Смерть, Вовк, Мудак, Секс і Війна: підліткова література як гра в карти

Автор: БараБука


22 жовтня БараБука та критик Володимир Чернишенко запросили авторів підліткових новинок – Мію Марченко, Анастасію Лавренішину, Анастасію Нікуліну, Ольгу Купріян і Володимира Арєнєва – зустрітися у дружньому колі та трохи розважитися – зіграти в нескладну картярську гру й одночасно поговорити про книжки запрошених.

Такий формат не випадковий, адже письмо для молоді чимось нагадує азартну гру, у якій є три варіанти розв’язку: недобір (коли автори надто обережні у своєму письмі і не дотягують до запитів аудиторії), перебір (коли в бажанні зробити книжку близькою підліткам насичують її відверто зайвими сценами) та найбільш бажаний варіант – виграш, поєднання вправності та удачі.

Відповіді на провокативні запитання круп’є (Володимира Чернишенка) ми зібрали в цій статті. А кому цікаво дізнатися, хто ж «зірвав куш» своїми текстами – читайте також огляди Гра в 21 і Те, що нас лякає.

Якщо не говорити про травму, то її не можна вирішити

Мія Марченко, письменниця, перекладачка

Запитання до Мії Марченко: Коли Ви хочете описати свого персонажа, то використовуєте два способи: або показуєте через його дії, або розказуєте про його почуття. Чи є можливість адекватно передати внутрішній світ людини й уникнути при цьому довгого розказування чи показування?

Мія Марченко: Така можливість є і вона робить оповідь більш динамічною. Зовсім відмовитися від описування складно.

– Ваше фентезі («Місто Тіней» – Ред.) було засобом поговорити про складні теми. Навіщо говорити про складні теми, як-от втрату одного з батьків, про сирітство? Навіщо говорити про інший негатив?

М. М.: Підлітків, у родинах яких немає жодних проблем, чи з друзями яких не трапляються такі ситуації, майже немає. Люди хочуть знати, як говорити з підлітками про втрату. Якщо ми не говоримо про травму, то її не можна вирішити. У своїй творчості я намагаюся запропонувати відповіді на питання, як із цим упоратися.

– Часто в багатьох книжках кульмінація відбувається в голові героя, а не в подіях. Чому так? Невже підлітки такі психовані?

М. М.: По-перше, підлітки різні. А по-друге, важливо, щоб в оповіді ці «психи» героя були чимось підкріплені, наприклад, розвитком особистості. Це криза, яка неминуче має настати після того, як якісь проблеми він намагається вирішити.

Читайте більше: Свято наближається, дива починаються

Вовку подобається дівчинка, це його чоловічий інстинкт

Анастасія Лавренішина, письменниця, сценаристка

Запитання до Анастасії Лавренішиної: У Вашій книжці («Дрімучий ліс» – Ред.) є три основні істоти, через призму яких автор подає історію: Стара, Вовк і дівчинка. Ви хочете показати психологію цих героїв і водночас екшен. Дуже часто у Вас екшен поступається внутрішній напрузі. На Вашу думку, що важливіше в підлітковій прозі: показати екшен чи розповісти про переживання і пояснити мотиви?

Анастасія Лавренішина: Мабуть і те, і те важливо, автор мусить балансувати. В моєму творі спочатку було багато екшену і це читалось суховато, тому я додала атмосфери і описовості.

– Працюючи над своєю книжкою, Ви, певно, прочитали багато фольклорних джерел, тож, на Вашу думку, які уроки з народних казок можуть винести сучасні читачі?

А. Л.: У казках часто використовується тема ініціації дівчини в жінку і хлопця в чоловіка. Зазвичай на цьому казка закінчується і починається наступна, в якій свої межі, свої стосунки.

– Чи можливо почерпнути емпатичний досвід із книжок? Чи важливо для автора багато читати?

А. Л.: Я маю кілька книжок, які перечитую, щоб роздмухати цей емпатичний досвід. Або можу шукаю цей досвід у нових книжках.

– У вас у книжці прив’язаність і почуття Вовка до дівчинки – це метафора?

