Не заважати бути собою: діти та війна
Автор: Ганна Улюра
Чуємо поради психологів для батьків-на-війні: слід не лише рятувати дітей, а й навчити їх рятувати себе. Слушна порада, з реалізацією якої просто не буде. Напевно що в цьому можуть допомогти вчасні книжки, наприклад, ці три – про українських дітей і підлітків та їхній досвід життя в час війни.
Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською
«Абрикоси зацвітають уночі»
Устиму з повісті Олі Русіної дев’ять років (і чотирнадцять в епілозі). Він живе в містечку на лінії фронту. Обстріли бувають усе частіше, родина переховується по підвалах: вагітна мама, тітка, яка втекла з окупованого Донецька, тато й Устим живуть на війні.
Триває весна 2015 року – абрикоси мають от-от заквітнути, але все ніяк. Устим дивиться на бруньки, котрі не відкриваються, і переживає, що абрикосів уже не буде ніколи. «Не переживай за дерева, вони розквітнуть вночі, коли ніхто не бачить», – заспокоює малого Ел.
Ел – скорочено від БПЛА, Ел – «кустарний» безпілотник. Ела загубив його власник, його пам’ять знищена. Зате Ел навчився спати і так підзаряджатися. А ще його можуть бачити лише двоє людей – малий Устим і боєць із позивним «Майстер» (саме він напише дитячу книжку про мандрівний безпілотник на сході країни).
Коли таки заквітнуть абрикоси (і справді вночі), родина Устима евакуюється до Дніпра. Тут народжується Устимова сестричка, яка полюбить казки братика про Ела. Містечко Устима, що його він досі називає домом, окуповане.
Читайте також рецензію на повість Олі Русіної: Абрикоси надії
«Пси, які приручають людей»
Мирославу з повісті Олени Максименко непокоять три речі: вона руда, вона боїться собак, її місто обстрілюють «градами». Мірка за два місяці має закінчити шостий клас, але родина здіймається з місця та виїздить на безпечні території.
Мірка провела кілька місяців у селі «відносно далеко від бойових дій», роз’їхалися і її однокласники – хто до Львова-Києва-Дніпра, а хто й до Росії. Наприкінці жовтня фронт стабілізувався, і Мірка повернулася до рідної школи. На одну проблему менше – тепер тільки дати раду рудій чуприні та кінофобії.
Аж на її кудлату голову впав новий сусід по парті – мовчазний страшнуватий Мирослав. Мирослав із родиною втекли з окупованого Донецька. Він глибоко травмований: побачив, як сталася біда з його маленькою сестричкою. Тепер сторониться людей: йому простіше з собаками, хіба що все частіше малює одне руде противне дівчисько в оточенні зграї псів.
Родина Мирослава на сході надовго не затримається, вони поїдуть далі вглиб країни. Мірка більше не боятиметься псів.
Читайте також інтерв’ю з Оленою Максименко: «Для багатьох підлітків війна стала поштовхом»
«Лінія термінатора»
Борису Макарову виповнилося сімнадцять, коли в рідному Донецьку почалася війна. Родина деякий час ще залишалася в місті, вони виїхали у серпні 2014-го. Борис не встиг навіть забрати кота і попрощатися з дівчиною, з якою мав перші в житті серйозні стосунки. Батько Бориса був у Донецьку помітним бізнесменом, мати, хоч і мала освіту психолога, ніколи не працювала, Борис ріс типовим хлопчиком із заможної родини. З Донецька вони їдуть тоді, коли в батька остаточно «віджали» бізнес.
Після поневірянь у таборі переселенців, Макарови купують смарт-квартиру на Троєщині. Борис іде до нової школи, де тут же отримує ярлик «сепар», потовчену пику і концентровану ненависть однокласників. Серед них особливо виділяється Марія Макаревич – популярна інстаблогерка, натхнена активістка, світла дитинка, – яка до огиди не зносить новенького. У Марічки в АТО воює брат, воює нібито за Бориса, який тієї жертви не вартий. А Бориса, що впав у глибоку апатію через евакуації, раптом саме Маріїна неприязнь зачіпає за живе.
Цю історію нам у романі Тетяни Стрижевської розказує не одинадцятикласник, ми чуємо її від дорослого Бориса – пораненого ветерана АТО.
Можна уявити, що перед нами одна й та сама історія: ось живе собі Устим, проживає перше кохання, уже будучи Мирославом, і стрімко й безповоротно дорослішає в тілі Бориса. Усі ці хлопці втратили свій дім і рятувалися втечею від війни. Це безповоротно змінило їхнє життя. Дев’ять їм чи сімнадцять, вони переживають глибоку життєву кризу: щось втрачають, щось набувають, і відчувають при тому складні емоції. А що з їхнього досвіду можуть пізнати юні читачі?
Війна – це втрата приватності
Щомиті твої кордони нагло пробивають: буквальні державні кордони й особисті психологічні межі. Це війна. Вона завжди є найекстремальнішим способом втратити приватність.
Дві сцени з повісті Олени Максименко, гляньте.
Мама Мирослави і мама Мирослава виявляються колегами. Мірчина мати починає переказувати малознайомій жінці, що чула від доньки: над її сином у школі знущаються, бідний хлопчик. Мирославова матуся влаштовує вдома підлітку скандал, Мирослав іще більше замикається в собі. Добрі наміри дорослих вимостили малому чергове коло пекла.
Ідеальна учителька мови й літератури втручається у сварку Мірки і Каті. Катя накричала на Мирослава, що війна почалася через «донецьких» та їхні референдуми, Мирослава заступилася за хлопця і назвала однокласницю дурепою, котра підтримує Путіна. Учителька провадить виховну бесіду саме з Міркою: вона їй «по секрету» розказує, що у Каті розлучаються батьки, мати їде в Росію, тато іде в АТО, тому Катя озлоблена, і Мірка має бути до неї милосердна. Учителька – злочинна ідіотка, ясно, але це не її історія, а Катина і Мірчина, і Мирославова.
А ось два сюжети з «Лінії термінатора», на них теж подивіться.
Буквальний життєвий простір Бориса різко зменшився: в маленькій комірчині з картонними стінами він чує, що відбувається між батьками: зневірений татусь починає пиячити, виснажена мати впадати у відчай. Тато перестав бути «суперменом», а мама – «барбі». Чи були вони такі до війни, хтозна: Борис якось батьками особливо не цікавився, тепер ось довелося. І тоді хлопець втікає з дому: катається годинами на автобусі чужим містом. Пасажири виходять і заходять, тут нікому немає справи до юнака, тут йому нема ні до кого діла.
Простір приватності для Бориса – мова: він говорить українською, його батьки і більшість однокласників – російськомовні. Він перфектно вивчив українську, щоб допекти шкільній учительці укрмови, але згодом мова стала для нього маячком, який веде до своїх, і вектором для втечі. Те, що в Донецьку було способом виділитися з натовпу, в Києві стало способом сховатися від натовпу.
І нарешті рецепт збереження приватного із «Абрикосів, що зацвітають уночі», побачимо і його.
Устим вигадує Ела, тільки для себе вигадує. Як ті дерева, що зацвітають потай вночі, в уяві малого ховається той, хто колись має оприявнити себе. Коли Устим готовий поділитися рецептом порятунку, то розкаже про Ела молодшій сестрі, їй треба: от-от почнеться повномасштабна війна.
Злитися – це нормально
Устим лютує, коли дізнається, що мусить поїхати з дому, аби мама могла в безпеці народити дитину. Він щиро переконаний, що батьки мали б його спитати, коли ту дитину вирішили робити – знайшли теж час для немовлят, безвідповідальні. Борис уже сам воліє робити дітей, але впадає в істерику, що мати не спитала, чи не хоче Борис, бува, брата і зробила на початку війни самовільно аборт. А от Мирослав перебирає на себе піклування про маленьку сестричку, буквально посуває батька і матір (ті йому напівжартома вказують, що то не його дитина, а їхня, але жарт до адресата не доходить). Скоро Мирослав закидає батькам, що ті не годні забезпечити опіку для малечі.
Діти лютують. Вони зляться. Вони певні, що їх ніхто не розуміє і не потребує. Вони у всьому звинувачують батьків. Діти шалено лютують.
Устим ридає від злості, коли мама не може розказати йому історію про сусідку, яка щойно загинула. Коли померла бабуся, мама розказувала про неї багато історій і показувала фото, так бабуня наче оживала. А тепер мама не уміє оживляти померлих – і Устим злиться.
Лють так переповнює Бориса, що він скеровує її на себе: починає себе шрамувати. Прикметно, Борис на фронті поранений саме в те передпліччя, яке підлітком шрамував. Хлоп нарешті визначився з ворогом.
Мирослав тим часом лютує і мовчить. Він говорить лише з дворнягою Найдою. Тільки вона – загублена і знайдена – його розуміє.
Лють і роздратування – основні емоції в усіх трьох книжках (непрості книжки, не думайте). Маленькі (як і дорослі) люди мають право злитися, ми заслужили своє право лютувати.
Коли кликати на допомогу
Боєць, оточений ворогами, діє так само, як цивільний у небезпеці – кличе на допомогу. Хлопці-дівчата в цих трьох книжках починають свої історії як самітники, щоби наприкінці зрозуміти: поруч є свої, треба лише озватися, подати ознаки життя.
У «Лінії термінатора» Борис подружиться з двома киянами-ексцентриками, Маринкою та Андрюхою: лесбійка-співачка, залюблена у всіх дівчат одночасно, і хіпстер-прибиральник зоопарку, якого били ушльопки за гарненьку фізіономію. Це зветься союзом аутсайдерів, коли купи збираються ті низько статусні, що не вписуються у формат спільноти. (У житті така комунікативна практика не дуже працює, зате вона завжди виграшно виглядає в підлітковій літературі).
А от Мирослава, що сидить із Мирославом за однією партою у «Псах, які приручають людей», втрачає через цю дружбу довіру колективу. У хлопця прізвище Віслюк, то так його і дражнять. Одного дня на їхній парті буде намальовано уже дві смішні тваринки і підпис: «Віслюки». Теж союз аутсайдерів, тільки мимоволі, і коли Мирослав пересяде до дівчинки-відмінниці, Мірка залишилася за «віслючою партою» сама.
А Устим, який підріс у повісті Русіної, розповість подружці Дарці з Дніпра про бомби і погреби, про безпілотник, який розказував йому на ніч казки. Дарка це скоро забуде як дурну дитячу фантазію, де бомби такі саме вигадки, як і мандрівні безпілотники. Устим подякує їй за цю амнезію, вона-бо задає йому патерни «нормальної поведінки».
Свої озвуться, коли покличеш, неодмінно. Просто треба пам’ятати, що інколи часом саме ті, хто близько, штурхають найболючіше. Та без них було б гірше.
У «Лінії термінатора» одна мудра жінка розказує підлітку-в-розпачі щось дуже важливе. «Любити, – скаже вона, – це означає не заважати» (з уточненням: «Не заважати бути собою»). Це сильна любов, погодьтеся. Це саме така любов, що здатна міняти людину. Коли втрачаєш дім і надію, коли захоплює лють, коли не можеш знайти бодай маленького простору всередині і навкруги, де було б безпечно, така любов може ще й порятувати. Ну чи навчити рятувати себе.
Саме про таку любов пишуть три новенькі українські книжки про дітей, що біжать від війни. Хороші книжки, значить, вчасні.
