Анастасія Євдокимова, «вчителька з телевізора»
Автор: БараБука
В урочисто-фінальній програмі #літmatch цього сезону БараБука спілкувалася із Анастасією Євдокимовою – промовтеркою читання в Українському інституті книги, культурною менеджеркою і, звісно ж, «тією самою вчителькою з телевізора»!
Пані Анастасія, як звикли її називати учні, розповіла про свій досвід проведення телеуроків.
Читайте також: #НовеЧитання: досвіди книгодружби в сучасних школах
Про процес зйомок
Жодних дублів – виходите і починаєте проводити урок. Звісно, зйомка дозволяє у певний момент зупинитися, іноді це технічні паузи. Але загалом відеоурок – це складніше, ніж звичайний урок, бо тридцять хвилин розмови на камеру – це не те саме, що тридцять хвилин із аудиторією, у цьому є свої плюси, мінуси та підводні камені. Деякі оператори засинали, поки тривали зйомки, інші навпаки – включалися в розмову і дуже переймалися темою уроку. Наприклад, один оператор грузинського походження після зйомок намагався з’ясувати, чому Леся Українка померла в Сурамі, адже Сурамі – це пустельна територія, як її туди занесло?
Про право на помилку
Лекції – це все-таки не шкільний формат. Тому те, що онлайн-уроки у певний момент стали начиткою за темами, передбаченими для вивчення в середній та старшій школі – це збіг обставин, тому що інший формат не вдалося знайти ні Міністерству освіти, ні тим, хто безпосередньо включився в цей процес. Однак дуже хотілося б, щоб уроки залишалися двостороннім зв’язком, коли є діалог, можливість обговорювати та рефлексувати. Це я так намагаюся уникнути питання про помилки. Насправді всі помиляються, і в мене теж був такий досвід. У нас був урок із Ольгою Фреймут, і всі переживали, мовляв, зараз прийде «суперревізор». А виявилося, що прийшла зацікавлена у процесі панянка. Урок знову ж таки був про Лесю Українку (її багато вивчають у десятому класі) і я обмовилася: розповідаючи про героїню Анну, випадково назвала інше ім’я, бо була захоплена оповіданням про те, що ж сталося із Анною. Ольга Фреймут зупинила знімальний процес і сказала: «Пані Анастасіє, ви обмовилися, назвали не те ім’я. Тож щоби вас ніхто не картав і не сварив, повторіть це речення іще раз». Це було дуже приємно, бо а) мене слухали, б) мене дійсно чули, в) якби мене отак на уроці виправила учениця чи учень, я би теж була щиро вдячна, адже абсолютно всі помиляються.
Про свій підлітковий вік
Я була дуже активною підліткою. Вчилася в Українському гуманітарному ліцеї, де навчалися на той момент, як мені здавалося, найрозумніші діти Києва. Тому треба було робити все можливе, щоб не випадати з цієї когорти найрозумніших. А я довго не могла визначитися, з ким я: з розумними чи з красивими. Тому обрала для себе позицію сидіння на всіх стільцях водночас: мені було цікаво писати наукові роботи, я очолювала Політклуб і відвідувала Клуб ЮНЕСКО, була капітаном команди КВК і президентом школи, мені були цікаві участі в олімпіадах, у різних конкурсах… Одне слово, мені були цікаві всі нові досвіди, бо я якось інтуїтивно відчувала, що зараз, у 9,10,11 класах у мене є можливість спробувати багато різних речей і вирішити: це моє чи не моє, подобається мені це чи ні.
Звісно, часом у цьому була доля наївності і нахабства. Однак я не впевнена, що всі дорослі можуть бути настільки сміливими, як діти.
Про особливого вчителя
У мене був дуже особливий учитель у школі. Він був молодий (між нами була різниця у віці, як між мною і моїми учнями, коли я почала викладати). Він настільки захопливо розповідав про іспит зі старослов’янської мови, що я аж захотіла піти вчитися на українську філологію в університет Шевченка! Цей учитель показав нам нові способи, нові моделі, як можна говорити про літературу. Потім цей же вчитель був керівником моєї МАНівської роботи про сучасну літературу (про Олеся Ульяненка). Ми з ним почали дружити, і ця дружба переросла в те, що ми стали колегами, коли я пішла викладати, і також ми колеги у рамках проєкту «Всеукраїнська школа онлайн». Ця людина – Ігор Хворостяний.
Про рекомендовану та нерекомендовану літературу
Я вважаю, що на всі позначки «16+», які маркують нецензурну лексику, сцени насилля, певну сексуалізацію, варто зважати. Бо не кожному і не кожній це хочеться читати і не завжди це є припустимим як для батьків, так і для самих дітей. У кожного своє виховання, і це дуже важливо, і потрібно поважати бажання усіх читачів. Я вважаю, що в дев’ятому класі для насолоди варто читати детективи. А, можливо, комусь будуть цікавіші фентезі та фантастика. Можливо, сподобається Макс Кідрук. Може, варто спробувати книжки Стівена Кінга. Важко сказати на загал, бо у кожного читацькі потреби індивідуальні. Ось у десятому класі я вже точно раджу Сергія Жадана «Депеш Мод», раніше його читати, можливо, і не треба.
Про реакції батьків на відеоуроки
Мене особливо надихає, коли з подяками за лекції пишуть дорослі. Тому що «Всеукраїнська школа онлайн» – це шанс для дорослих повернутися до шкільної програми і зрозуміти, що, виявляється, ті твори не були аж такими нудними. Виявляється, ці автори були дуже навіть цікавими, просто ми не пам’ятаємо, бо минуло 10-20-30 років. Після першого уроку про Куліша мій тато попросив дати йому прочитати «Чорну раду». Він відкрив для себе заново цей текст. А потім Лесю Україну та інші програмні твори. З’ясувалося, що класична українська література може бути дуже цікавою.
Розпитувала Галина Ткачук. Повну розмову можна прослухати тут.