Марина Павленко, «мама» Русалоньки з 7-В


Читачі знають цю людину насамперед як авторку книжкових серіалів про невгамовну Русалоньку із 7-В та буркотливого Домовичка. А БараБуці Марина Павленко відома ще як талановита художниця та викладачка.

Песик-читака вирішив розпитати письменницю про її численні таланти, як її життя впливає на творчість та що нового сама авторка дізнається про свої книжки від читачів.

Читайте також про інші книжки письменниці: Про дивовижне у звичайному і Зустріти свою казку

– Скільки загалом Ви написали книжок? Які з них – Ваші улюблені? Чи є такі, які б Ви переписали, і чому?

Як бджолярі, описані у «Моїй класнючій дівчинці», зазвичай забобонно не рахують точну кількість своїх вуликів, так і я – свідомо чи ні – якось ніколи не рахувала точну кількість своїх книжок. Знаю, що їх більше двадцяти, а з перевиданнями – то й ще більше.

Час іде, я міняюсь і, звісно, щось би поміняла сьогодні на деяких сторінках своїх книжок. Там би десь прибрала надмірну прямолінійність, там би – зменшила категоричність… Але загалом не бачу сенсу щось переписувати: вони пішли у світ такими, як є, в кожну з них укладена моя душа, кожна писалась «на межі» і – з максимальними стараннями.

Нове видання «Домовичка» (видавництво «Ранок») проілюструвала донька Марини Павленко, Оля Музиченко

– Ви дуже гарно малюєте. Так само художнім талантом відомі Ваші донька Ольга і сестра Леся. Чи є ще художники у вашій родині? Чи не плануєте Ви створити книжку з власними ілюстраціями?

У мене це по маминій лінії. Мама гарно малювала, і її тато, мій дідусь Петро. Щоправда, він осліп після повернення зі Сталінських таборів, а з його юнацьких робіт нічого не збереглося, тож я не мала змоги в цьому переконатися.

Мене ж бажання малювати просто-таки розпирало – змалку. Мама розповідала, що моя «малярська спостережливість» проявлялася вже у два роки. Коли я вимагала від неї намалювати мені гуску… з колінами! Мама намалювала і раз, і другий: не те! З колінами треба! Я не заспокоїлась, аж поки вона не додумалась намалювати мені гуску, яка пливе: коліна в неї, мовляв, сховані під водою.

Малювала завжди (і досі) – лівою рукою, часто – на родинні або містичні (часто – чортячі) теми. Фройд обридався б, одним словом. (На своїй фейсбук-сторінці я якось виставляла цілу серію малюнків, намальованих мною 4–5 річною. І то ж тільки дещиця з усієї маси 🙂 ).

Донькам – Олі Музиченко та Оксані Музиченко – малювання додалося ще й від їхнього тата, мого чоловіка Володимира Музиченка. Тож вони пішли у цій справі значно далі, кожна з них, до того ж, витворила ще й власний стиль.

Письменниця з доньками Олею (посередині) та Оксаною. Праворуч – ілюстрація Олі Музиченко з книжки «Домовичок і купа проблем»

– Часто у Ваших творах можна помітити автобіографічні деталі. Персонажки схожі на Ваших доньок або й на Вас, в одній із книжок навіть уміщено згадку про Вашого батька. Як Ви утримуєте баланс між вигадкою і правдою?

Насправді межа між вигадкою і правдою і в житті досить розмита, якщо на те пішло. Тому у творі все відбувається якось само собою, і виходить дуже органічно 🙂

– Мова Ваших творів багата на фразеологізми й мовні ігри. Чи свідомо Ви вкладаєте цей прийом у свої твори? Часто вживаєте фразеологізми у побуті?

«Моя країна – це моя мова». Для мене це – не просто красиві слова. Глибоке закорінення у мовні пласти, розуміння підтекстів, творення нових значень просто на ходу… Це щось таке сакральне… Це такий світ, без якого я не уявляю себе – хай і у найбагатшій і найсправедливішій країні, але – з чужою мовою… Без оцього «подвійного», навіть «потрійного дна», коли сказав речення – а за ним – ще десять несказаних…

«Часом (кажу ж: не часто) я чую про свої твори такі «інсайтівські» відгуки, які вкотре переконують: навіть найталановитіший твір без талановитого читача залишається чистою макулатурою»

Так, ми в родині дуже часто спілкуємося такими «багатозначностями». Хоч самі ж із себе жартуємо, що, якби нас послухав хтось із боку, сказав би, що в нас не всі вдома (і це ж якраз у той час, коли в нас УСІ вдома, ми так говоримо!).

Наприклад. Я до Оксани (доньки), яка щось шукає: «А ти дивилася в ніші?» – Відповідь моментальна: «Ні ше!».

Оксана до мене: «Мам, пора поміняти кицям лоточок!» – Я (нерадо): «Протестую!» – Оксана (моментально міняючи значення почутого): «А протестуй!» (Типу пересвідчись, що його таки треба міняти).

І нам круто: ми розуміємо одне одного, нам не треба іншого! Ми часто аж животи рвемо від реготу там, де сторонній не помітить нічого смішного. Таких канадська письменниця Люсі Мод-Монтгомері у своїй книзі «Енн із Зелених дахів» називає спорідненими душами або «людьми, що бачили Йосипа».

Письменницька дуель із Галиною Вдовиченко (ліворуч) під час Книжкового Арсеналу 2019 року. Письменниці – суперзірки дитліту – в коронах від БараБуки 🙂

– Ваші тексти читають у школах і навіть досліджують студенти-філологи. Чи дізналися Ви щось нове про себе і свої книжки з творів школярів і студентів?

Кожне нове прочитання (якщо воно глибоке: а таких насправді, на жаль, не так багато) – це щось нове. Це зчитування якогось нового прошарку, якого ти свідомо іноді навіть не закладала. Часом (кажу ж: не часто) я чую про свої твори такі «інсайтівські» відгуки, які вкотре переконують: навіть найталановитіший твір без талановитого читача залишається чистою макулатурою. А з талановитими читачами він здатен сягнути таких вершин, до яких автору самому – зась.

– Книжки з циклу про Русалоньку з 7-В називали «краєзнавчими детективами». Ви послідовно розповідали про історію свого краю у 5-х книжках циклу. Якби Русалонька пішла у 8, 9 і далі класи, які б таємниці вона розкривала? Із якими проблемами стикалася?

Подібні запитання мені ледь не щодня ставлять мої читачі (в реальності, в інсті чи на фб). «Коли буде шоста частина?» – це класика жанру 🙂 На що я традиційно відповідаю: «Ні. Годі. Треба вчасно зупинитись. Хай Софійка-Русалонька розбирається зі своїми проблемами й поклонниками далі вже без мене, сама».

Хоч іноді сама ж і додаю: «Хіба що колись напишу «Русалоньку з 7-В двадцять років по тому». І сама не знаю: жартома це додаю чи таки – всерйоз?

– Письменство – не єдине Ваше заняття. Ви також навчаєте студентів. Розкажіть про свій робочий день викладачки й письменниці.

Я не думаю, що мій робочий день якийсь особливий і що може бути комусь, крім мене, цікавим. Скажу тільки, що я люблю своє викладацтво. Воно – якась важлива частина мене. Я не претендую на місію когось НАВЧИТИ чи ВИХОВАТИ (місія взагалі сумнівна, як на мене). Але вважаю, що здатна дати студентам щось таке, що можу дати тільки я. (Якщо хтось захоче взяти, звичайно). У свою чергу, я багато в чому вчусь і виховуюсь від них.

Можливо, це звучить надто егоїстично, але викладання, спілкування зі студентами й університетськими колегами дає мені насамперед усвідомлення, знання самої себе.

– У книжці «Моя класнюча дівчинка» Ви перелічили чимало секретів краси. Чи користуєтесь самі якимись секретами вічної молодості та краси?

Єсть такоє: певна моя замороченість на секретиках краси 🙂

Висловлюючись пафосніше, єдність змісту з ФОРМОЮ для мене дуже важлива 🙂

І, звісно, я б не видавала у світ неперевірених рецептів. Інша річ, що деякі з них випробовувала не я особисто, а дуже надійні люди. А деякі у процесі моєї еволюції замінились іншими, «модернішими».

Я взагалі дуже, як би то сказати… відверта, безпосередня людина (може, іноді аж занадто). І ніколи не допускаю жодної фальші, в тім числі й зі своїми читачами. Ні в чому.

Спілкувалася БараБука. Фото зі сторінки письменниці у фейсбуці

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар