Олена Максименко: для багатьох підлітків війна стала поштовхом


Олена Максименко – воєнна журналістка, фотографиня, волонтерка і письменниця – є свідком війни, яку розпочала росія проти України від 2014 року. Олена часто відвідувала міста q містечка поблизу лінії розмежування, спілкувалася з військовими й місцевими жителями, зокрема дітьми й підлітками. 2021 року вийшла друком її книжка «Пси, які приручають людей», головними героями якої є підлітки-переселенці й ті, хто опинився на лінії фронту.

Про дітей війни, книжки як «хвостики» та національну самоідентифікацію підлітків для акції #якговоритиздітьмипровійну із Оленою Максименко спілкувалася літературознавиця, головна редакторка Простору української дитячої книги «БараБука», методистка лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Анна Третяк.


Про дітей війни: які вони, чим відрізняються і як змінилися від 2014 року


Діти з прифронтових територій за моїми спостереженнями – абсолютно звичайні, такі самі діти, як і в будь-якому іншому регіоні України, з тими самими проблемами, закоханостями та пошуками себе у світі й суспільстві. Тільки до цього додається обтяжуюча обставина – війна.

Для багатьох підлітків війна стала своєрідним поштовхом. Від 2014 року, в період до повномасштабного вторгнення, до місточок поблизу лінії розмежування почали їздити освітяни, волонтери, що стало для дітей вау-ефектом. Вони швидко в це втягнулися і почали створювати власні ініціативи: запрошують до себе письменників, організовують зустрічі і т.д. Ще кілька років тому таке неможливо було уявити. Тож у певному сенсі діти багато отримують від цього досвіду, і це не тільки травми, а й щось корисне. Діти почали їздити по Україні і світу, брати участь у міжнародних волонтерських проєктах. Певною мірою вони взяли для себе багато хорошого з цієї ситуації.

За моїми спостереженнями, діти з прифронтових містечок виросли дуже вільними, відкритими та гнучкими. Вони не бояться міняти фах, їм цікаво подивитися світ і що він їм може запропонувати.

Не всі вони захоплюються читанням, зокрема знайома з Мар’їнки цікавиться іншими напрямками: журналістика, мистецтво, кіно. Проте інша дівчина, Мирослава, яка була бета-рідеркою моєї книжки та героїнею фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», любить читати. Тому напевно це індивідуально, як і в кожному поколінні.

Читайте також розмову з «дитиною війни», поетом Григорієм Фальковичем

Фото на заставці © Андрій Дубчак

Про теми-«хвостики» у книжці «Пси, які приручають людей»


Книжка містить багато тем, які стирчать із сюжету «хвостиками», і можуть зацікавити та повести вглиб сучасних підлітків, зокрема історія переселення бойків або тактична медицина. Остання тема тепер особливо злободенна і мені хотілося б, щоб діти це вивчали. Навіть якби не було війни, ці знання дуже цінні і must be. Що ж до бойків, то тут складніше, треба мати до цього гуманітарний інтерес. Я не планувала включати тему переселення бойків у книжку, але правда в тому, що більшість міст на сході України станом на 2014 рік була російськомовною, і мені треба було пояснити, чому мої герої говорять літературною українською, а не інакше. Тому я прослухала кілька інтерв’ю з бойками, які були переселені, і навіть дещо з того ввела в сюжет. Було би круто, якби і цей «хвостик» спрацював і зацікавив читачів історією переселення.


Про травму, тригери й написання книжок


У кожного по-різному проходить травматичний період. Психологи кажуть, що критичними є перший період – 21 день, це стан шоку. Уже минуло чотири місяці після повномасштабного вторгнення, і ми навчилися жити в цьому, приймати всі жахи й ризики, тому, мені здається, ми маємо вже це осмислювати й фіксувати.

Читання таких книжок може стати якщо не терапевтичним досвідом, то принаймні підтримкою. До повномасштабного вторгнення я мала їхати до читачів в Авдіївку, де дітям читали вголос мою книжку. За відгуками волонтерів, які ці читання організовували, дітям книжка дуже «зайшла», їм це було дуже близько. Я впевнена: якщо писати по «гарячих слідах», це викликатиме відгук у читачів.

Тригери, як і проживання травми, для кожного індивідуальні. Вони залежать від досвіду дитини, сім’ї, її вразливості та чутливості. Усі проживають цей досвід по-різному, тому не думаю, що тут є універсальний «рецепт» чи формула для письменників.

Я мала нагоду бути на уроці в бомбосховищі в Харкові. Візуально діти дуже легко це переносили, вони бігали, раділи, хоча раніше в школу їх не заженеш. Учителі теж кажуть, що зараз не видно травмованості дітей, але скоріше за все, це проявиться в майбутньому.


Про національну самоідентифікацію підлітків


Безперечно, перед підлітками у прифронтовій зоні гостро постає питання національної ідентифікації. Вони прекрасно усвідомлюють, що відбувається, але водночас для них це є набагато складніше, ніж для дорослих. Якщо дорослі рвуть зв’язки з якихось принципових питань, то для дітей це дуже травматично. Усі діти, з якими я говорила, проукраїнські, але водночас визнають, що в них не всі у класі підтримують Україну. За моїми відчуттями, вони не готові через це розривати зв’язки. З одного боку, вони розуміють, що Україна права, що вони українці, але між собою вони не готові рвати зв’язки, вони продовжують спілкування та дружбу. Принаймні так було до повномасштабного вторгнення. Можливо, тепер це буде інакше сприйматися і вплине на їхнє спілкування.

Підготувала Анастасія Музиченко. Фото: Алекс Заклецький.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар