«Не боятися жартувати»: дитячі письменниці про гумор у книжках і житті
Автор: Анна Третяк
Цього року БараБука проведе онлайн-практикум на тему «Як писати смішні дитячі книжки», на якому ми обговоримо гумор у сучасній українській та світовій дитячій літературі. (І це НЕ ЖАРТ!) Однак що таке гумор, де він ховається і чи можливо навчитися писати смішно? Чи взагалі є місце сміху в темні часи, коли діти зростають під вий сирен повітряної тривоги та в атмосфері напруги? Про це ми вирішили розпитати п’ять письменниць, дитячі книжки яких відомі завдяки чистому, щирому, часом абсурдно-парадоксальному гумору. Валентина Захабура, Галина Ткачук, Саша Кочубей, Мія Марченко та Слава Світова розповіли БараБуці про свої рецепти написання веселих текстів, а також поділилися міркуваннями про різновиди гумору та доцільність його появи в літературі для дітей.
Що таке гумор?
Валентина Захабура:
Гумор – це вміння бачити і показувати смішне в буденності, без образ і з теплотою.
Галина Ткачук:
Гумор для мене – це можливість передати свою радість буття у цьому світі та свій подив від нашого незбагненного життя.
Саша Кочубей:
Для мене гумор – це в чомусь порятунок. Доросле життя підкидає дуже багато непростих викликів. І, на мою думку, з ними просто неможливо справитися, якщо не підходити до ситуацій із гумором. Це не про те, щоб ігнорувати в собі «складні» почуття, прикривати біль гумором. У жодному разі. Я прихильниця того, що непрості емоції потрібно визнавати в собі, давати їм «імена» і проживати. Валідувати їх у собі. Але разом із тим здатність з часом переосмислити ситуацію і посміятися над нею, поіронізувати над собою – цінна.
Мія Марченко:
Гумор для мене – мов рятівний парашут для пілота. Хапаюся за нього загалом у складні часи. А ще в мене є особливість: коли я напружена чи боюся чогось, часто починаю реготати. Це трохи незручно, і я через це мала за життя низку непорозумінь із людьми. Наприклад, із митниками, які питають щось серйозне, а я в стресі і тому регочу. Можете собі уявити цю сцену. На жаль, не всім вдається пояснити, що саме зі мною відбувається.
Тож гумор для мене – це насамперед спосіб знизити напругу, трохи «пригасити» інтенсивність емоцій. Спосіб розказати про болючі, а інколи й зовсім невеселі речі – зробити їх легшими для сприйняття, «стравнішими» для співрозмовника. Тобто гумор для мене – це ще й про дбайливість та милосердя. Про стратегію виживання. А ще я недавно дізналася, що психотерапевти вважають: чорний гумор, отой самий, яким ми всі зараз так багато послуговуємося під час, наприклад, ракетних обстрілів, і якого було так багато на початку повномасштабного вторгнення (пам’ятаєте, соцмережі просто-таки розквітали сотнями-тисяч мемів, що висміювали російських військових?) – це насправді спосіб справлятися з жахом. Мені це здалося дуже влучним спостереженням.
Слава Світова:
Гумор – це коли смішно! Часом, навіть у ситуаціях, коли, може, і варто було б заплакати, але смішно.
Це здатність бачити світ у численних його відтінках, здатність ці відтінки вловлювати, трансформувати їх у смішні історії. В українців це часто добре виходить, варто тільки роздивитися ближче мемне мистецтво під час повномасштабного вторгнення. Гумор – це суперсила. Мені здається, цьому неможливо навчитися в тому сенсі, що «а тепер відкриймо підручники про те, як писати смішно, прочитаймо теорію тричі й напишімо тепер щось смішне!». Так не буває.
Гумор є скрізь насправді. У здатності посміятися у першу чергу над собою. У легкості, каламбурах, несподіваних словесних комбінаціях, у дозволі бути собою, в експериментах із формою і наповненням. Гумор – це мистецтво. Магія, навіть, так-так.
Пригадайте, коли ви востаннє щиро сміялися із чогось написаного. Пригадайте! От сидите ви з надутими щоками й набурмосеними бровами, а тоді раптом – хоп! І смішне! І ви повністю трансформуєтеся, контролювати себе неможливо, сміх проривається назовні. Я досі пам’ятаю, як у мене було. Я сиділа в захисній масці з вишитою квіточкою біля вікна в переповненій людьми маршрутці й читала Сашка Дерманського «Стонадцять халеп Остапа Квіточки», мій лікоть злегка торкався ліктя сусідки по маршрутному сидінню. А у книжці директор школи саме почав виголошувати на лінійці промову, і за секунду я вже трусилася усім тілом, а з очей пішли сльози. Сусідка відчула мої «вібрації», з круглими переляканими очима вона розвернулася до мене і спитала нажахано: «Із вами все добре?» Вона подумала, що в мене напад! І була близька до істини, бо я якраз мала напад нестримного сміху! Тоді я розсміялася й заспокоїла пасажирку, пояснила, що насправді просто читаю дуууже смішну книжку Разом зі мною і від мого сміху розсміялися й інші. Ось так і працює сміх, він заразливий. Він скрізь.
Бо гумор – це життя. Абсолютне життя.
Як написати смішну дитячу книжку?
Валентина Захабура:
Щоб написати смішну дитячу книжку, треба: а) слухати дітей, спостерігати за ними; б) спілкуватися з дітьми, цікавитися їхніми думками з різних приводів; в) згадувати себе дитиною і поглянути на світ довкола з позиції внутрішньої дитини. Яка не вміє довго тримати образу, а вміє радіти дрібницям.
Галина Ткачук:
Щоб писати смішні книжки – варто всім серцем любити смішні книжки. Любити сміятися і жартувати з дітьми. Любити сміх і регіт. Напевно, від цієї любові, від цього відчуття безмірного щастя, від сміху разом із дітьми і варто відштовхуватися.
Мія Марченко:
Я би сказала – не треба старатися. Головне, спробуйте написати життєву дитячу книжку, а гуморною вона стане просто у процесі. Бо, як на мене, спробувати чесно розказати про дитячий спосіб мислення чи дитячі витівки й жодного разу не засміятися чи не описати жарту неможливо. Мені здається, у вас просто не вийде. Діти ж бо весь час фонтанують гумором, їхні голови сповнені химерних фантазій, різних «а якби», вони часто поєднують непоєднуване, сміливо експериментують, відверто висловлюють свої бажання, бо ще не навчилися їх приховувати. От і виходить – реготливо і весело.
Саме так я написала книжку «Майка Паливода обирає професію». Мені найперше йшлося про те, щоб пригадати, якою я сама була у віці моєї героїні. Які проблеми мене діймали, які були прикрощі, що здавалося нездоланним, про що я мріяла і про що фантазувала, чого прагла? Отак і з’явилися: пристрій для фільтрації порожньої балаканини, Захар, що нищить світові запаси моркви, квартира Загублених дітей та спроби Майки та Меліки упіймати домовика. До речі, для того, щоб достеменно точно описати цю сцену, я кілька разів поставила Майчин експеримент із борошном сама, на власній дачі, за допомогою мого тата. І зрозуміла, що дарма не робила такого в дитинстві, хоча й дуже хотіла.
Слава Світова:
Треба взяти великий бубон із барвистими кутасиками, чудернацьку ломаку, босій вийти до схід сонця в чисте поле й грюкнути так, щоб аж голова захиталася! Кажуть, саме так можна пробудити внутрішню дитину, яка заснула глибоким сном. Насправді ж, якщо серйозно, то, звісно, немає жодного рецепта, секрету чи покрокового плану. У кожної письменниці й письменника є чуйка на ідеї, коли всередині аж розпирає, бо відчуваєш: оце воно, оце буде круто, оце буде смішно!
Щоб писати для дітей, дуже важливо вберегти свою власну внутрішню дитину, а себе – від занудства, апатії, автопілотного існування у світі. Важливо також бувати з дітьми, любити бувати з цими непосидючими, незручними, безпосередніми, прямолінійними, чесними, бешкетними дітьми. Спостерігати за ними. Говорити з ними. Запитувати в них – багато про різне – та уважно слухати. Сміятися разом із ними.
Також прості слова, багато емоцій, несподіваних поворотів, казусів та перипетій – допомагають. Але навіть за таких умов наперед ніколи точно не знатимеш, де й коли дітям буде смішно. Одного разу під час зустрічі з дітьми я читала вголос «Потаємну суперсилу», і там є момент, де наляканий дідусь падає з тапчана в саду. Шквал сміху!! Хвиля дитячого реготу! Учителька залетіла на люстру від гучного дівчачого апчиху. Водоспад дзвінкого реготання! Корова в бузковій шапочці хоче кататися на ковзанах. Сміхова вибухова хвиля!
Саша Кочубей:
Щоб написати смішну дитячу книжку, треба не боятися жартувати. Смішні жарти – це завжди щось «на грані». Ось, наприклад, моя найсмішніша «нескладуха» з першого Говорухи, яка найбільше подобається дітям, – це історія про кота-засцику. У головного героя є кіт, який постійно дзюрить на татові речі. І от хтось, може, би посоромився писати про таке (тим більше 9 років тому, коли книжка була створена), але саме такий життєвий гумор і «чіпляє». Тому я раджу людям, які хочуть написати смішну книжку, під час писання вимикати внутрішнього цензора, критика. Пишіть так, немов ніхто цю книжку не прочитає. Дозволяйте своїй внутрішній дитині побешкетувати на сторінках.
Чи є місце сміху у складні часи? Де шукати сміх у складні часи?
Валентина Захабура:
Звісно, сміх має бути у складні часи, тим більше, що ми знаємо про сміхову козацьку традицію. Сміятися – це підтримувати свою психіку та емоційний стан людей довкола. Краще в укритті кричати з Сиреною «ІДИИИВДУУПУУУ» ракетам (Валентина цитує книжку Олі Русіної «Тор – тракторець, що тягне танк» – Ред.), ніж тремтіти від страху. Бо це неконтрольована ситуація, але тільки ми обираємо – доводити себе до відчаю чи підтримувати себе та близьких (і сміхом у тому числі).
Галина Ткачук:
Це справді складно. З одного боку, сміх нас дуже підтримує у складні часи, а з іншого – надто часто буває щиро не до сміху. Ще й у кожного свій досвід та свої болісні теми. Моє правило: у будь-якій незрозумілій ситуації жартуй із себе. Якщо опанувати цю тему – вона справді невичерпна. Жартувати навколо драматичних (а тим більше трагічних) подій нашої сучасності я би не радила. Дорослі часом вдаються між собою до чорного гумору, я не впевнена, що це варто робити в розмові (хоч би й через книжку) з дітьми. Натомість гумор абсурду та парадоксу завжди до ваших послуг. Для натхнення раджу читати книжки Григорія Фальковича. Наприклад, відзначену БараБукою «Комашка писала нікому».
Саша Кочубей:
На мою думку, сміху є місце в будь-які часи. І складні часи – не виняток. Інакше можна з’їхати з глузду. Українці створювали і створюють нескінченну кількість мемів і в часи Майдану (згадайте, скільки було мемів про Януковича та «Азірова»), і в ковід, і навіть під час повномасштабної війни. Це допомагає «триматися». Адже попри війну, життя триває. Скажу відверто: зараз внутрішнього ресурсу писати нові смішні книжки в мене немає. І коли нещодавно вийшла друком третя книжка про Говоруху («Нерозкрита справа Говорухи»), яка була написана до повномасштабного вторгнення, то в моїй голові пронеслися думки на кшталт: «А може, ось така смішна безтурботна книжка не на часі?». Але потім я подумала про те, що, може, навпаки, вона з’явилася вчасно. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна. А дитинство неможливо поставити на паузу: діти ростуть дуже швидко. І вони мають право на дитинство: на сміх, бешкетування, витівки – за будь-яких часів.
Мія Марченко:
Я сміх у складні часи шукаю у свого чоловіка. Саме він, до речі, був у мене головним (і дуже суворим) рецензентом «Майки Паливоди». Коли він реготав усенький розділ, у якому йшлося про квартиру Загублених Дітей, я остаточно зрозуміла, що книжка мені вдалася. Це насправді цікаво: у нашій родині головний гуморист – якраз він. І саме його схильність до постійного гострослів’я, каламбурів, жартиків, оцього тихого «бу» з-за дверей, через яке я зазвичай підстрибую – допомогла мені пережити й перетривати немало складних часів. У певному сенсі – він моя гуморна батарейка. Тож перший спосіб – спробуйте знайти гумор у власному оточенні. Якщо ж ні – мемні телеграм-канали теж дуже допомагають. Я тримаю кілька таких у себе в закладках і обов’язково хоч раз на день заходжу пореготати разом із усією Україною над, наприклад, черговим ниттям російських воєнкорів. Це і відчуття єдності дає, і піднімає моральний дух.
Де ще шукати гумор? Для мене джерелом гумору завжди є моя схильність фантазувати, уявляти якнайхимерніші речі, ставити собі питання «а якби»? А якби гієну схрестили з леопардом, як би звалася тваринка? Гієнопард. А як би вона тоді виглядала? Чому трубкозуб виглядає як трубкозуб і що буде, якщо космонавт у відкритому космосі раптом загубить кексик, який узяв собі на полуденок – і тд, і тп. Подекуди просто відпустити себе, припинити редагувати внутрішній наратив – це вже прямий шлях до народження всіляких смішних висловлювань і веселих жартів. Такі фантазії, на мою думку, надзвичайно корисні і не тільки розважають, але й часто-густо захищають нашу психіку.
Слава Світова:
Сміх слід шукати скрізь, де є люди, з якими можна цей сміх розділити. «Якщо страшно, іди до людей» (с) – хтось сказав мені це в перші тижні повномасштабного вторгнення, і я так і робила щоразу. З людьми справді не так страшно. І з людьми буває смішно. Моїй доньці подобалося бувати в бомбосховищі, хоч як дико це зараз звучить. Я запитувала в неї: «Але чому? Там же брудно, холодно…» А вона відповідала: «Бо там так багато цікавих людей, і вони розповідають смішні й цікаві історії». Сміх у складні часи живе посеред людей. І допомагає усім нам не втратити рештки здорового глузду. Допомагає пережити темні часи. Сміх людей об’єднує. І я би навіть сказала, що дарує надію, а всі ми знаємо, наскільки важлива надія і якою страшною є зневіра. Сміх дозволяє відчувати життя у всіх його барвах. Сміх дозволяє нам почуватися живими.
Розпитувала Анна Третяк