А. Л.: Я вважаю, що дружби між хлопцем і дівчиною не може бути. Вовку, звичайно, подобається дівчинка, і це є його чоловічий інстинкт.

Якщо є «мудак», то «дідько лисий» з нього не вийде

Анастасія Нікуліна, письменниця, копірайтерка

Запитання до Анастасії Нікуліної: У чому різниця між писанням для підлітків і писанням для дорослих? Чи є взагалі різниця?

Анастасія Нікуліна: Для мене немає різниці у плані того, як я працюю з текстом. Я відчуваю того героя, про якого зараз говорю. Я бачу, яким він є в реальності. Якщо це підліток, то це підліток, із яким би я жила поруч, якого бачила, з яким би говорила, коли сама була підлітком. «Фішка» підліткового писання в тому, що там більше сленгу в діалогах. Я не люблю, коли твір перенасичений нецензурною лексикою, але якщо в розмовній мові героя є «мудак», то, хоч би як ти його назвав, «дідько лисий» з нього не вийде.

– Секс – це табуйована тема у книжках для підлітків? Чи може бути секс сюжетоформуючою одиницею?

А. Н.: Секс – це не табуйована тема для підлітків. Якщо підліток не знаходить цього в українських авторів, він іде в інтернет і там читає. Хоча в мене були випадки, коли мама чотирнадцятирічної дівчинки казала, що не дасть їй читати мою книжку, тому що там у героїв був секс (хоча опису самого акту не було і згадка була побіжною).

– Уже в другій вашій книжці я читаю про слабку дівчину при сильному герої. Чому так? Це дефемінізація?

А. Н.: Головна героїня «Зграї» – далеко не слабачка. Думаю таке враження могло скластися тому, що кожен читач бачить твір через призму власного світосприйняття. Отак, читач-чоловік може уявити собі героїню слабкою дівчинкою поряд із сильним хлопцем, бо він так сприймає жіноцтво. Але я бачу їх на рівні. У «Солі для моря» інша справа. Там Ліза – так, не super-girl, яких багато в сучасній прозі. У цій книжці мені хотілося показати не так крутих, як тих, хто стоїть по інший бік крутості. Але це не означає, що я не писатиму про сильні жіночі персонажі взагалі.

Читайте також: Вихід в іншому місці

Коли пишеш думки дівчини, які вона сама записує, свій дорослий розум «вимикаєш»

Ольга Купріян, письменниця, літературна критикиня

Запитання для Ольги Купріян: Коли хтось екранізує книжку, то одна з головних умов успішності – надати екшену книжковій статиці. В історії з Вашою книжкою («Щоденник Лоли» – Ред.) все навпаки. То як бути: додати статики, прибрати екшен, розтягнути якісь епізоди?

Ольга Купріян: У мене було не зовсім так. «Щоденник Лоли» – це не книжка за серіалом, тут ідеться про конкретний жанр: це щоденник однієї з головних героїнь. Завданням було всі епізоди, які бачить героїня, втілити у книжці. Відповідно, я одразу собі викреслила те, чого вона не бачить. Чергування екшену і не-екшену залежало від того, як мислить героїня.

– Як бути в ситуаціях, де автори пишуть про перше кохання як про єдине і на все життя, коли ми знаємо що це не так? Брехати читачу?

О. К.: У «Щоденнику» мені знову ж таки допомагав жанр. Коли пишеш думки дівчини, які вона сама записує, то свій дорослий розум «вимикаєш». Тому коли в героїні перший хлопець і все у них серйозно, я пригадую себе в 15 років і розумію, що для неї зараз це – саме так, назавжди.

– Де брати слова, щоб писати про те, про що не говорять?

О. К.: Джерела ті самі: зі свого досвіду, з досвіду людей, за якими спостерігаємо, із книжок. Книжки – це також частина мого досвіду, який я можу використовувати в літературі. Наприклад, про секс у підлітків писати складно, бо в нас немає традиції, як саме описувати процес. Тому доводиться шукати свої слова. У відвертих сценах зі «Щоденника Лоли» я не використовувала назв статевих органів, старалася описувати те, про що «не можна говорити», не називаючи, власне, «заборонених» слів.

– Ви творите новий канон того, як треба писати для підлітків українською мовою. Ви відчуваєте цю відповідальність, що завдяки Вам твориться нова мова? Страшно схибити і не вгадати?

О. К.: Насправді кожен із нас у своїх книжках творить різні способи писання про щось. Усе змінюється дуже швидко, щороку підліткові книжки стають усе кращими і канон також «покращується». Коли пишу, то не думаю про канони, але коли читаю і критикую, бачу, як змінюється й розвивається література, і література для підлітків зокрема.

Я використовувала максимум ресурсу з сучасної розмовної мови, щоб зафіксувати цю жвавість підліткового мовлення у книжці. Я не придумувала слова, мені більше подобається ідея з підслуховуванням – а з підслуханого вже вибирати те, що пасує до тексту.

Читайте більше: Пробудження сили: секс у підлітковій літературі

Щойно починаєш заходити на територію факту, є ризик перетворити книжку на репортажний текст

Володимир Арєнєв, письменник, перекладач

Запитання Володимирові Арєнєву: Є думка, що для того, щоб дитина ототожнювала себе з героєм, він має жити в реальності, схожій на читацьку. Ви пишете фентезі, тож як читач може асоціювати себе з героєм, якщо він не тільки живе не в цій країні, а й навіть не на цій планеті? Які обмеження накладає фентезі на автора саме підліткової книжки?

Володимир Арєнєв: Не думаю, що це обов’язкова умова, інакше той же «Гобіт» не був би настільки популярний в усьому світі.

Та у випадку з «Порохом із драконових кісток» і «Дитям песиголовців» читач має справу якраз зі світом впізнаваним, у тому й фішка. От вам мобілки, телебачення, автобуси – упізнали? А от ворожі песиголовці за рікою й лісом – може, і їх теж упізнаєте?..

Це прийом, якому багато десятків років: говорити про теперішнє за рахунок метафори. Вона дає нам можливість відсторонитися від наших, плинних «тут і тепер», побачити самих себе наче трошки збоку, на відстані. Хтось завдяки цьому читатиме книжку як суто розважальну: от є пригоди, цікаві декорації, драматичний перебіг подій, – і лише поступово розумітиме, що історія ця пов’язана з нами сильніше, ніж здається на перший погляд. А хтось, звісно, вловить це відразу.

Ясно, що це трошки ускладнює письменникові життя: наш реальний світ ти не мусиш «пояснювати», читач знає про те, що таке мобілка та комунальні послуги. Щойно ж ти вводиш його у світ вигаданий, він має зрозуміти (з контексту чи з відкритих пояснень), хто такий Кіновар, навіщо у країні замість пшениці збирали й відправляли до столиці золото, що сталося з татом Марти на заробітках.

– Фентезі дозволяє метафорично говорити про багато речей. У вас у книжках є купа моментів, у яких ми впізнаємо наші реалії. Чи обов’язково читач має це зчитати?

В. А.: Я мав цікавий досвід: ми були з Ліною Квіткою (художниця, ілюстраторка книжки Володимира Арєнєва  «Відчайдушний боягуз» – Ред.) на загальноєвропейському фестивалі фантастики «Єврокон», виступали перед читачами. Я переповів сюжет «Пороху…», не пояснюючи контексту жодним чином, – і читачі самі почали уточнювати: то це про війну на Донбасі?

Для мене ця трилогія, властиво, й постала як необхідність поговорити про певні актуальні речі, – але не буквально. Бо щойно ти починаєш заходити на територію факту, є ризик перетворити книжку на репортажний текст, на висловлювання більш чи менш кон’юнктурне. Не виключаю, що й такі тексти потрібні, але їх і без мене пишуть у достатній кількості.

Ну а далі – коли ти знайшов для себе художнє вирішення того завдання, яке перед собою поставив, – працюєш із сюжетом. Чи побачить читач за ним власне твій вислів, залежить і від тебе, і від читача. Та оскільки сама трилогія обертається навколо певних тем, рано чи пізно, стежачи за сюжетом, читач, як на мене, на них вийде.

Читайте також: Сієш кістки – не нарікай на врожай

Фото: Анна Третяк, БараБука.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: