«Ефект ховчика», або Те, що нас лякає

Автор: Володимир Чернишенко


Страх – цікава емоція. Він як застереження, своєрідний антидот незглибимої людської цікавості. І водночас він та перчинка, яка здатна манити своїм гострим, обпікаючим смаком. Не дарма у темному, повному шерехів лісі біля багаття якось мимоволі хочеться розповісти страшну історію. Недарма перегляд жахастиків може стати хітом будь-якої піжамної вечірки. І нарешті – недарма образ привабливого юнака стає ще більш привабливим, якщо цей юнак може становити потенційну небезпеку, якщо він страшний. Доведено поколіннями: від «Красуні й Чудовиська» до «Сутінків». Страшні епізоди, персонажі чи події підігрівають читацький інтерес, додають плюсів книжці, особливо якщо її читач перебуває у віці встановлення власних меж.

Володимир Рутківський. Щирик зі Змієвої гори. – Львів: ВСЛ, 2018. – 256 с.

Володимир Рутківський – знаний майстер полоскотати читачам нерви. Навіть у пригодницьких історичних книжках є місце страшненькому. Чого вартий наприклад напівмістичний сон-дійсність Івасика Телесика у книжці «Джури-Характерники»! Сцена переслідування Івасика нечистю, вкорінена в народній казці й майстерно описана автором, кого завгодно змусить здригнутися. А особливо страшною вдалася йому книжка «Гості на мітлі», де Рутківський створив неперевершений образ баби яги – від самого лише вигляду його героїні кров стигне в жилах. Ні, у неї немає потворного горба, звіриних ікол чи, до прикладу, рогів. Ядвіга Олізарівна в заспіві повісті вражає своєю звичайністю, в якій і криється небезпека. Найновіша книжка знаного майстра – «Щирик зі Змієвої гори» – продовжує лінію «нечистої сили». Володимир Рутківський вирішує об’єднати попередні дві книжки: про водяників («Бухтик з тихого затону») і про бабу-ягу («Гості на мітлі») в одну «демонічну трилогію», написавши ще про одного персонажа українських казок – змія Горинича. Третя книжка трилогії «Щирик зі Зміїної гори» пов’язує досить таки різні за стилістикою перші дві книжки умовної трилогії, виводячи їхніх героїв на одну шахівницю.

Читайте також: Зачаклувати всіх!

Щирик – синок змія Горинича. Для нього письменник вигадує правдоподібну й цікаву модель онтогенезу (індивідуального розвитку) зміїв. Народжений дружелюбний малюк потроху росте, а потім проходить обряд ініціації і відрощує собі крила, перетворюючись на кровожерну потвору. Любителі полоскотати нерви напевне читали книжку англійців Кріса Ріддела та Пола Стюарта «У нетрях Темнолісу». У ній схожий обряд дорослішання проходили мегери-печерниці, обертаючись із милих дівчаток на потворних і лютих мегер. Здобуваючи надприродну силу, змій недовго вчиняє бешкети і скоро на кількасот літ засинає у скелі. Однак Щирик, здається, отримує нагоду порушити правила свого роду й лишитися добрим… Хоча це буде й нелегко.

Читайте також: Коротко про головне: найцікавіші новинки дитЛІТА (7+)

За сюжетом у лігві змія опиняється звичайний собі український хлопчик. Власне, його туди заманює не хто інший, як Костій Безсмертний. Володимир Рутківський створює свого Костія особливим. Він анітрохи не нагадує знайомого більшості лубкового царя у спортивному костюмі з кістками – кіношного Кащєя з радянських мультфільмів. Наш Костій є одним із багатьох костіїв, – витворів найтемнішої нечисті, чиє завдання – полювати душі, щоб нагодувати ними тих, кого навіть пекло не приймає… Звісно, неповороткому змієві Гориничу такий помічник ох як потрібен. А для будь-якого костія змій – чудовий компаньйон, який здатен забезпечити багато нових смертей, а значить і свіжих душ, яких можна зловити підсакою.

