Рятувалися сторітелінгом: Мія Марченко про творчість і війну
Одна з номінацій «Топу БараБуки» має назву «Дебют року». Ця відзнака йде до людини, яка своїм дебютним текстом привернула увагу нашої редакції та дала підстави сподіватися, що наступні книжки автора/авторки будуть на високому рівні. Повість Мії Марченко «Місто Тіней» мало не проскочила повз нашу увагу – надто впритул до визначення довгих списків вона вийшла. Однак саме Мія Марченко того року була відзначена за цей перспективний дебют, а вже за кілька років письменниця знову одержала нагороду – за веселу повість «Майка Паливода обирає професію».
БараБука розпитала Мію про її власні та перекладені тексти, про те, чим письменниця потішить читачів незабаром, а також про її досвід перебування у Києві в найгарячіший етап повномасштабної війни.
– Ти увірвалася в дитліт із «Містом Тіней» і одразу «в яблучко» – бо буквально за місяць-два після виходу книжка отримала Топ Барабуки як дебют року. Чи Ти була готова до такого успіху? Яким був Твій шлях до нього?
– Якщо чесно, я тоді слабко усвідомлювала, що саме відбувається. Надто нервувала)) Чи була я готова? Мабуть, так, бо я дуже довго працювала над книжкою. Від задуму до остаточного втілення минуло шість років, і це був складний час. Я, як і завжди, коли йдеться про мою творчість, почала з маленького задуму – просто історія дівчинки, до якої заговорив янгол із картини в її кімнаті, а потім – усе «як у тумані». Сім редакцій, кілька творчих курсів, які я пройшла перш ніж видала книжку, велика перерва на два роки, коли думала, що все, що я пишу, нічого не варте, і після того важкий шлях виведення себе з цього стану.
Та, зрештою, все вдалося. І я надзвичайно щаслива, що зусилля, які я вклала в цю книжку, помітили й оцінили мої читачі і критики.
– Ти перекладаєш, пишеш за власними задумами та берешся створювати текст за заданою видавництвом ідеєю. Що з цього для Тебе є більш складним, що більше до душі? Чи конкурують у Тобі перекладачка та письменниця? Який вони одна на одну мають вплив?
– Цікаве запитання. Найскладніше для мене, мабуть, писати на замовлення. Я дуже погано вкладаюся в дедлайни саме з творчістю на замовлення. Завжди багато через це переживаю, бо не люблю підводити людей, і це додає ще напруги. Тому, якщо вже про роботу, найкомфортніший для мене стиль – приблизно назвати місяць, коли добре б побачити чернетку твору. Це розпружує.
Найбільше насолоди приносять мені ті проєкти, які тільки мої, де я нікому нічого не обіцяла і нічого не винна, от як, скажімо, роман-фентезі «Пагорбом, птахом і деревом». Я теж почала його з маленької замальовки – хотіла милу історію про ельфів у старому парку. Ха, ха! Тепер це важковаговик більш ніж на 600 сторінок, а читацьку аудиторію, мабуть, доведеться маркувати як 13+. Бо з роками, що я над ним працювала, він мутував, розвинувся, обріс цікавезними персонажами, вріс корінням в історію Києва і Старого Ботсаду, за що я тільки міцніше і сильніше його полюбила і, дуже сподіваюся, що його полюблять і читачі.
Перекладачка і письменниця у мені конкурують, це правда. І так було завжди. Але тепер у мені залишилося вже дуже мало перекладацьких амбіцій, якщо чесно. Перекладом я заробляю на життя, з цих грошей я оплачую собі час, щоб писати щось своє. А якщо ще чесніше: тепер я розумію, що мої перекладацькі амбіції, коли я тільки починала працювати у сфері художнього перекладу, підживлювало загалом несамовите бажання видати власну книжку. Якщо ти перекладачка, це набагато швидше й простіше, оце ось – побачити своє ім’я надрукованим. Але минуло вже майже вісім років, як я в ділі, я переклала більше 30 книжок і тепер усе частіше розумію: найбільше я хочу писати своє, а не перекладати на папір чужі слова, хай і найпрекрасніші. Тож конкуренція завжди була присутня і, здається, письменниця перемагає))
– Ким Ти хотіла бути у віці Майки Паливоди? Чи мала такі ж профорієнтаційні сумніви щодо майбутнього фаху?
– У віці Майки Паливоди я хотіла працювати кимось таким, щоб читати книжки і щоб мені за це платили. Я тоді не знала, що є багацько професій, які відповідають таким критеріям: бібліотекарка, книжкова консультантка, рецензентка у видавництві, редакторка, перекладачка, літературна критикиня :)) А оскільки я не знала, як це пояснити дорослим – свою мрію тобто, щоб ото читати і гроші отримувати – то я завжди сильно губилася, коли мене питали, ким я хочу бути. Звідси, власне, ось із цього почуття розгубленості, коли від дитини вимагають негайно визначитися в такому важливому питанні, і вийшла ціла невеличка гуморна повість про Майку Паливоду.
Щодо сумнівів у своєму фаху, то їх я мала завжди, адже коли я була малою, наше суспільство не надто толерувало гуманітарні професії. Кажеш, що хочеш бути вчителькою – погано, зарплата маленька. Хочеш бути лікарем – ой, складно, і теж мало платять. Круто у моєму дитинстві було лише бути менеджеркою зі знанням англійської або юристкою. Ці професії мене не приваблювали, попри те, що англійську я знала чудово, ще й потім французьку вивчила.
Я отримала літературознавчу освіту, навіть захистила дисертацію, але все одно після закінчення університету багато професій перепробувала. Якийсь час була фотографкою, якийсь час – піар-менеджеркою, продавала квитки на концерти, всяке. А свій справжній фах – письменництво – я остаточно прийняла і вповні відчула, мабуть, лише у квітні цього року, коли, після того як росіян відігнали від Києва, прийшла в найпершу відкриту кав’ярню (це була «Кава на двох» на Михайлівській), сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала писати. Тієї миті я зрозуміла: світ може розсипатися, а бажання виплітати зі слів цілі світи ніколи мене не покине. Відтоді я сумнівів щодо свого фаху більше не маю. Та щоб з’ясувати це, мені знадобилося 39 років. Немало :)))
– Працюючи над фентезійним романом про ботсад ім. Фоміна, Ти багато досліджуєш його історію, депортацію рослин, долю директора ботсада. Що найбільше Тебе вразило? Яке місце в ботсаду для Тебе особливе/улюблене/що надихає та наповнює?
– Я й справді занурилася в історію ботсаду Фоміна так ґрунтовно, що романів, пов’язаних із його історією, у мене тепер буде два. Перший – це міське фентезі «Пагорбом, птахом і деревом» та історичний роман «Директор саду, котрого немає», над яким я працюю ось зараз на резиденції у Кракові. Він присвячений увже безпосередньо історії викорінення Кременецького ботанічного саду і створенню Київського. Ну і плюс я маю ще одне оповідання з такою самою назвою, яке вже опубліковане у збірці міського фентезі «Серце міста», виданою ТО «ЛІТавиця». Це оповідання фактично є сиквелом до історичного роману, хоча воно фентезійне. Як бачите, все дуже заплутано. Коли я його писала, мені просто хотілося подивитися, як далеко готовий зайти учений, який звик вірити лише раціональному, якщо йдеться про те, що порятунок його улюбленому дітищу – саду – можуть принести лише магічні істоти.
