Як об’єднати книжкову культуру, літературну традицію і новий інструментарій читання?
Доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства Емілія Огар знає про українську дитячу книжку якщо не все, то майже все. Адже досліджує її вже близько 20 років і не втомлюється про неї розповідати, причому не лише в Україні, а й у цілому світі. З читачами БараБуки пані Емілія поділилася деякими враженнями про те, як сьогодні ведеться дитячій книжці в Україні.
– Пані Еміліє, свого часу ви однією з перших почали серйозно досліджувати українську дитячу книжку. Чому вас зацікавила ця тема?
– Можна було б придумати якусь гарну легенду, але якщо щиро, то перше зацікавлення виникло з суто прагматичних міркувань: на початку 1990-х років як викладач узялася за розробку нового курсу, присвяченого видавничій підготовці творів дитячої літератури. Швидко з’ясувалося, що то був сміливий крок. Тема практично не розроблена: з десяток публікацій. Зі статистикою погано, окремої бібліографії видань дитячої літератури в країні не ведеться… Втім, труднощі не злякали, навпаки, лише зміцнили у прагненні вивчати цей унікальний феномен в усій його багатогранності. А ще – хотілося робити це по-сучасному. Відтоді ця тема мене «не відпускає».
Фото з сайту: flickr.com
– Нині про проблему дитячого нечитання мовчить хіба ледачий. Але чи є з цього приводу якісь наукові розвідки?
– Мені здається, що ми лише на підступах у розумінні, що робиться з читанням. Щоб з’ясувати, чому українські діти читають/не читають, і поміркувати, що з цим робити, потрібні науково обґрунтовані дослідження. Той, хто нині має готові відповіді на ці запитання, лукавить. Передусім тому, що такі дослідження передбачають опору на надійне соціологічне підґрунтя. Локальних опитувань, які проводять, скажімо, бібліотеки, школи, громадські організації в окремих містах, недостатньо для узагальнень. Добре, що українська соціологія нарешті повернулася обличчям до проблеми читання (Йдеться про наймасштабніші та найрепрезентативніші на сьогодні дослідження компанії GfK Ukraine «Читання книжок в Україні» на замовлення «Київстар» та дослідження компанії Pro.mova «Читання в Україні» у рамках проекту Східного Партнерства ЄС BookPlatforma, обидва за підтримки «Форуму видавців». – ред.). Необхідно розглядати проблему дитячого читання на тлі читання в суспільстві загалом, з урахуванням багатьох суспільних чинників – соціального, економічного, культурно-освітнього, психологічного і навіть цивілізаційного характеру.
– Ви згадали про цивілізаційний чинник. Чи можемо говорити про те, що читання в умовах інформаційного суспільства зазнало змін?
– Звісно. «Мегазбільшення» обсягів інформації, її врізноманітнення, зміна принципів соціальної комунікації, технологій постачання та сприйняття медіапродукту – усе це об’єктивно призвело до революції у писемному мовленні, до поступової зміни моделі читання й читацької поведінки, причому не лише серед молодої ґенерації. Я можу це стверджувати як експерт-аналітик соціологічного дослідження, проведеного компанією Pro.mova. Оскільки трансформації тривають, сьогодні можна робити лише попередні висновки. Для осмислення потрібен час.
– А як за цих умов «живе» ринок дитячої книжки?
– Виявляється, незле. На тлі загальної спадної тенденції у розвитку світового книговидання і порівняно з іншими сегментами дитяча книжка «падає» значно повільніше. Ба більше – майбутнє світового книжкового ринку авторитетні аналітичні сервіси пов’язують саме з його «дитячим» сегментом. Про це йшлося, зокрема, на торішньому ярмарку дитячої книжки в Болоньї, центральне гасло якого звучало доволі оптимістично: «Кінець падінню!» Тож, вочевидь, у данському королівстві не так усе і зле.
– А як щодо України? Кілька років тому на Форумі ви казали, що частка дитячих книжок в українському книговиданні становить 10%? Якою вона є сьогодні?
– Ця частка не перевищувала 10%. І не лише за роки незалежності, а й упродовж 60-ти років, що їм передували. За даними Книжкової палати України, у 2012 р. вона становила 9,7% (а за накладами майже 11%), а у першому півріччі 2013 р. знизилася до 8,2%. Торік Олександр Афонін (президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів – ред.) звітував, що в умовах фінансової кризи найкраще в Україні ведеться саме «дитячим» видавцям. Статистика підтверджує цей факт: до трійки лідерів серед видавництв, що випустили найбільшу кількість книжок і брошур у 2012-2013 рр., увійшли «Навчальна книга – Богдан» і «Ранок».
– Українські діти читають менше за своїх однолітків у тій же Європі?
– Гадаю, загальна ситуація подібна. Результати згадуваних соціологічних опитувань засвідчили, що тенденції в Україні загалом збігаються із загальносвітовими. Звісно, для конкретних висновків потрібно спеціально вивчати проблему, порівнювати дані. Ми живемо в країні, де читали багато і де поки що (!) читання розцінюється як важливий індикатор освіченості й культури людини (це засвідчують соцопитування). Нехай батьки нинішніх дітей уже виростали в умовах дефіциту книжки, однак їхні батьки – «бабусі-дідусі» нинішніх дітей – виросли у доволі міцній традиції читання. Я оптимістично налаштована, тому вірю в її відтворюваність.
«Хто має готову відповідь на запитання “Чому діти не читають і що робити?”, лукавить»
– Тобто діти будуть читати книжки. Але, можливо, в іншій формі?
– Саме так. Очевидно, що цифрове середовище, в якому народжується сучасна дитина, «спокушає» в ній класичного читача, проте не обов’язково робить із неї нечитача. І ще: можливо, не варто перебільшувати популярності новітніх е-медіа. На тому ж таки Болонському ярмарку експерти констатували: ріст продажу електронних книжок для дітей помітно сповільнився. Варто серйозно міркувати над тим, як об’єднати книжкову культуру, літературну традицію і новий інструментарій читання, сприйняття інформації.
– Гаразд, із формою зрозуміло. А які тенденції щодо змісту? Адже нині у світі панує «попса», і це не може не відбиватися на дитячій літературі.
– Справді, якість контенту дитячих медіа – це проблема номер один. І не лише теперішня. Як і раніше, царина дитячої книжки вабить графоманів і «малярів». Як і раніше, вартісний продукт – у меншості. Лише тепер видавці ще й навчилися відверто слабкі тексти (часом і безграмотні (!)) «запаковувати» у гарну позлітку, зваблюючи нею некритичного користувача – і дорослого, і дитину. Так, у дитячій періодиці, що копіює «дорослий» глянець, сенсаційний та розважальний матеріал практично витіснив розвивально-виховний та науково-пізнавальний. Звісно, і видавничий «попкорн» має право на життя. Та чи можна змалечку псувати дитині шлунок? Привчати до маловартісного ширвжитку? На мою думку, все з маркером «для дітей» потребує особливої чутливості й відповідальності з боку суспільства.
– З огляду на засилля ширвжитку, чи задовольняється попит маленьких читачів на якісну літературу?
– Зауважу: попит передовсім визначають дорослі, виходячи зі своїх уявлень про «якість» дитячої книжки. Можливо, видавці продукують саме те, чого потребує більшість батьків, сформованих у «попсовизованому» і «шоузованому» масмедійному просторі? Проте у дитячого видавця особлива місія: не «йти в народ», а вести його за собою. Найлегше вкотре перевидати добре відомий текст, бажано, щоб його ще й у школі вивчали. Складніше й витратніше – знаходити і плекати нові таланти, заохочувати літературну творчість, а не писання; робити новітні переклади. На щастя, видавці, здатні узгодити комерцію із соціальною відповідальністю за результат праці (надскладне завдання), є. На щастя, довкола них гуртуються майстри слова і книжкової ілюстрації.
– Як вам «смакує» сучасна українська художня література для дітей?
– Мені важливо, що вона існує. Що в ній уже представлено твори кількох ґенерацій українських авторів. Що вона дедалі виразніше орієнтується на потреби сучасних дітей, причому різних вікових груп. Звісно, розвиткові літературного процесу сприяють спеціальні конкурси (Літературна премія ім. Лесі Українки, «Золотий лелека», «Великий їжак» тощо). Однак, на мою думку, таланти в царині дитячої літератури – це не часті моменти осявання. Час показує: їх неможливо простимулювати фінансовим ресурсом. У цій «літературній шафі» ще залишається чимало порожніх жанрових і вікових поличок, але з того, де повно, можна вже й вибирати.
– Чому в такому разі звідусіль чути нарікання саме на брак вибору?
– Гадаю, що проблема у браку орієнтирів, що шукати і де знайти.
– Книжки сучасних українських авторів та нові якісні переклади можна без проблем придбати хіба у Києві, Львові та ще деяких обласних центрах на Правобережжі…
На сході країни книжкові полиці завалені переважно російським ширвжитком низької якості. Що з цим робити?
– Дистриб’ютор відповість вам, що, формуючи асортимент, орієнтується на попит. Нічого особистого, лише бізнес. Завтра посилиться зацікавлення українською книжкою, і ситуація зміниться. Тож проблема, як його посилити, як сформувати суспільний запит на власний продукт. У його розповсюдженні всією країною багато могли б зробити бібліотеки. (Деякі багато й роблять). Однак на загал їм, як відомо, постійно бракує коштів на придбання книжок (тому будь-яка спонсорська допомога приймається із вдячністю). Бракує знань про сучасний літературний процес в Україні (не дивуйтеся!). А часом – просто здорового патріотизму. На мою думку, комплектування фондів дитячих бібліотек – справа державної ваги. Особливо в умовах українського державотворення.
– Пропоную уникнути теми державної політики у цій сфері… Як оцінюєте діяльність суспільства?
– Останнім часом процес помітно активізувався. Нині маємо кілька громадських організацій, ідей, ініціатив, конкурсів, акцій, тією чи іншою мірою спрямованих на підтримку дитячої літератури, на розвиток авторського й читацького середовища. Хтось успішніший, хтось більш творчий. Результати, без сумніву, є. Бракує, як на мене, консолідації зусиль. І як наслідок – послідовності у досягненні стратегічних цілей.
– Як «живе» дитячий літературний процес у світі?
– Із кінця ХХ ст. світова дитяча література переживає справжній розквіт. Видавнича продукція, адресована дітям, утримує стабільні позиції на світових ринках. У багатьох європейських країнах видавці, книгарі, бібліотеки об’єднуються для проведення загальнонаціональних тижнів книжки, під час яких уся країна – з екранів телевізорів, в Інтернеті – постійно говорить про престиж читання і книжкової культури. В дитячих парках розваг, на ярмарках і фестивалях оживають літературні герої відомих (брендових) творів. Безперечно, у кожної країни свій досвід. Але всі разом вони демонструють, як творити у суспільстві клімат, сприятливий для виховання прихильників читання. Єдиної (поки що) інтелектуальної технології засвоєння накопиченого знання, яку опанувало людство.
Розпитувала Ірина Гищук.
