А ми таки у ванній
Автор: Галина Ткачук
Галина Ткачук – письменниця, чиї книжки для дітей завжди сповнені вибуховою сумішшю гумору та зненацьких пригод. Утім, чимало років Галина має ще одну іпостась – вона викладає творче письмо для дітей і підлітків. Не покинула вона цю справу і в непростих для всіх нас умовах повномасштабної війни, тим самим створюючи для дітей простір стабільності і творчості. За результатом багаторічних спостережень Галина поділилася з БараБукою своїми міркуваннями про дитячу творчість, її особливості, і ми особливо радимо ознайомитися з цими спостереженнями тим викладачам, хто бажає підтримати креативну іскру своїх учнів.
Дитяча творчість – це і є справжня література. Я так вважаю, і саме тому понад усе люблю проводити творчі курси для дітей та підлітків. Роблю це вже восьмий навчальний рік, викладаючи у приватних школах та у власних проєктах: довгий час я була керівницею літгуртка «Написатор» від БараБуки, а тепер проводжу зустрічі письменницьких клубів «П’ятниця. Вечір» для дітей та підлітків на базі Центральної бібліотеки ім. Тараса Шевченка для дітей міста Києва.
Так, дитячі твори – це лиш перші кроки, яким із об’єктивної точки зору бракує глибини, майстерності, часом оригінальності. Утім, вони важливі самі по собі: для дитини, для гуртка, для нас усіх. Ці, написані з помилками та одруківками, коротенькі-куценькі чи довгі-предовгі, фантастичні чи реальні, твори наймолодших українських письменників мають свою унікальну суперсилу, яка стає особливо помітною у час драматичних і трагічних подій. Саме про це й буде мова.
Іще час пандемії показав, що стресова ситуація для дітей може стати шансом розписатися, усамітнитися у внутрішньому світі і зосередитися на його розбудові. Хоча, звісно ж, були й ті, хто з початком локдауну зовсім перестав писати.
Війна ж додала іншу ноту: смуток за попереднім життям, за домом (адже, за статистикою ЮНІСЕФ іще за перший місяць війни вимушено виїхали з дому більше половини українських дітей). Якщо під час пандемії зум-зустрічі замість звичайних традиційних «офлайнів» були викликом і для дітей, і для викладачів (тоді вони забирали в мене в рази більше енергії, зусиль та нервів, ніж традиційні зустрічі наживо), то під час війни наші «зуми» стали довгожданими щотижневими подіями у драматично порушеній дитячій щоденності. Крізь зум я бачила дітей у коридорах, у бомбосховищах. Вимога мати увімкнену камеру зникла сама собою. Багато хто приходив у зум із вулиці, з машини, з холу нової школи.
– Пані Галино, а ви зараз де? – якось спитала мене наприкінці квітня одна юна письменниця.
– У Львові.
– А у вас теж зараз повітряна тривога?
– Так.
– А, то ви, напевно, в туалеті? – зробила вона припущення, поглянувши на кахлі за моїми плечима.
– Ні-ні, що ти! – праведно обурилася я. – Я на кухні! Ось, – схопила горнятко з чаєм, показую в камеру. – А ось чайник, я з кухні з вами розмовляю.
– А, зрозуміло, – відповіла юна дама. – А ми таки у ванній. Ось мій тато, зараз покажу. Ось братик. А це наш кіт, тільки він тікає, пробачте.
Залишу для іншої оказії згадку, скільки ще осіб перебувало зі мною тоді на тісненькій кухні, і як я намагалася поставити ноутбук, щоб їх принаймні не було видно іншим учасникам онлайн-зустрічі. Мова тут про інше – зум став для нас із дітьми засобом зближення і поглиблення довіри.
Нові умови, звісно ж, породили тексти нового типу. Мені складно зараз дати систематизований їхній аналіз, проте деякі, як мені видається, важливі спостереження я таки маю.
У березні 2022 року мав закінчитися мій творчий 10-тижневий курс для учнів Лісової школи у місті Боярка (це містечко, в якому я виросла і де мешкають мої батьки). Натомість курс тривав до кінця навчального року, адже після початку великої війни чимало дітей виїхали з дому, забули чи загубили всі свої творчі напрацювання і змушені були починати заново. А до багатьох у зумі приєдналися брати та сестри чи двоюрідні брати, яким також треба було почати спочатку… Так чи інакше, коли курс таки скінчився з приходом літніх канікул, а я сіла редагувати написане дітьми, то виявилося, що я редагую обсяг текстів, порівнюваний із пухкеньким томом пригод Гаррі Поттера.
Редагування дитячих творів – це окрема історія, тут треба набити руку. По-перше, варто зробити все так, щоб дитина не відчула втручання, щоб після редакції текст відчувався як її рідний. По-друге, звісно ж, годиться вичистити всі граматичні помилки, стилістичні неоковирності, русизми. Однак найважче – вгадати за логікою тексту думку там, де автор її лише означив пунктиром. Якщо коротко – виправити, покращити, але щоб виглядало, ніби так і було.
Утім, у серпні 2022 року, вчергове засинаючи над ноутбуком (через тривожність я часто не спала вночі, тож щоб цей час не пропадав, бралася до редагування), я відчула, що робота з цими текстами – це те, що мене тримає, що надихає, що дає сили і віру в нашу перемогу.
У чім тут річ? Спробуймо проаналізувати найпоширеніший тип редагованих оповідок. Отже, група героїв розпочинає пригоду, найчастіше – вирушає у виправу крізь простір, повний небезпек (іще не вповні усвідомлених). Звісно, ця велика виправа обумовлена певною халепою, що сталася у світі героїв. А світ, як відомо, потрібно порятувати. Часто також у текстах з’являються передісторії, певні символи та пророцтва, чарівні предмети, зловісні чи помічні, суперсильні вороги та герої-помічники. Зрештою, усе це нам уже так чи інакше відомо, досвідчений читач на цих словах, може, уже й стенув плечима, мовляв, яка банальність.
Однак звернімо увагу на кілька важливих подробиць. Насамперед на склад самої групи. По-перше, це може бути родина: брати і сестри. Часто діти з багатодітних родин обирають саме цей варіант. Це їхній мікросвіт, і саме середовище братів-сестер, хоч яке іноді буває неспокійне і повне щоденних сварок, для багатьох дітей у їхній фантазії стає тією силою, яка має побороти зло.
Утім, героями також можуть бути клас (чи його частина) або гурт фантастичних істот, наприклад – чарівних тварин.
Характерна особливість розглядуваних творів – велика кількість діалогів. Усе, що герої роблять, куди вони рухаються, що там зустрічають і як реагують, читач дізнається насамперед із цих розмов, із постійного перемовляння персонажів.
Частенько ці діалоги взагалі не рухають сюжет, тож професійний автор швидше за все був би схильний скоротити чи видалити їх, однак дитина, схоже, заспокоюється саме такими діалогами. Та й справді, чи не особливе відчуття комфорту нам дарують оці необов’язкові, розслаблені розмови з рідними чи друзями? Їхня кількість катастрофічно скорочується у стресових ситуаціях війни та еміграції, тому діти-автори так особливо їх цінують. Іншими словами, якщо герої мають можливість жартувати одне з одного і сваритися через неістотні речі, значить – вороги десь далеко, а зараз – безпека і можливість розпружитися. Герої, які мандрують крізь простір небезпек, як і їхні автори, саме цими необов’язковими розмовами теж заспокоюються і знову стають собою після чергового стресу.
Так само, як ця маленька група героїв, дуже важливою є маленька група авторів. Важко переоцінити для юного письменника можливість читання свого тексту вголос у сприятливому та комфортному середовищі однолітків-однодумців. Наголошу: ця практика приємна та корисна як для того, хто читає, так і для тих, хто слухає. Адже саме через слухання творів своїх колег та обговорення окремих персонажів, мотивів, деталей, «ходів» із почутого гурт виходить на обговорення власних ідей та на певні, сказати б, теоретичні висновки щодо творчого письма та сучасної літератури. Так виникає нова ідея. Закинута в гурт одним із учасників, спільно розвинена та обговорена, вона тепер належить усім. Мало того, сам цей процес створює динаміку у групі, веселий ентузіазм. Зрештою, розвиває дружбу учасників гуртка, що, може, й найважливіше.
Інший випадок – реалістична історія, оповідання чи коротка замальовка з власного життя, «реальна історія», як люблять говорити самі юні письменники. Із групою підлітків київської школи «Соняшник» ми мали досвід написання таких текстів у вересні 2022-го, і найважливіший результат цієї роботи – об’єднання спільноти. У складних обставинах роз’єднаності та еміграції саме спільні спогади з тих часів, коли всі навчалися разом, стають тією, вибачте за поетизм, живою водою, яка дає сили та натхнення й учням, і вчителям. Адже важлива річ для проєктів типу газет, стінгазет, шкільних блогів – це дати можливість та мотивацію читати їх усій спільноті (учням, батькам, вчителям, адміністрації школи). У цьому сенсі ці «реальні історії», знову-таки, не «гра в літературу», не «навчання письму», а власне література в тому значенні, яке ми вкладаємо в це поняття тепер: художні тексти, які походять із певної спільноти, дають можливість її учасникам пояснити і зрозуміти себе, об’єднують, надихають.
Важливий акцент – гумор. Найкраще, якщо ці історії будуть смішні: про те, що відбувалося після чи між уроками; про незаплановані випадки під час навчання; про жарти та стихійні забави, які, як відомо, виникають самі собою, коли кілька підлітків разом за всяку ціну намагаються уникнути проникнення у свій мозок нових знань.
Звісно ж, успіх такого проєкту – це великою мірою питання модерації розмови перед початком власне написання історій. Просто необхідно знайти потрібний тон і ті слова, які надихнуть підлітків на спогади, а там уже, як відомо, одне зачепилося за інше – і потік історій уже не спинити.
Секретний елемент, який додає цій справі ентузіазму – стилістичні вправи. Бо ж справді, чому б не описати свої пригоди в якомусь добре знаному підліткам стилі, з якого гріх не покепкувати? Скажімо, у стилі підручника історії. Звісно, це додає новий підготовчий етап роботи: проаналізувати цей підручниковий стиль, прописати, які в ньому трапляються елементи, звернути увагу на стилістику, мовні звороти тощо. Однак цей рецепт, хоч, може, і часоємний, утім – чарівний. Він перетворює спогади на те, що дає наснагу.
Щоразу, коли з підлітковою групою письменницького клубу «П’ятниця. Вечір» ми намагаємося спланувати подальші зустрічі, лунає думка, що так хотілося б нарешті побачитися разом вживу, напекти на всіх печива, пограти у творчі ігри. Щоразу я намагаюся якось тепло пожартувати у відповідь. Скажімо: ось я у Кракові, всіх чекаю, всіх прийму. Однак погляньмо правді у вічі: наша спільна зустріч офлайн навряд чи можлива, адже ми в різних країнах, а хто лишився на батьківщині – ті в різних містах, де кожен – у своїй умовній ванні. І єдиний простір, який тримає нас усіх разом – це простір нашої літератури, читаної і писаної разом.
Чільне фото: Тетяна Підіпригора, Музей воєнного дитинства