Найбільше в історії ботсаду Фоміна мене вразила оповідь про те, що він складається з рослин, які були викопані в іншому місці, взяті й переміщені як трофеї після розгрому Листопадового повстання Польщі. А чим більше я досліджую історичні факти, пов’язані зі справою перенесення саду до Києва, тим більше вражає подібність методів росіян. Усе, що вони зараз роблять із українцями на окупованих територіях, вони робили з поляками 200 років тому. Ті ж самі фільтраційні талони, які звалися тоді свідоцтвом про благонадійність, ті ж самі пропозиції забирати дітей із родин, щоб виховувати їх у «правильному» дусі, та ж сама заборона мови навіть у коридорах навчальних закладів.
А з дуже позитивного: мене вразила та магія, яка зароджується, коли ти починаєш розкопувати якісь забуті історії, актуалізовувати їх у міському просторі, просто промовляти, викладати їх словами на папір. Ось тоді стається чисте диво, бо вони починають прокидатися до життя й оживати. Ось уже й ім’я Віллібальда Бессера згадують у Києві під час екскурсій по Ботанічному саду, ось уже ніхто не сперечається, що саме він – перший директор Київського ботанічного саду, хай він і не встиг посадити у ньому рослин. Ось уже запускаються процеси повернення вулицям історичних назв на честь притоків Либеді. Що лише більше утверджує мене на думці: ці історії тільки й чекали людської уваги, щоб повернутися до життя.
Щодо моїх улюблених місць у Ботсаду, то найбільше я люблю його східну частину, алею, що біжить під схилом, на якому стоїть Червоний корпус університету. У цього схилу цікава історія. Якщо придивитися, він має кілька ярусів. Звісно, більшість із них уже сповзла разом зі схилом, але це зонування ще можна розрізнити. Цей схил зробили таким тому, що колись там ріс виноградний сад – дітище другого директора Рудольфа Траутфеттера. Спроби акліматизувати виноград у Києві робилися й до того, але всі вони були провальні і не закінчилися нічим, крім колосальних збитків. Лише пану Траутфеттеру це вдалося. Виноград у Києві почав визрівати настільки, що ним можна було смакувати і навіть робити вино. Ще багато років по смерті другого директора перехожі знаходили на тих схилах солодкі виноградні грона, дрібні і здичавілі, але цілком стиглі. Тож, якщо ви нині в себе на дачі маєте звичайний виноград, згадайте, що він визріває у вас загалом тому, що ці сорти 200 років тому акліматизував у Київському ботанічному саду німець Рудольф Траутфеттер.
– Розкажи трохи про свій досвід праці у творчих резиденціях. Як Тобі допомагає це в письменництві?
– Цього року я побувала на двох письменницьких резиденціях – у м. Яси, Румунія (вона тривала місяць) і в Кракові, у Польщі (ця триває 3 місяці). Ця остання резиденція наразі добігає кінця.
Резиденція в Румунії стала першою письменницькою резиденцією у моєму житті, тож це був цілковито новий досвід. Попросту кажучи, мені ще ніколи не платили за те, щоб я місяць сиділа і тільки писала щось своє. Зазвичай я суміщаю творчість із роботою, це складний досвід, і це завжди пошук балансу, а тут – цілий місяць творчої роботи! Це було неймовірно і дуже важливо для мене, так, ніби мені ще раз підтвердили цінність моєї творчості: «Ось, ми вважаємо, що твій проект настільки крутий, що ось тобі гроші – пиши». Це багато захвату, але й велика відповідальність.
У Ясах я працювала над романом у жанрі міського фентезі «Пагорбом, птахом і деревом». Події там відбуваються в сучасному довоєнному Києві на теренах старого Ботсаду Фоміна і міцно переплетені з історією цього місця. А головними героями є білий крук-перевертень Наберіус та двійко пронозливих школярів Ярка і Мар’ян, а ще духи дерев – дріади, суворий Архангел Михайло, а також багацько темної і жорстокої магії.
