Зізнаюся: я планувала прочитати дитячу книжку Валерія Пузіка ще торік, щойно вона вийшла. По-перше, заради того, щоби бути в контексті. Адже як оглядачка дитячих книжок та одна з барабук, я чесно ознайомлююся з багатьма виданнями на книжковому ринку. Проте є ще «по-друге», і це – моя особиста симпатія до автора книжки, який ще у 2015 захищав Україну й тепер знову пише з окопів свої «листи до сина» (відчуваєте тяглість традиції?) та ділиться на своїй сторінці у фейсбуці картинами, написаними на коробках з-під набоїв. Щойно харківське видавництво «АССА» анонсувало другу частину серії про «“Делфі” та чарівники», я виправила минулорічний недогляд.
«Так буває. Одного дня приходить війна і все змінюється. Але дракони? Чому
вони напали? Чому?»
Валерій Пузік пише альтернативну історію Одеси. Мені часто трапляється в дитячих і підліткових книжках Київ та Львів, Харків, проте я не пам’ятаю сучасних міських текстів про Одесу. Як тут не згадати заклик письменниці, дослідниці дитячої літератури Оксани Лущевської: «Нам, українським авторам, слід негайно ставати українськими амбасадорами й прописувати та промальовувати на сторінках дитячих книжок свої українські історії: множини українських ідентифікацій та моделей» (Звідси: «Ландшафти України: що робити дитячим авторам для популяризації регіонів», для Читомо).
У текстах Валерія Пузіка Одеса прописана дуже «живо»: можна пройтися вулицями, згаданими на сторінках повістей, намацати бруківку стопами, відчути подих моря й атмосферу старих книгарень. Одеса Пузіка – це місто кіношне, місто Юрія Яновського, проте водночас місто, де ім’я Орест дивує перехожих незвичністю й навіть – чужістю.
Події в цій серії стаються в наш час. Більше того, автор закручує нитку інтриги навколо цілком реальної події – катастрофи з танкером «Делфі», що застряг біля берегів міста взимку 2019 року. Історія цього танкера сама собою досить загадкова, але Валерій Пузік зумів розкрутити з неї оригінальну фентезійну нитку. Є пророцтво, в якому згадується корабель без капітана, є легенда про драконів на дні Чорного моря, а також, ясна річ, є чарівники і хранителі, що мешкають в Одесі поряд зі звичайними людьми. Знову ж таки, слідуючи певній традиції, основою основ у цих книжках є Чарівна Книга, в якій пишеться майбутнє. І цю книгу може прочитати лише майже 8-річний Орест.
Родина Ореста цілі дні проводить на Одеській кіностудії, де знімають екранізацію «Майстра корабля» Юрія Яновського. Цитати з українських модерністів та віднайдення українського контексту Одеси – те, що особливо втішає мене як літературознавицю. Проте це не єдине. Автор добре будує інтригу: події змінюються швидко, часом аж занадто (тут я згадую, що все не випадково, адже Валерій Пузік також сценарист). Другорядні герої Пузіка яскраві й кінематографічні зовні, однак головним дещо бракує глибини та мотивації – сподіваюся, ми побачимо більше у третій частини серії. Місія та обов’язок рятувати рідне місто звалюються на бідолашного Ореста настільки зненацька, що й дорослі розгубилися б. Гадаю, якби зробити головних героїв – Ореста й Макґі – старшими, підлітками, історія тільки виграла б. Адже вік ініціації, про яку прямо говориться в тексті, настає близько 12 років, аж ніяк не у вісім.
У всякому разі я з нетерпінням чекатиму на продовження пригод Ореста і Макґі. У першій частині – увага, СПОЙЛЕР! – катастрофи уникнути не вдалося: Одесу зруйновано. У другій частині юний поштар Макґі повертає час назад, щоб виправити лихо. У третій, за логікою, доля Одеси та драконів, які зазіхають на всі чорноморські міста, має бути вирішена. І якщо ви відчитуєте тут натяк на російсько-українську війну, то так воно і є. Нагадаю, війна триває вже вісім років, і в розділі «Руїни» (книжка 2021 року), де дракони знищують Одесу, дуже болісно сприймається епізод, де Орест із батьками сидять під землею, у сховищі, поки над ними все палає вогнем:
«Вони нищили все на своєму шляху. Дихали вогнем і туманом. Багатоповерхівки падали. Пил здіймався вгору. Усюди клубочився попіл. Якби хтось зміг їх зупинити! Але хто подужає?.. Дракони кружляли над містом, яке стрімко перетворювалося на руїни.
– Тату, чому так? Чому вони прийшли?
Відповіді в батька не було.
Він мовчав.
– Нічого, синку, все буде добре, – промовила Ірина.
Як добре?
Міста немає.
Цілого міста немає!
Чи скоро не буде…
Що «буде добре»? Як жити далі?..
Цього ніхто не знав.
– Це війна, синку. Так приходять війни.
– Війна з драконами?
– Ні! Із темними силами. Дракони лише виконують накази.
– А можна якось змусити їх не виконувати?
– Вони завжди їх виконують, ці накази…
– Але чому?
– Я не знаю».
Власне, ми справді не знаємо. Гадаю, за якийсь час напишуться книжки, в яких будуть запропоновані не лише запитання, але й відповіді. Поки ж війна триває, і пріоритети в нас (і в Ореста, і в його батьків) – інші. Найперше – вижити. І тут дуже сильно звучать слова головного героя (нагадаю, він – учень молодшої школи): «Що відбувається там, нагорі? – думав Орест. – Чи вціліла школа? Пекарня? Стадіон? Кіностудія?..
А якщо там уже нічого немає?..
І скільки нам тут сидіти? Ми не можемо все життя переховуватися, або ж утікати, або ж уникати… Якщо це війна – необхідно прийняти бій». І перемогти. Щоб жодна дитина більше не мусила стикатися з драконами, що зазіхають на наші міста.
