Дивовижне в буденному
Здатність помічати дивовижне в буденному – одна з рис творчих людей. Їх ще називають фантазерами, мрійниками, чарівниками. Певно, недаремно автор, який так стрімко ввірвався в українська дитячу літературу, зветься – Чаклун. Адже головна особливість його казок – те, що герої вчаться бачити дива скрізь, навіть там, де затуркані дорослі не бачать нічого незвичайного.
«Пташка сиділа на гілці й думала: он воно як виходить! Вона так довго шукала дива, а виявляється, що диво весь час було з нею, – вона сама!»
Приміром, ми часто бачимо сніг, але нам і на думку не спаде вигадати, що сніговики самі ліпляться, бо їм нудно й хочеться гратися з дітьми. Побачивши вкриті снігом гірські вершини, мало хто подумає, що це – шапки, які, можливо, дбайливі гірські матусі просять не забувати вдягати в мороз. А сніг – то ковдри, під якими солодко сплять гори. Олег Чаклун тонко вловлює особливості дитячого мислення й разом із художницею Мартою Кошулінською перетворює вже звичні образи на очуднені (тут якраз літературознавчий термін «очуднення», «одивнення» на своєму місці!) метафори. Деякі з них нам давно знайомі: отак, багато хто називає білу піну на морських хвилях баранцями, але не всі здатні вигадати про цих баранців цілу історію. Начитавшись таких історій у «Справжньому диві», можливо, й сам / сама станеш помічати дивовижне у звичайному? І веселка тоді, дивись, перетвориться на барвистого птаха…
Разом із тим оповідки Олега Чаклуна – дуже повчальні. У кожній дбайливі батьки знайдуть мораль, яку сміливо можна застосовувати в житті. (До слова, корисні «повчальності» автор заклав і в свою першу збірку казок «Банка варення»: багатьом батькам згодиться в житті оповідка про гору іграшок, яка завалила хлопчика разом із батьками. На щастя, все обійшлося, але хлопчик, ясна річ, надалі завжди прибирав свої іграшки ;))
Деякі казки, як-от «Сміливість» повчальні й для батьків. Цікаво спостерігати за ходом думки маленького хлопчика, ще дошкільняти, який розмірковує про цілком абстрактне поняття сміливості. Адже й справді, коли дорослі заохочують маленьких не боятися собак, то чи є це сміливістю? «Дивно, – подумав хлопчик. – А якщо цей собака захоче мене з’їсти?» Або ж випадок на гойдалці, коли дорослі розгойдують сильно-сильно, а дитина боїться. Чи не боятися – це і є сміливістю? «А якщо я впаду, – подумав малюк. – Мама ж тоді й сама плакатиме… То навіщо бути сміливішим?» Або так: «Чому з собакою чи гойдалкою треба бути сміливішим, а з калюжею чи дорогою – ні?» Готових відповідей на це запитання немає, для кожного віку і в кожному випадку бути сміливим можна по-своєму. І книжка – добра нагода обговорити, що є сміливістю для кожного малого читача.