Резиденція в Ясах дала мені не лише час для того, щоб написати кілька ключових сцен роману, вона також познайомила мене з чудовими людьми з Національного музею румунської літератури, які, окрім резиденцій, організовують також великий літературний фестиваль «Філіт», один із найбільших у Румунії. Також я дізналася більше про румунську літературу, про те, як вона починалася (адже ми жили у флігелі біля старовинного будинку Василя Погора, мера міста, мецената, засновника літературного салону і поетичного об’єднання, з якого, як вважають, і почалася румунська література). Познайомилася з сучасними румунськими письменниками, адже разом із нами, двома українками (я була на цій резиденції разом із письменницею Славою Світовою) працювала також і відома румунська письменниця й перекладачка Вероніка Нікулеску. Тож тепер я дещо знаю не тільки про те, як працює румунський літературний ринок, але й про те, як там заробляють перекладачі. (Спойлер: так само погано, як і в Україні, інколи навіть гірше.)
На резиденцію від Інституту Літератури у Кракові я приїхала із задумом повісті, який виношувала вже дуже давно. Розпочавши писати фентезі, пов’язане зі Старим Ботсадом Фоміна, я пірнула в історію цього місця, що закономірно привело мене до історії створення першого Київського ботанічного саду, а вона доволі трагічна. Адже його створили з того, що вціліло після варварського викорінення Кременецького ботанічного ботсаду, рішення про перенесення якого російська влада ухвалила після розгрому Листопадового повстання Польщі. Фактично це було покарання бунтівним полякам, їх позбавили навчального закладу, який зберігав їхній національний дух, а разом із тим забрали в якості трофеїв і всю матеріальну базу, придбану на гроші польських магнатів та меценатів, включно навіть із рослинами з Ботанічного саду.
Отже, я вирішила написати повість, яка висвітлювала б цю історію, адже виявила, що в Києві вона відома лише дуже обмеженому колу людей (загалом це випускники Могилянки), а головними героями вирішила зробити родину директора Кременецького ботанічного саду – Віллібальда Бессера, провідного вченого-ботаніка, який дбав про сад 25 років, зробив його рівнею Паризьким та Лондонським ботанічним садам, а потім мусив викопувати його своїми руками.
На резиденції у Кракові я віднайшла не лише атмосферу, яка оточувала мого героя, адже він – випускник Ягелонського університету, але й багато книжок і архівних документів (від листів до канцелярських наказів), які свідчать про його відчайдушний опір депортації його дітища. На жаль, марний.
Також завдяки цій резиденції я змогла відвідати місто Інсбрук, місце народження мого героя, і трохи зазирнути в ту атмосферу, в якій він виріс. Ну і, звісно ж, найцінніше з усього – оплачений час на писання.
Я знаю, що тепер, під час війни, багато письменників і письменниць страждають від неможливості писати, і я їх дуже добре розумію. Однак у мене ця можливість, на щастя, не заблокувалася, тоді як інші пропали (ефективно перекладати я досі не можу, писати – так), тому намагаюся робити те, що виходить. Саме тому я з усіх сил стараюся написати повість, головною темою якої також є війна з росією на всіх рівнях. Є там також і думка про те, що хоч би скільки років минуло, а ця країна, на диво, не робить нічого нового, лишень руйнує долі, життя, мови, знищує народи, які змогла завоювати, ґвалтує і вбиває. Нічого нового за двісті років, тож час позбавити її титулу країни, яка претендує на будь-яку культуру, тим паче «велику».
– Чи буде у Твоїх нових книжках тема війни? Адже взимку і навесні Ти не виїжджала з Києва та знаєш чимало невигаданих історій, які можуть стати сюжетними елементами літератури – то чи плануєш Ти використати ці історії та свої враження?
– Тема війни в моїх нових книжках уже є. Більше того, я тепер помічаю навіть, що й у «Місті Тіней», написаному у 2014 році, вона бринить дуже виразно, адже те, чим займаються майстри в місті, куди потрапляє моя героїня Марта, то насправді досвід, на жаль, знайомий тепер багатьом моїм співвітчизникам. Тобіас і його колеги виживають в окупації, а наприкінці їм таки вдається вигнати окупантів зі свого міста. Тепер я геть інакше сприймаю цю сюжетну арку роману і розумію, що й уся книжка відтепер читатиметься геть інакше. Можна тільки порадіти, що у шкільну програму вона входить як частина теми «Національно-визвольна боротьба».
Щодо свіжих проєктів. Власне, в березні, сидячи в напівобложеному росіянами Києві, ми з моєю подругою Катериною Пекур – письменницею і сценаристкою, почали за якийсь час домовлятися про зустрічі на Південному Вокзалі, бо він був якраз на пів дорозі між моєю та її оселями. Ми зустрічалися, щоб підтримати одна одну, випити кави, повернути собі бодай ілюзію нормального життя, адже часто наші кавування переривала повітряна тривога, і ми стояли в підземному переході під вокзалом, споглядаючи зигзаги російських ракет у небі.
Десь тоді ми зрозуміли, що починаємо оповідати одна одній історії про Завокзалля, де мало би мешкати багацько дивного люду – дрібні забуті боги, духі мертвих річок, привиди людей, замордованих у попередніх війнах. Цікаво, а як вони всі реагують на те, що в реальному світі знову війна? – питали себе ми. – Що б вони на це сказали? Дуже скоро стало ясно, що процес створення нової історії розпочався, і що ми вже рятуємося сторітелінгом.
Так ми придумали проєкт нової повісті в жанрі міського фентезі, над якою тепер працюємо. Вона називається «Діти вогненного часу». Це історія 12-річної дівчинки Каті з Гостомеля, яку бабусі вдалося евакуювати в Київ і яка загубилася на вокзалі під час подальшої евакуації. Вірніше, загубилася вона лише про людське око. Насправді ж її викрадено. Катя потрапляє у Засвіття, у Завокзалля, у простір, що існує паралельно з реальним київським вокзалом. Там дівчинка муситиме розплутати багацько таємниць, розкрити зухвалий злочин, а також заприятелювати з цілою купою химерних істот, найлагідніша з яких – мишвертень Станіслав, радник богині шляхів Угг, що править Завокзаллям.
Також я написала кілька есеїв про своє перебування в Києві під час напівоблоги. Один із них я вже переклала англійською, тож він прозвучав під час онлайн читань творчого об’єднання «Method Writing» у Сан-Франциско. Сподіваюся, мені вдасться опублікувати й решту. Щоденникових записів я, на жаль, не вела, бо на це спершу не вистачало сил, а потім – часу через волонтерство. Інколи мені радять усе добре пригадати й записати. Можливо, невдовзі я так і зроблю.
– Які 5 видань сучасної української дитячої і підліткової літератури Ти радиш почитати тим, хто любить твої книжки?
– Тим, хто любить міське фентезі, я б рекомендувала звернути увагу на новинку «Метро до Темного Міста» Олени Захарченко, яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Далі порадила б «Керамічні серця» Наталії Матолінець – це, правда, історія більше для старших підлітків, але все одно захопливе фентезі в декораціях Франції часів Людовіка XIV. Далі можна зануритися в «Мандрівний цирк Сріблястої пані» Наталки Довгопол. Також дуже раджу збірку фентезійних оповідань «Ключ від всіх дверей» Катерини Пекур: там і магія, і геть ненудні київські князі, й альтернативні Черкаси, які рятує перелесник, що маскується під людину, і загадковий чорний ліхтар біля якого пропадають люди, одне слово – море задоволення. Також підліткам цілком може зайти трилогія Сірого ордену Павла Дерев’янка, тим паче, що у видавництві «Дім Химер», якраз вийшла остання її частина, і страждати в очікуванні завершення цієї альтеративної історії не доведеться.
Чільне фото: Мія Марченко у квітучому мигдалі, в закритій частині Ботсаду; якраз повітряна тривога, ракети підбивають просто над Ботсадом чи поблизу.
