хранитель пам’яті», що дуже влучно відповідає змістові.

Ідеальний світ, в якому живе підліток Джонас (або Йонас), позбавлений болю, страждання, бідності, навіть несприятливих природних явищ. У суспільстві діє закон рівності: від уже заздалегідь запланованої кількості дітей у сім’ї до абсолютної однаковості домашнього побуту й одягу. Розрізняти кольори та бачити сни також заборонено, і для цього люди щоденно вживають спеціальні пігулки (подібний прийом використовує у своєму тексті Дзвінка Матіяш, адже у «сірому будинку» її героїню, Ірму, також годуватимуть таблетками, умертвляючи психіку підлітка). Отже, перед читачем постає суспільство ідеально керованих людей. Їм заборонено знати минуле, а от обраному Хранителю спогадів це знати не лише дозволено – це його професія. Завдання Хранителя полягає у передаванні знання своєму наступникові – учнем Хранителя спогадів стає Джонас. Що більше юнак дізнається про історію світу й учиться бачити справжню реальність у кольорі (тут значення пряме й переносне), його внутрішній бунт проти штучного устрою зростає. Одного дня хлопець наважується на втечу й успішно перетинає кордон ідеального світу, але чи вдасться вижити Джонасу на тій «чужій» для нього території – питання Лоїс Ловрі лишає відкритим.

Натомість «чужа» територія для Ірми – це Велике місто, що в одну мить перетворюється на тісний карцер. План порятунку дівчинки зріє ззовні, адже протистояти самостійно героїня навряд чи здатна. Про так званий зовнішній момент і про «Того, хто посилає все» мені б хотілося поговорити детальніше.

Екологічна катастрофа, яка назріває у Великому місті, тісно пов’язана з катастрофою гуманітарною. Маємо справу з дитячим фентезі, от тільки елемент казковості тут подається в релігійній площині. Вдаючись до прийому притчі, або іносказання, авторка сміливо застосовує біблійні сюжети. Скажімо, як із образом прабабусі П’ятниці: тут є і покликання на Великомученицю Параскеву як заступницю всього жіноцтва, і на Страсну П’ятницю як день тижня, коли настала земна смерть Христа. Обидва значення П’ятниці у романі «День Сніговика» збережено.

Можна було б дорікнути авторці, що в її книжці забагато ритуалів: прощання з мертвою людиною, оладки на вечерю в останню п’ятницю місяця як данина пам‘яті… Та все ж алюзії на євангельське оповідання про Таємну Вечерю, коли Ісус розламує хліб і дає своїм учням зі словами «це чиніть на спомин про Мене», досить промовисті щодо героїні-П’ятниці. Адже незадовго до смерті жінка навчає онуку Ладу пекти оладки на згадку про неї: «Дитино, печи на спомин про мене мої оладки. Оті, гарбузяні. І навіть як у тебе не буде гарбуза, все одно печи оладки. Щоп’ятниці. Не забувай. (…) Я тоді зможу тобі допомогти більше».

Аспект людської пам’яті, як бачимо, цікавий, і поле інтерпретацій може бути доволі широке. Остання ремарка, яку мені б хотілося неодмінно озвучити, – це дати написання роману «День Сніговика»: 25 січня – лютий 2014. Отже, з моменту написання та друку книжки минуло зовсім небагато часу. Сучасний підліток неодмінно віднайде в тексті якісь свої асоціації, що матимуть стосунок до зими чотирнадцятого року. І чомусь геть не хочеться приписувати книжці штамп «бестселер». Хочеться, щоб читач сам, без «директорських пігулок», зміг упоратися з власними думками та висновками.

Читайте також рецензію Наталки Малетич: Про гідність, страждання та смерть

Від БараБуки

гав-гавДнями я проковтнула, вибачте, прочитала «Казки барда Бідла» Дж. К. Ролінґ. Надибала цікаву штуку. У передмові до книжки відьомських казок вона пояснила, чим казки для чарівників відрізняються від казок для «маґлів»: у казках для звичайних людей герої чомусь чекають, як їх хтось порятує (Білосніжка, Спляча Красуня, Рапунцель, наприклад). А в «магічних» роблять щось для порятунку самі! А потім я перечитала «День Сніговика» й замислилася… Тут персонажі й навіть головна героїня Ірма лише ТЕРПЛЯТЬ і чекають із неба кісточки, тобто, гав! – із моря погоди замість щось робити для врятування свого життя й своїх близьких. Усі вони сидять склавши лапи, тобто руки. Персонажі бездіяльні, всі події відбуваються незалежно від них самих. Життя рятівниці Ірми залежить від того, чи регулярно печуться оладки з гарбуза й чи правильно й швидко плетуться шарфи-обереги, а сама вона нічого не може зробити для порятунку всього сірого світу. Виходить, наче єдиний вихід для тих, хто живе в тоталітарній зграї, тобто, гав! – суспільстві, – це мовчати й чекати, а не діяти?! Я за те, щоб читачі цієї книжки хотіли змінювати майбутнє, щоб не були білосніжками й сплячими красунями та красенями 😉 Гав!