«Кав’ярня на розі» – друга книжка львів’янки Оксани Сайко, яка дебютувала збіркою оповідань для підлітків «Новенька та інші історії». Заінтригована анотацією про колекціонера забутих книжок, я сподівалася прочитати сучасну молодіжну інтелектуальну повість зі «скелетами в шафі», однак, попри легке й цікаве читання, була дещо розчарована.

Описаний у книжці час – не сьогодення, а, ймовірно, початок дев’яностих, у кожному разі, це ера без «мобільників» і соцмереж, завдяки яким головна героїня Лідка могла би заввиграшки знайти свого нового знайомого «тюхтія», з яким відвідує репетиторку з математики. Саме тоді була повальна «мода» вступати на економічний, куди за наполяганням батьків і готується дівчина. Також не мав би проблем у наш час дуже яскравий персонаж повісті – поет-невдаха, бо, замість мережити рядками потріпані аркуші, міг би «постити» нові вірші відразу у Фейсбук, де знайшов би собі і критиків, і шанувальників.

Звісно, в тому, що в повісті йдеться не про сьогодення, жодної крамоли немає, однак пасувало б тоді чіткіше окреслити цей час. Також хотілось би, аби місто, чиї настрій і дух так добре передає авторка, з його дощами, бруківкою, туманами і вранішнім серпанком, таки «матеріалізувалося» у щось конкретне – наприклад, Львів, як він мені тут «прочитався», чи будь-яке інше місто, якщо авторка мала на думці не його.

…якби описана історія мала чіткіший хронотоп, до забутих порятованих книжок можна було б долучити творчість міжвоєнної львівської «Дванадцятки» чи, скажімо, польські видання, що їх продавали у книгарнях Львова ХІХ століття, або ж навіть неокласиків, які, несправедливо замордовані й замовчувані радянською владою, повернулися до українських читачів саме на початку 90-х.

Упізнаваність місць і місцевостей завжди уреальнює читачеві вигаданий сюжет і спонукає до пошуку, дослідження, якихось суб’єктивних відкриттів, а це в літературі для «майже дорослих», як на мене, важливо. Скажімо, дуже проникливо відчула місто, дарма що не сучасне, а середньовічне, російська письменниця Юлія Мельникова у книжці «Львів самотніх сердець». Іще один добрий приклад – «Королівство» Галини Пагутяк, де події, хоч і містичні у своїй суті, прив’язано до дуже конкретних львівських топонімів – Погулянки, Медової печери, підземної Полтви.

Також мою читацьку цікавість не задовольнила історія дивака-колекціонера забутих книжок. Власне, сама ідея створити такого персонажа – добра в сучасних реаліях, коли щораз менше людей можна назвати активними читачами, але знов-таки бракує конкретики. Справжні книгомани можуть говорити про книжки, вичерпно розповідаючи історію кожної з них, і цитувати з пам’яті улюблені фрагменти. Наприклад, так, як Умберто Еко розповідає про свою унікальну колекцію у спільній із Жан-Клодом Кар’єром книжці «Не сподівайтеся позбутися книг» або як його герой із «Таємничого полум’я цариці Лоани» сипле цитатами.

Натомість про жодного автора, окрім усесвітньо відомого Шекспіра, «перебуваючи» в бібліотеці дивакуватого колекціонера, уважний читач, на жаль, так і не дізнається. Герой розповідає Лідці про свою врятовану від забуття книгозбірню дуже загальними фразами. І навіть про автора книжки, яку колекціонер-відвідувач кав’ярні на розі поцупив у Лідки, ми теж нічого не знатимемо. Утім, якби описана історія мала чіткіший хронотоп, до забутих порятованих книжок можна було б запросто долучити творчість міжвоєнної львівської «Дванадцятки» чи, скажімо, польські видання і переклади, що їх продавали у книгарнях Львова ХІХ століття, або ж навіть неокласиків, які, несправедливо замордовані й замовчувані радянською владою, повернулися до українських читачів саме на початку 90-х.

Тож сюжет книжки зводиться до життєвої історії, у якій в дивний спосіб переплітаються долі декількох людей, котрі раніше не зналися. Лідка з характерним для юності максималізмом прагне допомогти колекціонерові знайти втрачений сенс життя, розшукавши його давно загублену кохану. Однак у житті не все так просто, як у казці, і хоча минулого не повернеш, дівчина в чужому житті знаходить відповідь на те, як діяти у власному.

Насправді авторці добре вдалося створити більшість персонажів: і «отця»-богохульника, і вчителя музики, і саму Лідку та її подругу-кухарку в кав’ярні, – їхні портрети емоційно насичені, справді реалістичні. Видно, що авторка вміє уважно спостерігати за людьми і створювати на основі цих спостережень живих, яскравих персонажів. Імовірно, для читачів, які не шукатимуть у «Кав’ярні на розі» інтелектуальної пригоди, буде досить цікавої фабули та персонажів, які запам’ятаються.

Читайте також рецензію Володимира Чернишенка:

Вдала підробка під підліткову літературу

Досить несподівано для своїх шанувальників дорослий письменник Тарас Прохасько написав казку для дітей. І, що цікаво, не сам, а в співавторстві з Мар’яною Прохасько (для неї це перший літературний досвід), яка до того ж гарно проілюструвала цю дивовижну спільно вигадану історію про сім’ю кротів. Безсумнівно, її цікаво прочитати не лише дітям «молодшого шкільного віку», як зазначено в анотації видання, але й дорослим – тим, хто не пропускає жодної новинки від Прохаська. І хоча ця книжка дещо несподівана для читача, її автори стверджують, що з ідеєю написати про кротяче сімейство жили вже дванадцять років і за той час «уявляли собі все нові і нові тонкощі з їхнього життя, придумування їхньої історії стало таким собі паралельним світом».

Тож яким постає зі сторінок книжки цей паралельний світ? Найперше, що впадає у вічі, – дуже затишним. У великій кротячій сім’ї, де є аж тринадцятеро кротенят, панує злагода, теплі стосунки між усіма, довіра. Усі в родині дбають одні про одних, навзаєм допомагають. У цьому світі нікому не тісно і не загрозливо, у ньому за потреби знайдеться місце й іншим, як-от маленькій зайчисі Мартіні, яку кроти беруть під опіку напередодні зими. На жаль, саме такого затишку, любові й довіри бракує багатьом сучасним сім’ям.

У цьому затишному світі мама може сповнюватися натхнення сама і надихати інших, граючи на контрабасі та вивчаючи іноземні мови, а тато – готувати новини до лісової газети «Кротяча правда» і тішитись, що найліпша з них – про те, що ніхто не захворів, або про нові екзотичні фрукти в лісовій крамниці.

Тут є місце для спостережень за життям і насолоди від нього, неспішного споглядання довколишньої краси, для літніх пікніків і гарячого какао в кав’ярні у студену пору року. Є місце радості від річки, танцю пожовклого листя і першого снігу, а для наймолодших кротенят-двійняток Муркавки і Повза – це най-найперший сніг у житті, а тому – майже фантастична подія.

« – Мам, а що стається з кротами, якщо вони помирають?
– Вони потрапляють на небо.
– А чого ми їх не бачимо?
– Бо вони білі і живуть у снігових хмарах.
– А що вони там роблять?
– Небесні кроти роблять сніг, а взимку кидають його на землю!»

Але особливість цього першого снігу й в іншому – не тільки в радощах і забавах на санчатах, а й у раптовому розумінні існування смерті, розумінні, що приходить до кротенят, які народилися навесні, разом із усвідомленням того, «хто робить сніг». Наголошу, що автори знайшли потрібну тональність, у якій можна спокійно говорити з молодшими дітьми про смерть – як щось цілком природне, чого не варто боятися, як, властиво, просто межу між життям на землі та на небі. Як про іще одну зміну, до думки про яку підводять, наприклад, та ж циклічність пір року в природі, процеси відмирання і оновлення.

І ще, як на мене, дуже важливо, що Мар’яна й Тарас Прохаськи не толерують у тексті ґендерні стереотипи: наприклад, мама кротенят – не домашня «квочка», бо при всьому розмаїтті цікавих занять вона не хотіла би присвятити себе лише хатнім справам, а тато-кріт зовсім не проти побавити дітей. Повз, хоч він і хлопчик, боїться птахів, і за це його ніхто не соромить; навпаки, його вчать долати страх. Натомість Муркавка, хоч і дівчинка, – дуже хоробра: саме вона рятує з річки крота, якого понесло водою.

Дуже цікавим у книжці є момент, коли наймолодші кротенята у кишені батька супроводжують його на роботу. Тут відразу пригадується «дорослий» Прохасько: «Франц зрозумів, що головне у вихованні дітей – якнайбільше бути з ними» («НепрОсті»). Тож не дивно, що тато-кріт теж керується цим принципом, беручи їх із собою. Щоправда, татова кишеня не звичайний елемент одягу, а й справжній символ світу. Спершу Повз і Муркавка маленькі, і кишеня – то вже цілий їхній світ, далі старші брати-кроти «підказують» малим, що світу стає значно більше, якщо визирати у дірку в цій кишені. І насамкінець надходить час залишити кишеню і самостійно досліджувати довколишній світ: познайомитися із сусідами, затоваришувати з іншими звірятами, навчитися плавати і міркувати, куди тече річка, а також – долати невпевненість і страх. Думаю, саме з цими героями не один маленький читач навчиться цієї важливої риси.

Тарас і Мар’яна Прохаськи про книжку «Хто зробить сніг»:

«Нам було дуже важливо торкнутися саме таких “складних” тем. Для таких розмов можна бути “замалим”, але якщо дитина сама виявляє інтерес і задає питання, то, звичайно, варто спробувати їй на них відповісти, – вважає Мар’яна Прохасько, співавторка та ілюстраторка книжки “Хто зробить сніг”. – Інша річ, що це можна робити в різний спосіб і дозувати інформацію, якщо це необхідно. Здатність це пояснити вже залежить від того, наскільки сильним є батьківсько-дитячий зв’язок».

«Бо що вважається складними темами? Ми, дорослі, вважаємо їх складними, це наша складність їх пояснити. Натомість для дітей ці теми завжди є актуальними, – каже письменник Тарас Прохасько. – Зрозуміло, що на різних етапах розвитку потрібно говорити відповідно до можливості дитячого розуміння. Через цю складність пояснення в нашій культурі важливі речі залишаються непромовленими в контакті батьки-діти. А власне такі розмови є чудесними можливостями для проявлення таких стосунків».

Аля з Недоладії, злочинці з паралельного світу, кумедний лицар Горчик і фантастичний вуйко Йой – одні з найяскравіших героїв української дитячої письменниці Галини Малик, яка подарувала читачам своїх книжок чимало пригод. Твори письменниці подобаються і дітям, яким їх адресовано, і дорослим, які не забули про внутрішню дитину в собі. Письменниця і розважає цікавою розповіддю, і ненав’язливо навчає читача співчутливості, милосердя, любові до людей і безпритульних тварин, цілеспрямованості та відповідальності за навколишній світ.

Про те, яких книжок потребують діти й підлітки, про спосіб заохотити підлітків до читання, про те, чого батьки позбавляють дітей, не читаючи їм віршів – у розмові з Галиною Малик.

– Пані Галино, розкажіть, будь ласка, в яких жанрах Вам найбільше подобається працювати?
– Не можу сказати, адже не я вибираю жанри, а вони мене. Працювати в літературі для дітей подобається апріорі. А найбільше не подобається, коли не пишеться.

– На Ваш погляд, що важче писати для дітей – казки чи реалістичну прозу?
– Я не розумію таких означень – легше, важче писати. Для мене їх не існує. Я просто або пишу, або не пишу. Тобто я ніколи не примушую себе писати, коли не пишеться. Оце, напевно, і є найважче для письменника.

– Нішу сучасної української літератури для підлітків не заповнено. Які теми, на Вашу думку, слід розвивати для цієї вікової читацької групи?
– Усі теми, які допомагають підліткові подолати його фобії, вирішити проблеми і показати світ таким, який він є. Література для підлітків може і повинна тримати ціннісні орієнтири, хоч як банально це звучатиме.

– А можливо, досить заповнити таку нішу добротною перекладною літературою?
– Кожна ніша тому й ніша, що потребує лише свого, а не чужого наповнення. Невже Ви вважаєте, що нішу, як Ви кажете, «добротної» перекладної літератури вже заповнено?! Аж ніяк. Проблеми, які стоять перед підлітками, що живуть в Англії, для прикладу, якщо й схожі, то в основному, загальнолюдському «пакеті» цінностей. Але в кожній країні, а особливо в такій, що переживає важкі часи національного, соціального і т.д. самоусвідомлення, є свої специфічні виклики і проблеми, які найболючіше б’ють саме по дітях і підлітках. Наслідки цих «ударів» буде видно лише в майбутньому.

– Чи є спосіб заохотити до читання підлітка, якщо він не читав дитиною?
– Спосіб є і буде незмінним, поки існуватиме книжка – її невтомне пропагування. Я гадаю, що людям, які не читають, просто страшенно не поталанило: вони не зустрілися зі «своєю» книжкою у визначений для цього час – для кожної людини різний. Але треба розуміти, що є певна частина суспільства, яка взагалі не потребує читання – вони не читачі, приміром, так, як не співаки або не художники. Я, звісно, про читачів, а не споживачів попси.

Фото Марії Семенченко, litakcent.com

– Чи важливі у цьому залученні до читання сучасні технології – аудіоваріанти книжок, їх електронні та інтерактивні версії, буктрейлери?
– Ну, ми ж уже звикли до кіно- й театральних постановок, і вони у нас не викликають запитань, хіба що тільки до рівня їх втілення та інтерпретацій? Сучасна молодь не знає, що колись ми слухали передачі по радіо, у яких актори читали книжки. Сьогодні це можна слухати коли завгодно, не чекаючи радіопередачі. Це далеко не нове. Електронна версія – це просто інший носій інформації, а буктрейлер – різновид реклами.

– Чимало Ваших героїв – та ж сама Аля, вуйко Йой і персонажі «Злочинців з паралельного світу» вимагали продовження своїх історій у наступних книжках. А коли Ви відчуваєте, що більше про тих самих персонажів не писатимете, чому це діється? Стає нецікаво?
– Та ні, справа не в цікавості. Вони самі або хочуть далі розповідати, або не хочуть. 🙂 Буває так, як було з третьою книгою Алиних пригод, що доводиться відкладати чергову роботу, бо Алі не терпілося на папір.

– Пані Галино, Ви і пишете, і перекладаєте вірші для дітей. У чому сила поезії, її вплив? Чого батьки позбавляють дитину, не читаючи їй віршів?
– Сила поезії в поезії, вибачте за каламбур. Вона впливає на світовідчуття людини, робить його глибшим, повнішим. Музика вірша, якщо вона збігається з вашим музичним ладом, «підсаджує» вас на поезію на все життя. І що більше ти її слухаєш, цю музику, то більше обертонів у ній розрізняєш, то більше слів її мови стають тобі зрозумілими, то вибагливішим ти стаєш до «репертуару», то чіткіше визначаєш співзвучних тобі виконавців, то швидше визначаєш фальшиву ноту. Ось чого батьки позбавляють дітей, коли не читають їм віршів.

– Як писати, щоб юний читач, який є дуже вимогливим, повірив авторові?
– Чесно.

– Які особливі відгуки запам’яталися Вам після зустрічей із читачами?
– Я розповім про два випадки, можливо, вони деякою мірою будуть відповіддю і на Ваші попередні запитання.
Коли вийшли мої перші «Злочинці…», мене запросили в Ужгородську школу-інтернат на виступ. Зателефонувала вчителька і сказала: діти дізналися, що я живу в Ужгороді, і тому просять мене прийти на зустріч. Це був восьмий клас. Зустріч була довга й цікава, хоч і нелегка – з теми безпритульних дітей і тварин. А коли я вже рушила йти, двоє хлопців пішли провести мене до автобусної зупинки. Виявляється, вони хотіли розповісти мені, як сталося, що ми зустрілися. Один із них узяв книжку в бібліотеці. Але розповідав мені про це його товариш. «Ви уявляєте, – казав він, – я вже сплю, а він (киває на друга) торсає мене і шепоче: “Та ти не спи, ось послухай, що тут написано!! Це ж про нас!” І так півночі не давав мені спати, поки не дочитав до кінця! А потім уже ми всі почали за ним читати!»
І другий, уже недавній випадок з іншою книжкою – «Мандри та подвиги лицаря Горчика». На моїй автограф-сесії на Львівському форумі до стенду видавництва «Аверс», у якому вийшов «Горчик», підійшла жіночка середніх років і якось невпевнено почала перебирати книжки на столі. Я спостерігала за нею, а коли вона вже рушала, заговорила. Я спитала, для кого вона вибирає книжку. «Та для сина, – сказала жінка. – Йому вже дванадцятий, а книжки зовсім не любить читати». «Знаєте що, – запропонувала я, – давайте ви купите зараз ось цю мою книжку, – я простягла їй “Горчика”, – і дасте її синові почитати. А якщо він не захоче – приносьте її назад, я Вам поверну гроші». Жінка неохоче погодилась.
На наступному форумі мене на бігу спіймала за рукав якась жінка. Я, звісно, її обличчя не запам’ятала . «Це я купила у вас минулого року книжку! – сказала вона. – Ну, ще ту, що ви за неї обіцяли повернути гроші!» «А-а-а! – згадала я. – То ви хочете гроші?» «Ні, ні! – енергійно затрясла головою давня знайома. – Я Вас шукала, аби передати слова малого. Він сказав: “Мамо, знайди цю тьотю і попроси, щоб вона написала продовження!” А від себе я хочу Вам подякувати, бо малий тепер почав читати!».

«Я гадаю, що людям, які не читають, просто страшенно не поталанило: вони не зустрілися зі «своєю» книжкою у визначений для цього час…»

– Як Вам почуватися автором зі шкільної програми?
– Дуже складне відчуття… З одного боку, мої твори є в підручниках і читанках десь приблизно від 1990 року, але це мені дуже не нашкодило… (Усміхається.) А от бути в програмі й бути «примусово» читаною… Я пам’ятаю, як мої однокласники ненавиділи всіх авторів, чиї твори доводилося примусово читати у школі. Тому молюся, аби такого не сталося зі мною…

– Наскільки, на Вашу думку, для успіху книжки в читачів-дітей важливе її художнє оформлення?
– Що менший читач, то важливіше. Ось чому книжки для найменших дітей ніколи не замінить комп’ютер, хіба що вигадають іще щось новіше.

– Хто із сучасних ілюстраторів Вам імпонує?
– Їх так багато хороших і різних, на щастя, що перераховувати годі. Але хорошим ілюстратором дитячої книжки я вважаю такого, який не просто малює «картінки» до текстів, а дає життя літературному образу, створює зорове втілення змальованого письменником характеру. Тоді образ починає жити окремо від тексту. Ось, наприклад, як створений шведською художницею Ілун Вікланд образ Карлсона чи Йожефом Ладою – Швейка.

– Книжки яких сучасних авторів (українських і світових) Ви порадили б читати дітям та підліткам?– Чи була у Вашому дитинстві книжка, яку ви перечитували безліч разів? Можливо, декілька таких книг?
– Звісно, були і багато. Це і «Аліса в Країні чудес», «Першокласниця» Євгена Шварца, всі казки Андерсена, «Чарівник країни Оз» Френка Баума, книжки Носова, вірші Маршака і особливо його переклади англійської дитячої поезії, звісно, Том Сойєр, звісно, Робінзон Крузо і ще багато, багато інших.

– Усе, що нині перекладають в Україні для дітей і особливо для підлітків, варто читати. Дуже багато в цьому напрямку працює львівське «Видавництво Старого Лева», тернопільське «Навчальна книга – Богдан», багато видала «Теза», та й інші видавництва не відстають. А із сучасних українських письменників кожен нехай обирає до смаку – на щастя, є з кого.

– У якому стані, на Вашу думку, в нас сьогодні перебуває критика дитячої літератури?
– В інкубаційному періоді. Тобто є деякі носії, але хто одужає, а хто захворіє – важко сказати. Заспокоює одне – що це не смертельно (усміхається).

– Чи є фахівці в цій галузі?
– Є декілька живих, які писали фахову критику за «Союзу», а тепер чомусь мовчать – чи випали з дискурсу, чи не вважають за потрібне, чи не бачать об’єктів… Є декілька нових імен, які хочуть щось сказати, але вистачає «повітря» на одне-два зітхання – або захоплених, або розчарованих. Серйозних і глибоких дослідників новітньої літератури для дітей я поки що, на жаль, не бачу. Гадаю, цього теж слід учитися, як і будь-якої іншої роботи, а вчитися не хочеться…

Фото: zaholovok.com

– На що саме мав би звертати увагу критик, аналізуючи книжки для дітей різного віку?
– Ключові слова – різний вік. Як письменник повинен володіти набором потрібних літературний прийомів для читачів різного віку, так критик повинен помічати і вказувати на ці прийоми. Бо одна з хвороб, на які страждає новітня українська література для дітей, – це безадресність, яка часом нівелює справжні знахідки і зводить зусилля автора твору нанівець.
Я не хочу перераховувати інструментарій критика, користуватися яким учили (сподіваюся, що й тепер десь вчать) за радянських часів. То все придумано давно і недаремно, і у тій радянській науці було багато мудрого, того, що не слід відкидати, що знайшли і закріпили і Маршак, і Чуковський, і ще низка пошуковувачів, уже перевірених часом і практикою.
Але поза дискусією той факт, що жодна точна наука не може описати магію письменницького слова. А от що вона може і повинна – це не пустити до читача відвертої халтури, заробітчанства в літературі чи етичних та моральних прорахунків.

– Як особисто Ви сприймаєте критику власних книжок?
– У світлі сказаного я гадаю, що все зрозуміло. У моїй літературній історії було декілька курйозних випадків. Наприклад, із зовсім недавнього. У великій оглядовій статті про мої книжки її авторка дорікнула мені, що, написавши вірша «Медальйон і бульйон», я мала послатися на відому всім пісеньку з телефільму «Дартаньян і три мушкетери», оту, де «Кардінал єл бульйон с госпажой д’Егийон. Он поел на екю, погулял на мильйон…». Вона так і пише: «Гадаю, в таких випадках варто принаймні вказувати джерело, з якого зроблено переспів»…
Який переспів?!! Для порівняння наведу повністю свого вірша:

Графиня Шиньйон варила бульйон.
А граф Шампіньйон танцював котильйон.
В бульйон медальйон впустила Шиньйон.
На поміч їй кинувся граф Шампіньйон.

Вiн поспiхом сьорбав
гарячий бульйон,
хоч пiк йому губи
гарячий бульйон,
з каструлi вiн ложкою
сьорбав бульйон,

аж поки на днi
заблищав медальйон.

– Пробачень мiльйон, –
сказав Шампiньйон, –
графине Шиньйон –
ось ваш медальйон!

А потiм Шиньйон
I граф Шампiньйон
удвох танцювали
в саду котильйон.

I весело в графовi
булькав бульйон!
Отже, мені треба було зробити посилання, що три слова: медальйон, бульйон та мільйон я взяла у Влада Ряшенцева. Тоді буде доречним і наступне посилання: а всі решту слів – із Великого Тлумачного словника Української мови…
Як бачите, доходить до абсурду.

Розмовляла Наталка Малетич

Відома українська дитяча письменниця Галина Малик дає своїй повісті «Вуйко Йой і Лишиня» підназву «Фентезі для найменших». Авторка заселяє світ повісті казковими персонажами, і цей світ бере витоки в народних казках і віруваннях (скажімо, вуйко Йой – добрий дух хати, домовичок, чи Лишиня, який дуже нагадує відомого цвіркуна з байок).

Водночас сюжет повісті не обмежується фольклорними мотивами, а тяжіє до європейської філософської повісті-казки, як-от «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Адже вуйко Йой із його дбайливим ставленням до рідної хатки у Карпатах та до навколишніх лісових жителів нагадує Маленького принца, який так само турбувався про свою мініатюрну планету, виполюючи баобаби, аби вони не знищили її, доглядав ніжну і вередливу троянду та раз по раз милувався заходом сонця, пересунувши стільчика. Так само і Лишиня захоплюється зоряним небом, чудовим ранком, барвистим різнотрав’ям та рятує пуголовків, переносячи їх із калюжі, що висихає, в озеро, аби вони змогли стати жабками. Вуйко Йой і Лишиня власним прикладом вчать читачів любити свою малу батьківщину, дбати про довкілля, не бути байдужими.

Однак головний герой зважується покинути улюблений ліс, коли виявляється, що його стародавню хатину (увесь його мікровсесвіт!), у якій уже давно не мешкають люди, тільки сам вуйко Йой, Лишиня та Мишеня Яке Не Хотіло Вирости Великим, мають перевезти до скансена. Тож екологічна нитка оповіді вплітається у наступну тему – збереження унікальної архітектурної пам’ятки.

Щоб добре й цікаво розповісти історію, необхідно виписати характер кожного персонажа, наділяючи його унікальними, притаманними тільки йому рисами. Для Галини Малик важливою у створенні цілісних характерів є мова персонажів. Скажімо, вуйка Йоя письменниця наділяє питомо закарпатським йойканням, яке може означати і захват, і бідкання – залежно від контексту. Мишеня Яке Не Хотіло Вирости Великим характерне тим, що говорить про себе в середньому роді, аби всі знали, що воно – всього-на-всього маленьке, а не доросла миша. А щоб зрозуміти мовлення клоуна з каруселі Рукаселя, читачам доведеться зіграти у веселу мовну гру. Адже Рукасель перекручує всі слова, мабуть, від постійного крутіння на каруселі: «І якщо я не покручуся на каруселі, я немшатиму і немшатиму, аж поки зовсім нзикну! Правда, якщо я буду дуже габато їсти, я не так вшидко немшатиму».

«Вуйко Йой, щоб ви знали, вимірював усе на світі казками. Одна довга казка – це як від його хатинки до струмочка. А одна коротка – як від струмочка до високої сосни… А один довгий зимовий вечір складався з трьох довгих і однієї короткої казки».

Окрім оригінальних мовних характеристик, деякі герої цієї історії мають і фантастичні здібності, як, наприклад, вуйко Йой, який уміє робитися невидимим. Водночас його наділено і звичайними людськими рисами: він легко впадає в гнів, коли йому щось не вдається. Однак гнів роззброює і виснажує, робить уразливим – адже у гніві вуйко Йой відразу стає видимим. Добре, що персонаж не є статично-позитивним, він динамічний і розвивається, що додає йому життєвості. «Солодко-правильний» персонаж не міг би бути таким близьким і зрозумілим дитині, а радше викликав би недовіру. Переживаючи з Йоєм його емоції, дитина може засвоювати певні поведінкові схеми, адже психологи радять не витісняти негативні емоції, але називати їх і вчитися керувати ними, опановувати свій гнів чи страх.

Не забула відома казкарка і про батьків, нагадуючи, що виховувати малих дітей треба передовсім казкою. Так само, як це робить вуйко Йой, який принагідно завжди може розповісти казку з виховним підтекстом: «Вуйко Йой, щоб ви знали, вимірював усе на світі казками. Одна довга казка – це як від його хатинки до струмочка. А одна коротка – як від струмочка до високої сосни… А один довгий зимовий вечір складався з трьох довгих і однієї короткої казки».

До слова, книжка посіла ІІ місце на Всеукраїнському конкурсі «Книга року-2007» у номінації «Дитяче свято».

А якщо з Вуйком Йоєм не захочеться прощатися, то є продовження його пригод – книжка «Вуйко Йой і Страшна Велика Кука» (2011) та «Вуйко Йой і Шкутильга».

Повість Сашка Дерманського «Царство Яблукарство» насамперед привертає увагу динамічним сюжетом, сповненим фантастичних і реальних подій. За яскравими пригодами семикласника Натана і його друга Тимка криється символічна історія дивовижної країни, в якій люди колись жили у злагоді та добрі, але поступово зчервивіли, і край їхній став Царством Черв’якарством.

Той, хто читав у Біблії про створення світу і перших людей, легко впізнає в авторській легенді про чарівні яблука варіації біблійного сюжету людського гріхопадіння. Щоправда, заборонений плід із чарівної яблуні веде тут не до пізнання, а до зовсім не метафоричного зчервивіння – і духовного виродження, і суто фізичного уподібнення до червів.

Урятувати від зчервивіння не лише казковий світ царства, але й реальний, земний непросто, але виявляється, під силу Натанові та його друзям. Для цього слід розгадати абсолютно незрозуміле, на перший погляд, пророцтво, а ще – переконатися, що старенька яблунька на бабусиному подвір’ї справді надзвичайна, а її плоди мають чарівну силу.

«Як ключ віднайдеться й замок відімкне, А дві половинки зіллються в одне, – То цілий утвориться яблуні плід, І військо постане тоді з-під землі!»

Автор створює дуже виразні характери. Головний герой – Натан Гордієнко – інтеліґентний і начитаний хлопець. Він цінує свою родину, поважає батьків і бабусю. Хлопець не легковажить голосу совісті і за жодних умов не йде проти своїх моральних принципів. Він не зневажає інших і не судить про них за матеріальним статком. Мабуть, саме ці риси стають визначальними для подолання Царя Черв’якаря.

Не менш симпатичний Натанів приятель Тимко. Він хоч і молодший, але дуже ерудований і вміє логічно мислити. Саме йому до снаги розгадати всі загадки з пророцтва Відуна. Напевно, керуючись логікою Тимка, і читачі здогадаються, як зрозуміти хитромудрі вірші, які час від часу декламує вкрай загадковий дідусь посеред Києва. Тимка як персонажа вирізняє його манера спілкуватися – він має химерну звичку повторювати наприкінці кожної тиради початкову репліку.

Цікаву мовну характеристику дає автор і жителям Царства Черв’якарства короїдам, які в буквальному сенсі згризають слова, вимовляючи з них половину чи й узагалі один склад. Натомість дядько Семен, якому разом із сином Джо вдалося не зчервивіти, має мову мальовничу, пересипану фразеологізмами – приказками і своєрідними прокльонами, в яких, щоправда, постійно фігурують щипавки: «Хай мене щипавка ущипне!», «…щипавку мені за комір…», «Яка ж тебе щипавка вщипнула, щоб пертися в наш ущипнутий щипавкою світ?».

Зло в повісті втілює Цар Черв’якар, однак він не може по-справжньому злякати, хоча й криє в собі загрозу. Насправді він смішний, як і кожен самодур. Сашко Дерманський саркастично описує це двоголове чудовисько, в якого одна голова Нормальна (і то умовно), а друга – Вар’ятка. Цей кумедний персонаж надовго запам’ятовується і своїми чудернацькими головами, і дурістю, і підступністю.

Натанові однокласники дещо зарозумілі й пихаті, вони досить меркантильні, та ще й, виявляється, хвалькуваті. Але в необхідний момент таки можуть стати справжніми, позбувшись своєї «крутої» машкари, і протистояти загрозі зчервивіння, в яку спершу навіть не повірили.

Автор досить реалістично змальовує колектив середньостатистичних школярів, які відкидають «іншого» – в цьому випадку Натана – через його «відсталість»: відсутність «мобілки», матеріальну скруту його родини. Однак не скрізь у колективі знайдеться такий цілісний хлопець, як Натан, що змириться з певними матеріальними обмеженнями, а не піде вимагати в батьків бажаного чи красти. Тому, звісно, цей персонаж може здатися читачам дещо ідеалізованим, а втім, таким повинен бути герой, здатний боротися зі злом.

Крім того, герої книги здаються дещо молодшими, ніж дванадцятирічні, і такими їх зобразив на ілюстраціях художник Анатолій Василенко. За поведінкою вони дитинніші, ніж бувають семикласники, – виглядає, що в дражливий підлітковий вік із його вічними конфліктами з батьками та всім світом ці герої ще не ввійшли. Та врешті, це єдина заувага, яку можна зробити авторові, і, якщо не акцентувати на психологічних характеристиках конкретного віку героїв, вони викликають довіру і співпереживання. Однак читати про їхні пригоди, вочевидь, найцікавіше буде не підліткам, а учням початкової школи.