Детективи-переселенці і «неправильні» справи
Хто з нас у дитинстві не грався в детективів? Нас оточували загадки, таємничі зникнення й підозрілі персонажі – і все це ми намагалися розгадати в найбільш чудернацький спосіб. Діти залишаються дітьми навіть тоді, коли вони народилися й виросли під час війни. Тож сучасні 3-класники, так само, як і їхні батьки, теж із задоволенням бавляться в детективів.
Трійко (плюс один) третьокласників із криворізької школи, виїхавши після початку повномасштабної війни з рідного міста до Ужгорода, створили власну детективну агенцію, назвавши її за першими літерами своїх імен. Соня, Марійка й Андрій – детективна агенція «САМ». Також у них є друг Ілля, із яким діти підтримують зв’язок дистанційно, адже він опинився за кордоном, у Польщі. І це – добрий приклад того, як обмінюватися досвідом і зберігати дружбу попри кілометри.
«Із мішків з одягом діти влаштували на вході до школи блокпост, щоб не пускати досередини чужих. Простісінько як у справжніх військових. Впускали тільки тих, хто знав пароль – “паляниця”. Бо лише українці вимовляють це слово правильно»
Перед нами – чотири «неправильні» справи. «Неправильні», оскільки не надто небезпечні, не достатньо серйозні й невідомо, чи й справи взагалі. Спочатку юні детективки й детектив беруться до справ без ентузіазму: адже вони щойно покинули свої домівки, тікаючи від війни. У когось, як у Соні, батьки пішли в ЗСУ, у когось, як Марійки, тато залишився вдома, захищати рідний дім, хтось залишився «за старшого» в родині, де є менші діти. Діти та їхні дорослі знаходять прихисток у спортзалі, як і десятки, сотні людей з України у 2022 році: «Отака цікава родина – п’ятеро дітей, двійко мам й одна бабуся. Звісно, з ними мешкало ще кілька десятків людей. А це було водночас і незручно, і… цікаво. Бо ж за таких умов детективна агенція без роботи не залишиться!» І справді: тут вам і загадка появи неймовірної кількості безплатної їжі, і зниклий перстень (а також наклейки), і невідь-звідки-взялися окуляри, і пошуки хлопчика з Маріуполя.
«Детективна агенція “САМ” в Ужгороді» – один із найбільш оптимістичних і життєствердних текстів про перші місяці повномасштабної війни у списку посібника #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Привертає увагу непереможний оптимізм, із яким показано події в цій книжці. Я б хотіла, щоб поруч із кожною дитиною в ці часи була така «бабуся Валя», яка є в Соні. Ось, наприклад, як бабуся Валя реагує на необхідність оселитися у спортзалі з кількома десятками чужих людей:
«– Я живу в триповерховій будівлі в самісінькому центрі стародавнього міста! – раділа бабуся Валя.
– Тобто в шкільній спортзалі, – сумно виправила її мама Настя. – Ми тепер – вимушені переселенці. І замість цілої квартири у вас лише матрац, постелений просто на підлозі.
– Я завжди мріяла мати велику кімнату, – пожартувала бабуся».
Уміти подивитися на обставини під іншим кутом – дуже важлива суперсила, і гарно, коли її демонструють важливі дорослі – якщо не в житті, то принаймні у книжці.
Ольга Куждіна порушує не одну важливу тему. Зокрема, діти долучаються до волонтерського руху й на своєму прикладі розуміють, наскільки важливою є спільна справа і яким значущим є кожен внесок у Перемогу.
«– Сонько, а ти що скажеш? Будеш із нами волонтерити? Чи якось-какось не хочеться?
– Я хочу на фронт. Воювати з ворогами.
– Так тут і є фронт, бо ми це робимо задля нашої перемоги над окупантами, – серйозно зауважила Іванка. – Ми воюємо з потужним ворогом – голодом».
Авжеж, ми всі розуміємо, що фронт у нас – один, і що це – недитяча справа. Але діти (й особливо підлітки) часто відчувають безсилля в цій війні. Усі рішення за них приймають дорослі, відсторонюючи дітей від купи важливих речей. Долучитися у межах своїх можливостей і віку до спільної справи – важливо для дітей. Готувати й роздавати їжу, плести сітки, брати участь у благодійних ярмарках і зборах на військо, воювати в «інформаційній війні» – це все посильні внески для дітей, які відчувають поклик щось робити, аби тільки не стояти осторонь.