Страшно? Певно, що так. Змій Горинич – горопашна неповоротка рептилія – навряд може налякати глядачів «Парку Юрського Періоду». А ось Костій, який зовні схожий на звичайного дідка, приховує моторошну загрозу. Його «фокуси», якими він принаджує жертву, як-от «відривання пальця» чи «обертання очима», виглядають моторошно. Можна сказати, що Костій Володимира Рутківського – втілення «чужого дяді», яким чи не всіх нас колись лякали батьки, закликаючи уникати незнайомців. У «звичайності» Костія, як на мене, і криється феномен жаху, який він здатен навіяти. Та ж ситуація з Ядвігою Олізарівною з «Гостей на мітлі». Отримуючи від письменника шаблон – «чужа бабега неприємної зовнішності» або «чужий дядько, який підозріло втирається в довіру» – читач має вдосталь простору для фантазії, таким чином лякаючи самого себе.

Пригадуєте привида «богарта-формополоха», якого український перекладач саги про Гаррі Поттера Віктор Морозов назвав «ховчиком»? Цей ховчик мав здатність перетворюватися на те, чого найбільше боялася людина, яка зазнавала його нападу. Завдяки цьому «ефекту ховчика», Костій у книжці про Щирика – страшний, а Змій Горинич – ні. Або, скажімо, таємничі «господарі» Костія – пожирачі душ – були страшні, доки письменник не спробував їх описати і не зобразив у своїй книжці зустріч із ними головного героя. Пояснені й описані, ці найтемніші темні сили втратили добру половину своєї жахливості. Цікаво, чи можна проаналізувати, спираючись на «ефект ховчика», інші книжки сучасних авторів, у яких ідеться про нечисту силу, жахіття і все таке інше? Спробуймо.

Марина Макущенко. Темний бік будинку. Львів: ВСЛ, 2018,. – 328 с.

Книжка «Темний бік будинку» Марини Макущенко – одна з кількох дебютних книжок серії «ВСЛ» «Наше фентезі». Це міська повість, межі якої досить чітко визначені географією центральних вулиць Києва. Дія повісті крутиться довкола старовинних київських будинків, яким загрожує небезпека знищення. З точністю до кількасот метрів авторка описує відстані від Замку Барона до Жовтневого палацу чи Шоколадного будиночка, формуючи белетризований путівник архітектурними пам’ятками столиці. А підтримують і вселяють життя у ці пам’ятки, звичайно ж, домовики. Якщо читач хоча б раз у житті здригався від незрозумілого шелестіння або шкрябання на горищі чи під підлогою, то книжка точно не залишить його байдужим.

Марина Макущенко детально описує стосунки домовика і будинку, пояснює, чому в одних будинках домовики є, а в інших – нема, пише, що таке «дух будинку» і чому для кожного будинку й кожного домовика потрібна людина, яка би щиро той дім любила, – годувальник. Звісно, пояснення ці з’являються не одразу. Як це часто водиться в київських фантастів, деталі устрою вигаданого світу автор розкриває перед читачем лише тоді, коли цього вимагає сюжет. А доти читач відчуває легеньке сторопіння, коли ще просто не може зрозуміти окремих деталей і розривається між бажанням читати далі, щоб нарешті все збагнути, і прагненням відкласти заплутану книгу, щоб ніколи вже до неї не повертатися. На жаль, книжка справді переобтяжена зайвими деталями й розмовами, сюжет подекуди закручено так, що він губиться і розпливається, а таємниці перетворюються на мильні бульбашки. Головна сюжетна лінія з будинком і Покручем виявляться не головною, а описи звірств НКВС взагалі здаються притягнутими за вуха. Їх цілком можна було б викинути без великих втрат для історії. Власне, вся лінія «Покруча» і таємниця будинку видаються непотрібними і зайвими порівняно з любовною лінією чи лінією «двох Нічниць». На мою думку, добрий редактор скоротив би книжку на третину, що пішло б їй лише на користь. Але насамперед – про цікавинки повісті.

Читайте також: Коротко про головне: найцікавіші новинки дитЛІТА (11+)

В основі сюжету – дівчинка-підліток Яра, яку виховують домовики прегарного але занедбаного будинку. Вона – нечиста сила, Нічниця, теоретично здатна на будь-яку підлість, але вихована дбайливими батьками, і від того – добра. Любителі демонічних сюжетів зустрічали щось подібне у книжках Сари Різ-Бреннан «Лексикон демона» і «Угода демона». Там демон у тілі дитини був зрощений люблячим батьком і в результаті відмовився нищити світ, до якого він так важко добирався. Підлітковий переламний вік Яри описується авторкою через призму її усвідомлення себе Нічницею. Це надзвичайно цікавий і вдалий хід, який дозволяє охопити підліткові проблеми пошуку власної ідентичності, встановлення нових стосунків із батьками та друзями… Безумовно, страждання й переживання Яри озвуться в душах українських підлітків-читачів. Своєрідним близнюком-антиподом Яри є інша Нічниця – Слава, яка, маючи ті ж вихідні умови. стає злою. Класичний прийом «злобного брата-близнюка», дуель «героя-антигероя» у цій книжці відмінно спрацьовує.

Нічниці – створіння однозначно темні, але можуть опиратися своїй природі чи поступитися їй. У випадку з Ярою така особливість дозволяє розповісти досить цікаву любовну історію. Знайомство з досить екстравагантним домовиком Дамідом і взаємна симпатія, дружба, спілкування і кохання поступово виходить у книжці на перший план, заступаючи інші лінії сюжету. Пригадаймо всі ті зіркові пари, у яких один із партнерів становить небезпеку для іншого, наприклад, як вампір Едвард, розривається між непереборними, але взаємно виключними бажаннями поцілувати свою кохану або з’їсти її. Так само Яра здатна налякати домовика Даміда, навіть убити його. Водночас Дамід значно досвідченіший за свою кохану, на кількасот років старший за неї і теж багато чого вміє. Вони разом читають романи зі страшними сценами, і так Яра, ласа до кривавих епізодів, вчиться переборювати свою природу. Якби авторка обрала історію цієї пари за основну, то унікальні стосунки домовика й нічниці могли б стати новим еталоном у небезпечному коханні, коли небезпеку становлять обидва партнери, або феміністичною відповіддю різним сагам про вампірів, де головною потворою була б усе ж дівчина, а не хлопець.

Між тим, моторошні події, химерні герої та похмуре тло оповіді роблять книжку «Темний бік будинку» принадною для любителів готичних сюжетів. Не можу також не згадати про подібність цієї книжки з повістю Олександри Дорожовець «Старий будинок». Ця повість, у якій так само йдеться про дух будинку, який занепадає разом із фізичною оболонкою, значно простіша сюжетно й тому уникла численних вад «Темного боку…». Обидві повісті мають багато спільного, обидві зайвий раз звертають увагу на проблеми збереження архітектурної спадщини міста, і це уже добре.

Анастасія Лавренішина. Дрімучий ліс. – Київ: Фонтан Казок, 2018. – 256 с.

Однак не лише місто може приховувати в собі моторошні сюжети і небезпечних створінь. Окрім темного боку будинків, є ще й дрімучий ліс… Саме так називається повість Анастасії Лавренішиної, і саме дрімучий ліс є ареною всіх подій цієї книжки.

В основі сюжету – дівчинка Уляна, яку виростила жорстока рогата відьма, яка знається з поганню, може оживляти кістяки тварин і взагалі – особа пренеприємна. Уляна переживає злам, дорослішання – загибель подруги і раптову потреба здобути чарівний артефакт відьомську книгу для своєї рогатої господарки. Цей нехитрий квест згодом плавно переходить у інше, важливіше завдання – знайти Дивоцвіт раніше за суперницю й таким чином порятувати Дрімучий ліс від навали Нечисті, а самій – здобути свою ідентичність.

Містичний трилер, моторошна казка чи фентезійна повість – якийсь із цих термінів, мабуть, підійде для характеристики дебютної повісті переможниці конкурсу «Напишіть про мене книжку» від «Фонтану казок». Ця книжка має значно більше «ховчиків», порівняно з «Темним боком будинку» і значно простіша й стрункіша сюжетно.

Порівнювати ці дві книжки – справа марна. Загалом, спільного в них мало, однак є деякі риси книжки Лавренішиної, які вигідно відрізняють її від книжки Макущенко. Наприклад, Лавренішина скоротила кількість дійових осіб до необхідного мінімуму, таким чином уникнувши хитромудрих сюжетних хитросплетінь, у яких сама могла б і заплутатися. Крім того, авторка свідомо розклала подієву канву на три рукави, описуючи дійсність строго поперемінно то з точки зору Уляни, то з позиції Кістяної Відьми, то з точки зору Сірого Вовка. Усі ці три рукави досить подібні стилістично, але все ж відрізняються за духом і за завданням. Лінія Уляни зображує квест, лінія відьми – оповідає про те, як влаштовано довколишній світ, а лінія вовка пов’язує їх між собою.

Треба сказати, що наявність у кістяної відьми рогів не зробило її страшнішою, а ось сцени «приборкання» Сірого Вовка, обмін зубами чи пожовтіння його двоколірних очей – це справді страшно. Нечисть, яка живе в кишені відьми, фізично неоформлена й ірраціональна, і тому залишає у читача враження небезпечної і страшної – строго за «принципом ховчика». Сходження Улі у світ мертвих заслуговує на окрему відзнаку за моторошну оповідь – фольклорне «продай ім’я» і наступний напад потвор – практично еталонні прийоми горору.

До речі, використання фольклорних мотивів, опис потойбіччя і вміле маніпулювання страхом, яке демонструє Лавренішина, нагадує стилістично давнішню книжку Володимира Аренєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Звісно, книжка Аренєва розлогіша, включає більше сюжетних ходів і героїв, однак вміння та способи «полоскотати нерви» читачу їх об’єднують. У книжці Аренєва моторошною насамперед є не вовкулача «м’ясниця» з пожиранням полонених, а «мишка», якій через плече кидає молочний зуб хлопчик. Так само у книжці Лавренішиної лякають не роги на лобі у старої, а сорока, яка в Потойбіччі викуповує ім’я дівчинки за пиріжок із горохом…

Сергій Оксеник. Вбивство п’яної піонерки. – Львів: ВСЛ, 2017. – 352 с.

Як робити жахастики на заїждженому вже ніби фольклорі свого часу, яскраво продемонстрував Сергій Оксеник (Іванюк) у трилогії «Лісом, небом, водою». Його постапокаліптичні руїни світу населено не лише рештками людей, але й воскреслими лихими створіннями. І щоразу нечиста сила лякає дітей-героїв роману не рогами, а незбагненним походженням (не дуже зрозуміло, де воно взялося і чому), нелогічними з людської точки зору вчинками (помилувана баба яга прагне смерті дітей, бо ті її пожаліли, а це – найбільша для неї ганьба). А найстрашніший епізод усіх трьох книжок, безумовно, – проникнення у свідомість хлопчика, а відтак – намагання нечистої сили керувати його вчинками, яке призводить зрештою до загибелі жертви… Залишені за лаштунками маніпуляції з дитиною потужно заряджають мозок читача страхом. Кожен виразно пригадує свої особливі епізоди, свої затаєні страхи… Характерно, що смертоносна «конечна черва», яка справді є смертельною загрозою для всього живого, такого жаху не викликає. Мабуть тому, що у третій частині трилогії «Інженер» описано і схему її виникнення, і її природу, і обставини виходу її з-під контролю…

Читайте також: Виживання після апокаліпсису

Остання (яка гірка двозначність!) книжка Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» також не позбавлена справді страшних епізодів, хоча й присвячена іншій темі, іншій проблематиці, про яку цікаво буде поговорити колись окремо.

Здавалося б, «найстрашнішою» у повісті має бути епізод із виявленням трупа. Автор вустами свого героя Ревміра послужливо пояснює, що «нічого страшнішого він в жизні не бачив» і «волосся заворушилося у нього на голові». Між тим очікувана і зрозуміла знахідка, логічне і єдино можливе рішення не озивається у серці читача. Тому самому, яке злякано завмирало, коли йшлося про якесь одоробло, яке лізе у вікно до хлопчика і стріляє всередину пістонами, про викачування грудей яйцями чи про химерну Марію Володимирівну. Граючись із дитячими страхами, автор примушує читача згадати далекі часи, коли сам читач вертався уночі з туалету, радіючи, що його не з’їли. І кожна нова свідомість витягує з глибини спогадів власну потвору, яка насправді може лякати так, як жодне інше, наймайстерніше описане, найвигадливіше вигадане чудисько…

Читайте також: Коротко про головне: найцікавіші новинки дитЛІТА (15+)

Як же жаль, що не кожна зі згаданих у цьому огляді книжок цілком може мати продовження. Тим більше уважно треба сподіватися й чекати – яку казкову потвору «одомашнить» Рутківський наступного разу? Що станеться далі з Дамідом і Ярою? Чи мають вони шанс на шлюб і що з того буде? І хто ж такий насправді той Сірий Вовк, який лишився єдиною незавершеною сюжетною лінією «Дрімучого лісу»?

Цікаво? Брррр – страшно цікаво!

Чільне зображення: ілюстрація Надії Дойчевої-Бут із книжки «Дрімучий ліс».

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: